860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив в Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди направлено було архієпископа (митрополита) М.Сіріна та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнювало імператорському. У 882 р. Аскольда було вбито прибулим з півночі Олегом.
- норманська теорія утворення давньоруської держави (В.Антонович, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Дорошенко та інші);
- походження назви “Русь” (М.Грушевський, О.Єфременко, Б.Рибаков, П.Толочко, С.Макарчук) .
В останній чверті ХІІ ст.. у писемних джерелах з’являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.
- походження назви “Україна”.(С.Скляренко).
Формування й об’єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії. Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв’язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядної ваги у зв’язку з об’єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, з метою забезпечення торгових шляхів, то другий період – період розпаду й занепаду Київської держави – характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.
Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.
Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.
Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме
і друге правило – точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.
Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов’янських племен, а з іншого, - міжнародний досвід, насамперед слов’янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.
Засвоїли процедуру укладання усних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилися укладати перемир’я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у Північному Причорномор’ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступали в прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державою франків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст.. починається налагодження дипломатичних відносин. Уже в 836-839 рр. є відомості про руське посольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу на Константинополь уклала перший відомий договір “миру і любові” з Візантією. Цей договір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачав встановлення між державами мирних відносин.
З кінця ІХ ст. договори “миру і любові” були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов’язували наприкінці ІХ – на початку Х ст. Русь і Болгарію.
В Х ст. у міру зміцнення і розвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювала щоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.
З Візантією були укладені договори 907, 911 і 944 рр. Договір 907 р. містив традиційні для договорів “миру і любові” умови. Вони передбачали відновлення мирних відносин між країнами, сплату імперією данини Київській Русі і визначення статусу посольських і торговельних місій. Судячи по спільних військових діях Русі і Візантії проти сильних противників, цей договір містив й усну домовленість про військовий союз. Вироблення спочатку перемир’я, а згодом і миру у 907 р. супроводжувалось посольськими обмінами та посольськими конференціями. Це були перші руські посли, які представляли на переговорах Київську Русь.
За договором Олега з греками від 911 р., один з перших руських князів вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита і визначає норму торговельних зносин Русі з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгорода, мали право залишатися там шість місяців і, повертаючись, отримували на дорогу потрібні припаси. Проживати вони у Царгороді вони мусили на передмісті. Входити до міста могли тільки групами не більше 50 осіб, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір визначав також форми судового процесу між русинами і греками, спеціальні припаси щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорському війську.
Русько-візантійський договір 911 р. показав, що на початку Х ст. Русь не тільки вміла укладати звичайні для того часу договори “миру і любові”, а й йшла до освоєння вершин тогочасної дипломатії – письмових двохсторонніх рівноправних міждержавних договорів, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання. Київське посольство в Візантії приймали відповідно до встановлених правил, поширених і на інші іноземні місії.
Договір 911 р. став якісно новим щаблем в історії давньоруської дипломатії. Він включав на тільки головну загальну угоду 907 р. – ідею “миру і любові”, а й “ряд” – конкретні статті, присвячені різноманітним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням.
Угода була зафіксована в автентичних грамотах, написаних рідною мовою обох сторін, і в копіях, написаних мовою іншої сторони. Обмін оригіналами і копіями, порядок підписання грамот візантійським імператором і руськими послами, процедура їх клятвеного ствердження свідчили про рівноправність міждержавних переговорів.
У середині 30-х рр.. Х ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжує зростати. Вона хоче оволодіти Північним Причорномор’ям, зруйнувати візантійські опорні пункти в Криму, міцно закріпитися на східних торговельних шляхах. Після припинення виплати данини Візантією Київська Русь починає війну з Візантією 941 р.
Війна закінчується в 944 р. спочатку перемир’ям а потім укладення нового договору. Згідно нього, встановлювалася свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русичів на грецькій території, обмежувалися закупки паволок (дорога шовкова тканина) руськими купцями, були внесенні статті про повернення рабів, що втікали від своїх панів, про підсудність русичів в час побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов’язувалась не втручатися до справ Корсунської області в Криму. Русичам дозволялось вільне рибальство у гирлі Дніпра, але не можна було там зимувати.
Фактично цей договір увібрав у себе попередні договори 907 і 911 рр. Угода 944 р. стала вершиною давньоруської дипломатичної практики і документалістики – першим розгорнутим письмовим договором про військовий союз двох держав.
Новий крок зробила руська дипломатія і в період руського походу на схід 945 р. Захопивши місто Бердаа, русини зробили спробу закріпитися у краї і здійснили заходи щодо укладення миру з місцевим населенням.
Руська дипломатія багато досягнула за правління дружини Ігоря Ольги (945-964). У міжнародній політиці вона намагалася забезпечити інтереси держави дипломатичним шляхом. 946 р. княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь. У переговорах з імператором йшлося про відносини двох держав й актуальну для Русі справу християнізації.
Щоб добитися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.
Таким чином, у середині Х ст. Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, угорцями, варягами, Болгарією, печенігами, встановила мирні відносини з Німеччиною.
Із середини 60-х років Х ст. Київська Русь вступила в смугу тривалих і важких війн і дипломатія Святослава розвивається переважно в умовах військового часу, які мали певний вплив на її характер.
У часи Святослава дипломатія Київської Русі розв’язувала нові завдання, які постали перед державою у зв’язку з активізацією його зовнішньої політики, підпорядкуванням його владі більшості східнослов’янських племен, зміцненням позицій у Північному Причорномор’ї, зокрема в районі Таманського півострова, в Нижньому Подніпров’ї і Подністров’ї.
Нові зовнішньополітичні завдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівня дипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії при Святославі базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли його подальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності, розширюючи політичні зв’язки Русі з іншими країнами.
Нейтралітет Візантії завдяки союзному (944 р.) договору дав можливість Святославу напасти на Волзьку Болгарію, землі буртасів, Хозарський каганат. Водночас Русь здійснила низку політичних заходів для оволодіння захопленими районами Приазов’я і Поволжя. Договір, укладений із населенням відвойованих у Хазарів народів, повинен був тут забезпечити тут міць і тривалу владу давньоруської держави.