Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.
В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.
У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.
20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.
Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.
Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.
Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.
21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.
Багатостороння угода, підписана представниками Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції; переглядала режим Чорного моря, встановлений Паризьким мирним договором 1856.
Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які підписали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його положеннями, які обмежували її права та суверенітет на Чорному морі. Петербург вмотивовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.
Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конференції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і завершилась скасуванням «нейтралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необмежену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвенцією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення виконання Паризького мирного дог-ру. Конвенція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.
Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.
Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.
До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.
По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).
Набагато більше складною справою було для російської дипломатії врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав.
Цей принцип був чітко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через Ч. п. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських країн, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 надала росіянином військовим кораблям право проходу в Середземне море.
23. Характеристика та причини кризи віденської системи міжнародних відносин
Віденська система міжнародних відносин— система міжнародних відносин, встановлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віденський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем
Але на лідерство претендувала Німеччина, яка під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.
Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.
Інший могутній військовий блок – Антанта – був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати.
У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.
Підсумовуючи, варто зазначчити: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.
Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (відфр. Entente – угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.
Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.
Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.
Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи, утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.