Уряди Англії і Франції навіть не виступили на захист Чехословаччини, а обмежились звинуваченням німецького уряду в порушенні умов мюнхенської угоди.
Карпатську Україну Гітлер використовував для шантажування СРСР і Польщі, видаючи її за праобраз Великої України, куди мали увійти УРСР і західноукраїнські землі, що були під владою Польщі. Визначившись у подальших планах, Гітлер з метою “підіграти” Сталіну вирішив повністю передати Карпатську Україну Угорщині, розв’язавши в такий спосіб проблему, яку Сталін на ХУІІІ з’їзді ВКП(б) (березень 1939 р.) іронічно сформулював так: “Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.
Фактично українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 р., що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з населення дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритися з тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка притягає десятки мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялася, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з “традиційним другом”, себто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задовольнилась, а намагалася проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатсько українських земель.
На початку квітня 1939 р. верховне командування збройних сил Німеччини опрацювало директиву про єдину підготовку до війни 1939-1940 роки. У другій частині документа під кодовою назвою “Вайс” від 11 квітня був викладений план агресії проти Польщі, що розглядалася як попередній захід перед війною з Францією та Англією. Згідно з рішенням військово-політичного керівництва Німеччини, підготовка до вторгнення в Польщу мала бути завершена 1 вересня 1939 р.
Різке загострення німецько-польських відносин у ході підготовки нацистського нападу на Польщу послужило першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову замаячило українське питання. Його активізація була обумовлена насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів “третього рейху”. В ході опрацювання своїх антипольських заходів вони неминуче ставили перед собою різні питання, що стосувалися подальшій долі українських земель. На перших порах якихось викінчених конкретних намірів щодо Західної України у нацистської верхівки ще не було. Про загальний напрям її думок свідчать вказівки Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р.: “Вторгатися на Україну фюрер не хоче. В залежності від обставин можна було б створити українську державу. Але ці питання поки що залишаються відкритими”.
Та вже в наступні тижні дедалі чіткіше визначилася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед під кутом зору сприяння успішній реалізації планів розгрому Польщі. Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили знову послужитися “українською картою”. Для цього вони пішли на поліпшення відносин з українською політичною еміграцією. У квітні 1939 р. в Берліні відбулася таємна зустріч представників фашистських організацій, установ і лідерів українських націоналістичних організацій. Гітлерівці обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угрупувань, подавати їм матеріальну і моральну допомогу. Під час наради йшлося про наміри німецького командування створити український легіон. Поновлюючи контакти з німцями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань.
Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирати їх у спеціально відведених місцях. Окрім члені ОУН, що проживали на території Третього Рейху, нацисті спецслужби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні. Їх звільняли, перевезли до Німеччини і розмістили у спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку. Наприкінці 1938 р. представники відомства генерала З.Канариса зважились на формування Українського легіону, ви шкільно-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. Там відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальший вишкіл, здебільшого до Німеччини. Легіон складався з двох куренів і налічував 800 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р.Сушка.
Німці хотіли підняти повстання на Західній Україні, яке б дало б їм підстави втрутитися у внутрітрішні справи Польщі і почати збройну агресію. Влітку 1939 р. міністерство Геббельса розгорнуло широку пропагандистську кампанію, в центрі якого було становище національних меншостей у Польщі. В німецькій пресі з’явилися численні статті, присвячені переслідуванню української меншості в Польщі.
Правда, у випадку німецько-польського конфлікту українське питання в силу його специфіки не могло обмежитися рамками відносин цих двох держав, а неминуче набирало ширшого міжнародного масштабу. Адже в разі успішного здійснення замірів гітлерівців проти Польщі, Німеччина нависла б над країнами Південно-Східної Європи, над Прибалтикою і Радянським Союзом. Володіння Західною Україною дозволяло б їм мати у своїх руках вигідний стратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Звичайно, що змиритися з таким розвитком подій Радянський Союз не захотів би.
І це прекрасно розуміли в керівних колах “третього рейху”. Автори плану “Вейс”, враховуючи насамперед сильні антирадянські упередження піль судчиків, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Зате доводилося рахуватися з можливістю рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизму захопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини спонукало до серйозних сумнівів щодо плану організації повстання в краю.
Справа Західної України ставала одним з ключових пунктів, в яких під час підготовки нацистської агресії проти Польщі безпосередньо зіткнулися геополітичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зі сторін – ні фашистське керівництво, ні Радянський уряд, не виявили в той час прагнення до дальшого загострення взаємин і доведення їх до стану війни.
11 серпня 1939 р. Гітлер так відобразив нацистську концепцію наступної війни: “Все, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід надто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім після його розгрому повернутися моїми об’єднаними силами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни”.
У 1939 р. німецький уряд став виявляти зацікавлення в тому, щоб під час воєнних кампаній “третього рейху” проти Польщі та західних держав Радянський Союз зайняв нейтральну позицію. Це дозволило б Німеччині уникнути війни на два фронти. Йшлося, таким чином, про укладення німецько-радянської угоди, в якій були б зафіксовані відповідні зобов’язання Радянського Союзу. Щоб спонукати уряд СРСР до такого кроку, треба було його переконати у відсутності в Німеччині антирадянських агресивних намірів. Для таких цілей, вважали в Берліні, найбільше підходило українське питання, з огляду на актуальність справи Західної України.
Тим часом у керівних колах Радянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною. СРСР з часу підписання мюнхенської угоди перебував у зовнішньополітичній ізоляції. Йому загрожували на сході – Японія, на заході – Німеччина. Але особливо гостро реагувало радянське керівництво на “миротворчі” політичні акції урядів Англії і Франції після Мюнхена, в яких вбачалося прагнення підштовхнути нацистську Німеччину до війни проти СРСР.
Сталін не довіряв Англії та Франції. Особливо його турбувала можливість укладення нової угоди між ними і нацистською Німеччиною на антирадянському грунті на взірець Мюнхенської змови. Саме ці мотиви, щоб запобігти подібному розвитку подій штовхали його до порозуміння з німецьким урядом.
Між тим термін нападу Німеччини на Польщу наближався. Німецькі установи і спецслужби продовжували відпрацьовувати шляхи і методи використання “української карти”. Але питання позиції СРСР під час наступної воєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Тому наприкінці липня – на початку серпня німецька дипломатія інтенсифікувала контакти з Радянським урядом.
26 липня завідуючий східноєвропейською референтурою економічно-політичного відділу МЗС Німеччини Ю.Шнур ре твердо сказав Г.Астахову повіреному у справах СРСР в Німеччині: “Від будь яких посягань на Україну ми цілком відмовилися”. Цю заяву можна було розцінити, як натяк про те, що в разі німецько-польської війни Німеччина могла б не окупувати Західної України”.
Серед головних причин, які змушували нацистів домагатися поліпшення німецько-радянських відносин, було і прагнення запобігти зближенню СРСР з західними державами. Німецьке керівництво з занепокоєнням стежило за радянсько-англо-французькими переговорами, що проводились в ці дні у Москві. Виникнення антигітлерівської коаліції, як розуміли в Берліні, могло поставити під загрозу всю нацистську стратегію агресивної війни. Тому правителі Німеччини готові були декларувати доволі значні поступки на користь СРСР, щоб спонукати його зайняти нейтральну позицію на випадок наступної німецько-польської війни. “Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (на кажучи вже про Україну) – це в даний момент мінімум, на який німці пішли б без тривалих розмов, лише б одержати від нас обіцянку невтручання в конфлікт з Польщею”, - повідомляв Астахов у той час у Москву”.