Континентальна блокада поширювалася на всі підвладні залежні від її або союзні їй країни.
Континентальна блокада сприяла інтенсифікації окремих галузей французької промисловості (головним чином металургійної й обробної); у той же час вона вкрай негативно позначилася на економіці ряду європейських країн, що мали традиційні економічні зв'язки з Великобританією. Головне завдання Континентальна блокада, поставлене Наполеоном, - розтрощення Великобританії - виявилася невиконаною.
Великобританія відповіла на Континентальну блокаду контрблокадою, широким розгортанням морської торговельної війни й контрабандної торгівлі, з якої організована французькою владою і їхніми союзниками митна охорона була не в змозі впоратися. По Тильзитскому мирі 1807 до Континентальна блокада була змушена приєднатися Росія. Тяжкі для Росії умови Континентальної блокади сприяли загостренню франко-російських відносин і з'явилися однієї з найважливіших причин початку війни Наполеона проти Росії в 1812.
Після поразки у війні з Росією Континентальна блокада фактично не дотримувалася майже повсюдно й у квітні 1814, після повного розгрому наполеонівської імперії, була остаточно скасована.
35. Відставка О.Бісмарка та „новий курс” німецької зовнішньої політики
Вільгельм II - імператор германський бытро втратив придбану їм було спочатку (відставкою Бісмарка, згодою на скасування закону проти соціал-демократів і скликанням міжнародної робочої конференції) популярність у широких колах суспільства. З "новим" курсом політики, після відставки Бісмарка, напрямок політики мінялося із частими призначеннями нових канцлерів (Каприви, Гогенлоэ, Бюлов), причому зміни, що звичайно викликалися невідомими суспільству причинами й мотивами й що пояснювалися, очевидно, лише особистим настроєм імператора, дали привід назвати курс його політики курсом "зиґзаґ" (Zickzackkurs).
На початку 1890-х рр. В. був якщо не фритредером, то прихильником торговельних трактатів з іноземними державами, супротивником крайніх домагань аграріїв; виразником його політики був Каприви.
На початку XX в. В. є, навпроти, аграрним протекціоністом, і виразником його політики є Бюлов. Ініціатива всіх цих змін належить не рейхстагу, не канцлерові й не міністрам, а особисто імператорові, що із самої відставки Бісмарка є, по поширеному визначенню, своїм власним канцлером. Захоплення діяльністю на користь робітників, що виразилося у В. у скликанні робочої конференції, швидко змінилося сильним почуттям неприхильності до них. Під впливом цього почуття В. двічі - у Билефельде в 1897 р. і в Ойнгаузене в 1898 р. - обіцяв фабрикантам закон для захисту бажаючих працювати. Законопроект, що карає гамівним будинком за підбурювання до страйку (Zuchthausvorlage), був дійсно вироблений по почині самого В. і внесений у рейхстаг, але забракований цією останньою, значним більшістю голосів (1899), і В. спокійно примирився із цим.
Взагалі не раз він брався до роботи, урочисто обіцяв що-небудь, але, будучи не в силах провести свій намір, швидко остигав і, анітрошки не бентежачись невдачею, знову затівав що-небудь настільки ж нездійсненне; проект з'єднання мережею каналів Рейну з Ельбою, що він вважав за необхідне й по промисловим, і по стратегічних міркуваннях, був відкинутий консервативною більшістю прусского ландтагів, і В. не тільки примирився із цим, але пішов на всілякі поступки саме консерваторам. Одна ідея, або скоріше одне почуття незмінно проходить через все його царювання: ідея посилення германської армії й ще більше флоту, ценою яких би те не було жертв, почуття преклоніння перед військовою силою й перед "окутим у броню кулаком" (його вираження).
У всьому іншому В. мінявся з разючою швидкістю. Пославши в 1896 р. поздоровно-співчутливу телеграму президентові Південно-Африканський республіки Крюгеру із приводу відбиття англійського набігу (Джемсона), він через 3 роки виражав симпатії англійцям, що почали війну з бурами. Більш ніж хто-небудь він говорив про жовту небезпеку, ледве не проповідуючи хрестового походу проти Японії; на початку Російсько-Японської війни його симпатії були настільки виразно на стороні Росії, і це настільки позначалося в його політику, що й у Японії, і в самій Німеччині це викликало сильне невдоволення. Але успіхи японців швидко викликали співчуття до них імператора; у декількох мовах він висловився проти російського офіцерства й дуже співчутливо стосовно Японії. Формальним проявом нового погляду послужив у травні 1905 р. вишукано ласкавий прийом у Берліні японського принца Арисугавы, одночасно з недостатньо ласкавим прийомом покровительствуемого Росією князя чорногорського Миколи.
Із численних поїздок В., досить люблячої подорожі, найбільше політичне значення надається його поїздці в 1898 р. на Схід, у Туреччину й Палестину. Завдяки своїй любові говорити мови при всякому зручному випадку, завдяки нестійкості, непослідовності й коливному курсу своєї політики, своєму преклонінню перед силою, є постійною мішенню для карикатур майже всіх німецьких сатиричних журналів, і предметом нападок у пресі. Тому що він досить чутливий до них, то прокуратура не пропускає приводу до порушення процесів про образу величності.
36. Робота А.Дебидура "Дипломатична історія Європи".
Труд французского ученого профессора А.Дебидура ` Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878) ` в двух томах - впервые вышел в Париже в 1891 году . Книга написана ясным и легким языком несмотря на сложность и запутанность дипломатических комбинаций . В центре внимания Дебидура - развитие всей системы европейских международных отношений .
Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.
Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир’я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.
Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,
Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.
Францією управляли три консули. Кожний з них мав рівну владу, вони здійснювали посібник із черзі. Однак із самого початку вирішальної, безсумнівно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехідну конституцію. По суті, це була Директорія, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився міністром поліції, а Талейран став міністром закордонних справ. Комісії двох попередніх зборів збереглися й розробляли нові закони по велінню консулів. 12 листопада консули дали клятву «бути відданими Республіці, єдиної й неподільної, заснованої на рівності, волі й представницькому правлінні». Але якобінські лідери були арештовані або вислані на час консолідації нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по організації фінансів, що перебували в стані хаосу, досяг вражаючих результатів завдяки своїй чесності, компетентності й винахідливості. У Вандее наступило перемир'я із заколотниками-роялістами. Робота зі створення нового основного закону, що одержав назву Конституції VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Він підтримував доктрину, відповідно до якої «довіра повинне виходити знизу, а влада зверху».
Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирішено, що він сам, Ж.-Ж. де Камбасерес і Ш.-Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес і Дюко очолять списки майбутніх сенаторів. ДО 13 грудня нова конституція була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборів, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчі збори, Трибунат і Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул піднімався над іншими двома, які задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституція не передбачала ніяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебісциту в ході відкритого голосування. Бонапарт форсував хід подій. 23 грудня він видав декрет, по якому нова конституція повинна була ввійти в силу в день Різдва. Нові інститути почали діяти ще до оголошення результатів плебісциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосів за й тільки 1562 - проти. Консульство відкрило нову еру в історії Франції.
38. Другий поділ Польщі та Україна.