Російське командування із самого початку війни надавало першорядного значення обороні Кабарди від турецьких військ.
Із самого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче до Росії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, що майже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданство Росії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200 чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,
Однак, не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації на Північному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх як підозрілих і ненадійних союзників
Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалося установити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити в Кабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабарді російської військової адміністрації [23,с.100].
Питання про Моздок прийняв для кабардинських князів особливу гостроту тому, що в Моздок бігли гноблені ними кріпаки і раби, а по-друге, тому, що там знаходили притулок данники кабардинських князів, осетини й інгушів. Їхнє відмовлення виплачувати данину кабардинським князям завдавав великої шкоди економічним інтересам останніх. Російський уряд відмовився задовольнити прохання кабардинців відносно Моздока, але пообіцяв повернути швидких холопів за винятком християн. У відповіді російського уряду кабардинським князям підкреслювалася необхідність підтримувати дружні відносини Кабарди з Росією і зміцнювати вірність і сталість кабардинців у виконанні ними зобов'язань по службі.
Положення Кабарди і суміжних з нею народівКавказу визначалося статтею 3 договору, що говорила: «До війни дійсної колишні під владою кримського хана всі татарські і черкеські народи, юманці як і раніше мають бути під владою хана кримського. Велика ж і Мала Кабарда складається в підданстві Російської імперії» [12,с.34].
У Туреччині цей договір був зустрінутий вороже. Турки заявили про відмовлення визнати його. Як тільки російські війська залишили Тамань, туди негайно були введені турецькі війська, з намірами приступити до завоювання Північного Кавказу. До кумикських і кабардинських князів були спрямовані турецькі агенти з грішми і листами султана. Султан пропонував князям.укласти військовий союз зі знову оголошеним кримським ханом Девлет-Гиреем, котрий уже був ханом на початку війни і відрізнився своїм ворожим відношенням до Росії. Турки розпустили на Кавказі слух,що нібито розгромили російські війська на Дунаєві і про те, що Росія просить миру.
15 грудня 1773 р. командуючий військами на Кавказу генерал Медем доносив, що їм отримані зведення n прибутті в Суджук-кале (Новоросійськ) і інші чорноморські порти турецьких військ, кількістю до 24 тис. чоловік (у дійсності їх було не більш 8 тис.), що з'єдналися в Тамані з військами Девлет-Гірея| і готувалися до вторгнення в Кабарду. Одночасно стало відомо, що аварский хан, набравши до 30тис. чоловік, має намір вторгнутися в Грузію і далі піти для підтримки турецьких військ на випадок появи там російських загонів.
Щоб розвідати про положення в Кабарді, генерал Медем відправив за ріку Малку загін з 4 знаряддями, у володінні князя Атажуко Хамурзина захопив турецького агента Ширинкая з трьома помічниками і самого цього князя. На зворотному шляху в Моздок цейзагін піддався нападам з боку кабардинців,які прагнули відбити захоплених осіб.
Кабардинські князі Джанхот Татарханов і Девлет Касаев просили росіян захистити кабардинський народ від вторгнення турецьких і кримських військ. Генерал Медем направив у Кабарду загін чисельністю в 1356 чоловік, але довідавшись, що більшість кабардинських князів домовилося з кримським ханом, повернув загін у Моздок. У цей час кримський калга (спадкоємець), минувши з військом Моздок, напав на козачу станицю Наур, але був відбитий, утративши до 800 чоловік. У числі убитих зі сторони, що нападала, виявився кабардинський князь Коргока Татархаянов, що їздив делегатом у Петербург і доставив у 1771 р. грамоту Катерини II кабардинському народові [8,с.494].Одночасно з цим кумики й інші горці Північно-Східного Кавказу разом з деякими кабардинськими князями загрожували іншій фортеці — Кизляру.
Рішучі зіткнення російських військ з турецько-кримськими військами Девлет-Гірея відбулися 3 червня 1774 р. при урочищі Бештамак і 29 серпня того ж року в Баксанській ущелині на р. Гунделен. У результаті Девлет-Гірей був розгромлений і вигнаний з Кабарди.
Блискучі перемоги А. В. Суворова на Дунаєві очистили шлях російським військам до турецької головної ставки в Шумле і на Балкани. 10 липня 1774 р. Туреччина була змушена спішно укласти Кючук-Кайнарджийский мирний договір.
На підставі цього договору всі татарські народи: кримські, буджакскі, кубанські, едисейци, жамбуйлуки й едичкули ставали вільними, тобто незалежними від Туреччини.
Однак Туреччина і стоявші за її спиною Англія і Франція використовували деякі його не зовсім ясні положення для перегляду питання про Крим і Кавказ (вимога про повернення Тамані).
