Через деякий час відкрилася друга сесія Всеукраїнського Церковного Собору. Митрополитом Київським став Антоній. 9 липня 1918 року Всеукраїнський Собор оголосив про автономію Української Церкви; був створений Священний Собор, або Синод єпископів*; для Української Церкви визнавалися обов'язковими постановами Всеросійського Православного Собору, накази Патріарха та вищих органів церковної влади.
Після захоплення Київа петлюрівцями у грудні 1918 р. були заарештовані Митрополит Київський Антоній, приємник священномученика Митрополита Володимира, архієпископ* Волинський Євлогій, які перебували там. Петлюрівці віддали полонених до польської влади, і тільки з допомогою країн Антанти ці архієреї* були звільнені і переправлені на південь Росії.
Більшовики продовжували діяти. Знищували храми, вбивали священників і ченців, замордовували навіть тих, хто просто захищав Церкву і не підтримував революцію. У відповідь на арешти і розстріли у міських та сільських храмах здійснювалися нічні молебни*, й православний люд не виходив з храмів до світанку. Релігійне піднесення охопило і частину інтелігенції, жахливі події примусили розкаятися і повернутися до віри. У Харкові при Покровському архієрейському монастирі відкрилося братство Святителя Мелетія. У Києві ще у грудні 1917 року було засновано братство Воскресіння Христового, на чолі братства стояв псаломщик* В.М. Попов.
У лихоліття смути в одній тільки Харківській єпархії* за шість місяців, з грудня 1918 року до червня 1919 року, загинуло 70 священників.
З приходом петлюрівців автокефальний рух на Україні у 1920 р. відновився. Відновила свою діяльність і Автокефальна Українська Церква.
Скориставшись окупацією Києва деякі миряни, прихильники автокефалії, утворили Всеукраїнську Церковну Раду, яка відверто потурала святі канони, не визнавала істинних Православних священників. На чолі такої неправдивої ради став Чехівський - у минулому петлюрівський прем'єр-міністр.
Розкольники 23 жовтня 1921 р, у Софійському Соборі Києва здійснили небувале в історії Православної Церкви. Позбавлений пресвітерського* сану Нестор Шараєвський “посвятив у митрополити всея України” такого ж, як і він, злочинця - позбавленого сану Василія Липківського. На голову “ставленика” разом з Нестором Шараєвським покладали руки всі присутні під час цієї кощунственної дії. На другий день Василій Липківський, одягнувшись по-архіерейські сам “посвятив у єпископи” Нестора Шараєвського, позбавленого сану й одруженого. Потім разом ці богохульники, Нестор і Василій, почали посвячувати у лжеєпископів, лжесвященників і лжедіаконів. На Україні з'явилося ЗО самосвятських “єпископів”, що були одруженими, а інколи й розлученими.
Після глумливого кощунства, що скривдило Софійський Собор, Митрополит Михаїл, що був з цього приводу присланий Патріархом Всея Русі, закликав Православну паству не піддаватися неправді, не іти слідом за кривдниками Православної віри.
У 1920 - 1921 р.р. відбувалися жахливі події. Храми займали позбавлені прав служити злочинці, здійснювали там посвяти та ін. Всі ці події призвели до нестерпного становища. Знищення духовності підсилювалося голодом і бідністю. Влітку 1921 р. в Криму, на півдні України, спалахнула засуха. Люди голодували, помирали, діти залишалися сиротами. Мешканці вимираючих сел і місцевостей, хто пішки, хто як, залишали голодуючі райони, знесилені падали, застеляючи дороги трупами. Мине декілька місяців, і тогочасна радянська влада використовуватиме голод для боротьби з Церквою, але спочатку становище виявилося настільки жахливим, що більшовики звернулися до Церкви з метою залучити її до кампанії допомоги голодуючим.
І допомога надійшла. Був створений “Всеросійський комітет допомоги голодуючим”. Але все одно в газетах з'являлися статті, які звинувачували церковних ієрархів* у байдужості до народу, хоча духовенство та миряни жодного дня не припиняли збір грошей, цінностей і продуктів харчування для голодуючих.
Антихристиянська пропаганда ставала дедалі більш агресивною. В 1921 р. був виданий таємний циркуляр Леніна “Про конфіскацію церковного майна”. Боротьбу з Церквою з 1922 року очолювала антирелігійна комісія при ЦК РКП (б) під керівництвом Ярославського, секретарем якого був чекіст Є.Тучков. Окрім організації репресій проти духовенства комісія керувала пропагандистськими кампаніями, влаштовувала антицерковні процесії, спрямовувала комсомольців на пограбування та осквернення храмів. Православну віру гнали, зневажали, а Церкву руйнували.
Посилені на Україні після революції збентеження, сепаративні настрої були тут поживним грунтом для розколу; і більшість вважали, що всі незгоди йдуть від “москалів”, але ж логічно це було неможливо, бо Російська Церква була на той час ще в гіршому становищі. У спеціальному посланні від 6 квітня 1924 р. Патріарх Всея Русі Тихон засудив засновників самочинної, беззаконної автокефальної церкви і заявив, що він бере на себе керівництво Українською Церквою.
Автокефально-розкольницька діяльність продовжувалася на Україні. Відбувалися нескінченні арешти православних священників. Вірними своїй прадідівській вірі залишалися: Митрополит Харківський Нафаїл (Троїцький), архієпископ Полтавський Григорій (Лисовський) і Чернігівський Пахомій, єпископ Дамаскін (Цедрик), займаючи глуїховську кафедру.
Дякуючи самовідданому служінню вірних Православ'ю святителів і пастирів, гніт обновленців-синодаїв та самосвятів-липківців (груп розкольників) виявився безсилим відірвати Українську Церкву від законного глави Церкви -Російського Патріарха Тихона, через якого підтримувалося істинне канонічне спілкування із Вселенською Православною Церквою.
У 1924 р. гоніння на Церкву продовжувалися не менш ніж раніше. Всього до кінця 1924 р. у в'язницях і висилках перебувало біля 66 архієреїв. Серед них були і видатні ієрархи, такі стовпи Церкви, як Митрополити Новгородський Арсеній, засланий в Бухару, Київський Михаїл - екзарх України, який був засланий у Ташкент; Звенигородський Миколай (Добронравов) Вінницький Амвросій (Полянський) та інші. Митрополит Харківський Нафаїл до 1925 р. був під арештом.
У період панування радянської влади було перервано духовне життя Києво-Печерської Лаври*. Насельників монастиря було розігнано, цінності пограбовано, над святинями вчинено кощунські дії. У 1924 р. постановою уряду УРСР територію Лаври було оголошено Києво-Печерським державним заповідником.
У 1925 р. на свято Благовіщення о 23 годині 45 хвилин у Москві у лікарні Бакуніної на 61-му році свого тяжкого й праведного життя помер Патріарх Всея Русі Тихон. Після його смерті “патріарша” влада перейшла до Містоблюстителів* патріаршої кафедри Митрополитів: Кирила (Смирнова), Агафангела (Преображенського), Петра (Полянського). Влада Церкви не могла швидко встановитися й упорядкувати релігійне життя в країні.
А тим часом антихристиянська боротьба продовжувалася. Ікони знищувалися тисячами, в газетах з'являлися статті про те, як то в одному селі, то в другому їх спалювали купами; переплавлялася церковна утварь. Йшла війна навіть із дзвонами. Їх скидали з приводу, що вони заважають слухати радіо й ображають релігійні почуття нехристиян. У Чернігові було заборонено дзвонити.
У 1927 р. останній екзарх України Митрополит Київський. Михаїл (Єрмаков) був звільнений із заслання, яке він відбував на Кавказі, і отримав дозвіл оселитися в столиці України - Харкові. Наприкінці 1928 р. Митрополиту дозволили оселитися у Києві, зайняти кафедральне місце. 17 березня 1929 р. Митрополит Михаїл помер. Новим екзархом України був призначений член Тимчасового Патріархального Синоду архієпископ Харківський Костянтин (Дьяков). Звертаючи увагу на те, що столицею України і містом де знаходилася екзархія, був Харків, на Київську кафедру у 1930 р. призначили не екзарха, а архієпископа Димитрія (Вербицького), який до цього керував єпархією із званням вікарного архієпископа Уманського.
1.4 Роки “великого зламу” - посилення гонінь на Православну Церкву
1929 - 1931 р.р. - роки примусової колективізації, пограбування селян, роки безсудних репресій проти них, масового знищення, примусового перенесення на Північ та в Сибір, закріпачення і розорення селянства; роки голоду і визвані цими діями, що з такою руйнівною силою спала на долю України - ввійшли в історію під назвою років “великого зламу”, як влучно потім підкреслив один з письменників: “...злам хребта народу”. Коли ламали хребет народу, поругання здійснювали й над його душею. З жовтня 1929 р. до лютого 1930 р. на Україні зачинено 202 канонічних православних прихода. У Харківській області, на лозівщини у 1930 р. діяло ще 11 приходів, а до кінця 30-х всі існуючі храми було зруйновано. В Одесі в лютому 1931 р. заарештували більше 30-ти священників, у тому числі й усіх приходських настоятелів*. Схоплені були протоієреї*: Олександр Луценко і Любинський; священники:
Георгій Олександров, Віктор Муратов. У Києві 9 квітня 1931 р. були розстріляні протоієреї: Віталій Богдан, Олександр Должинський.
Після смерті 1 лютого 1932 р. архієпископа Димитрія (Вербицького) Київську кафедру зайняв архієпископ Сергій. Але коли у 1934 р. столицею України став Київ, екзарха України перевели на Київську кафедру, а Харківську зайняв Митрополит Сергій. На вакантну кафедру - яка звільнилася після арешту єпископа Житомирського Аверкія (Кедрова), (Житомир був тоді кафедральним містом Волинської єпархії*) - у 1933 р. був призначений архіпастир Миколай (Терський) але минуло декілька місяців і він помер, його приємником став єпископ Вячеслав (Шкурко), котрого у 1935 р. арештували і вислали з єпархії. На чолі Одесської єпархії стояв архієпископ Анатолій. Вночі з 27 на 28 липня 1931 р. його було заарештовано. Митрополита Анатолія вивезли в Київ і протягом півріччя тримали у в'язниці. За наполегливим проханням екзарха України Митрополита Київського Костянтина Митрополиту Анатолію перед етапуванням на Північ дозволили побачитися із сестрою. В'язня відправили етапом разом з кримінальними елементами, які шляхом систематично грабували Владику. Наприкінці 1937 р. у засланні на Півночі Митрополит втратив зір. 10 лютого 1938 р. Митрополит Анатолій (Грисюк) помер від катування.