Як уже говорилося, Туреччина рішуче відмовилася визнати російсько-кримський договір 1772 р., відповідно до якого Крим визнав Кабарду приналежної Росії. От чому, у той час як Росія тлумачила статтю 21 Кючук-Кайнарджийского договору як закріпляючу Кабарду за Росією [26,с.35]Туреччина, навпаки, вважала кабардинське питання ще не вирішеним. Разом з тим вона поспішала міцно закріпитися не тільки на чорноморському узбережжі Кавказу, де побудувала нові фортеці, але і у всьому Закубанському краї, не зважаючи на порушення договору, що об'явив цей край разом з Таманню і Кримом незалежним.
Росія зобов'язалася повернути татарам усі міста, фортеці, селища, землі і пристані в Криму і на Кубані. По місто Керч і фортецю Еникале переходили до Росії, що забезпечувало їй вільний вихід з Азовського моря. Границя Росії на сході пересувалася на берег р. Кубані. Азов з повітом визнавався переданим до Росії на вічні часи, і Росія одержувала право зміцнювати його.
Нарешті, був вирішенні і питання про російські завоювання в Грузії. По статті 23, завойовані російськими військами грузинські і мегрельські фортеці повинні бути віддані, кому вони належали. Якщо вони з давніх часів були під владою Туреччини, то їй й повинні належати. Але Туреччина була зобов'язана дати амністію тим хто боровся проти неї в цій війні, Туреччина не повинна була ущемляти віру і перешкоджати відновленню старих і будівництву нових монастирів і церков[13,с.84].
4.2 Наслідки російсько-турецької війни 1768-1774
В. Н. Кудашев пише, що саме в діях місцевої російської влади, що не вважалися з освяченими століттями звичаями і способом життя кабардинців, «потрібно шукати головну причину тих загострень, що наступили незабаром після остаточного приєднання Кабарди до Росії, загострень покликавших до ряду кривавих зіткнень між кабардинцями і росіянами, однаково шкідливих і важких для тієї й іншої сторони» [14,с.68].
Події, що розгорнулися на Кавказі після 1774 р., показують, наскільки великі були сили, що протидіяли політиці Росії. Фактично залишився без території, турецький ставленик на ханський престол Девлет-Гірей, що обґрунтувався ще в 1773 р. у Тамані, посилено прагнув за допомогою турків створити на Північному Кавказу нове володіння, що поряд із Закубанською областю включало б черкеські і кабардинські землі. На нього ж Туреччина покладала завдання ліквідувати незалежність Криму і повернути його під владу турецького султана. Через це вона барилася з виводом своїх військ з Тамані. Це змусило головнокомандуючого російськими військами фельдмаршала Румянцев-Задунайського підсунути війська з Полтави до землі ногайців і в самий Крим.
У Криму був проголошений ханом один з відданих Росії нащадків кримських ханів — Шагин-Гірей, обраний перед цим при сприянні Росії ханами ногайських орд (Едисанской, Едичкульской і Джам-буйлукской).
Почате Шагін-Гиреєм енергійне переслідування його супротивників і спроба завести регулярні війська в Криму викликали під впливом турецької пропаганди народне невдоволення. У Криму спалахнув бунт проти хана і російських військ. Туреччина сконцентрувала на Чорному морі флот і десантні війська з наміром висадити їх у Криму. Однак повстання було утихомирено, а турки так і залишилися у Феодосії (Кафі), не ризикнувши вступити в боротьбу з російськими військами. Незабаром турецькі війська були змушені залишити Кафу і Тамань, а слідом за ними виїхав у Туреччину і Девлет-Гірей (1777 р.). У цей же час військові події розігралися в Дагестану, де війська генерала Медема нанесли в 1775 р. чуттєвих втрата Амиру Гамзі Койтагскому і вторглись у володіння тарковского шамчала. Захопившись переслідуванням, російський загін дійшов до Дербента, але тут був оточений і очутився у вкрай скрутному положенні. Треба було вислати з Астрахані підкріплення з артилерією і тримісячним провіантом і фуражем. Дізнавшись з докладу про оточення російських військ Єкатерина ІІ відписала Медему:"Советую возвратить его превосходительства кратчайшее дурачество из дурачеств есть лучшее" [10,с.260].
Хоча російський уряд спочатку й оголосив, що, незважаючи на приєднання Кабарди до Росії кабардинцям даруются колишні їхні вільності і самостійне суспільне керування, засноване на древніх звичаях, але усе-таки від Великої Кабарди як і раніше були аманати.
Успіх російських військ у Криму змусив кабардинських князів бути вкрай обережними. Це дозволило Медему в 1776 р. привести князів Великої і Малої Кабарди до присяги і взяти аманатів з будинку одного з найсильніших князів Великої Кабарди — Мисоста Баматова з роду Атажукиних.