Члени церковної двадцятки Брославський Трохим, Стефанишин Степан їздили у Львів і домоглися відкриття церкви. Пам’ятаю, як уже покійний Стефанишин Степан розповідав: "Зайшли ми з Брославським до керуючого у справах релігії в області, а він все говорить, щоб не відкрити церкву. А я йому: "То що ви хочете, щоб люди спивались, ходили по буфетах, шукали вихід, вступаючи у "суботники" чи в інші секти?" Таку думку дав мені в той момент Бог. Бо після моїх слів керуючий задумався, пішов і якийсь інший кабінет порадитися, а повернувшись, сказав нам їхати додому, а дозвіл надійде в район".
Але місцеве керівництво не дає провести світло до церкви. Але громада рішуче виступила проти дій влади. У Великодній тиждень завезли вночі стовпи з лісу. Розповідає Кіндрат Василь Іванович: "Я і Яцишин Болько розгружаємо стовпи, а вони вже їдуть. Ми встигли зробити роботу і відігнати коні на ферму, де чергував Тістик Ілько. Коней ставимо на місце в конюшні, упряж Тістик встигає сховати, а вони вже на конюшні і питають: "Чиїх коней немає?" Тістик каже, що всі їздові ще звечора поставили коней на місце. Вони перевірили, але нічого не змогли довести.
На другу ніч поставили стовпи. Вони приїхали, але люди вже розійшлись. А у великодню суботу електрик Сипко Володимир натягує проводи, і на Великдень засвітило світло".
Укладали у церкві підлогу плиткою, і не вистарчило тонни цементу. Грендиш Франко тоді працював бригадиром будівельної бригади у колгоспі. Розповідає Сипко Йосип: "Я говорю Грендишу про таку справу, а він мені: "Поїдь у комору і візьми пару мішків". Я їду. Комірник Мартиняк Софія дозволяє, і я вантажу цілу тонну і привожу до церкви".
Такі випадки свідчать, що люди не боялися, ризикували, проявляли непокору, а іноді й мужність.
Вже реакція нацистської Німеччини на проголошення 30 червня 1941 року Маніфесту відновлення української державності мусила призвести до посилення протинімецької боротьби, до переходу до збройного спротиву німецьким окупантам.
Але якщо в 1918 році, коли по розвалі Росії на східноукраїнських землях і Австрії на західноукраїнських землях у момент проголошення української державності уряд мав 100 тисяч вояцтва вчорашніх російських та українських армій, яке зразу ж в повному озброєнні і обмундируванні могло переходити в ряди української армії, то у 1941 році кадри українських збройних сил мусили створюватись з перебуваючого в окупації населення, елементу військового майже сирого, який треба було ще вишколити та спочатку озброїти здобутою від ворога зброєю.
Тому на Першій конференції ОУН у вересні 1941 року були визначені найближчі завдання:
а) пропагандивно-роз’яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами та проти нових намагань більшовизації українських теренів, що її проводять наслані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;
б) збір та магазинування зброї;
в) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.
Для здійснення цих завдань Краєвим військовим штабом під керівництвом Дмитра Грицая (пізніше – генерал Перебийніс) та сот. Романа Шухевича організовуються у 1941 році старшинська школа у Мостах та підстаршинська школа в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо.
Починають організовуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи. Так постає мережа відділів УНС – Української національної самооборони, які потім перетворюються у Самооборонні кущові відділи (СКВ). Реорганізація відбулася з приходом більшовиків.
При організаційній справності підпілля невеликий відділ чи підвідділ УПА, з’явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, у випадку потреби розростався за одну ніч у сильну бойову частину, а, провівши бойову акцію, знов маліє, щоб так зручно прослизнути крізь ворожі застави.
До навчання хлопців були залучені в с. Чемеринці Проць Олекса і Бойчишин Іллярій. У сусідньому селі Вишнівчик вишкіл проводив старший лейтенант ЧА Андрій Марченко, уродженець Білоцерківщини Київської області, що вийшов з оточення і залишився в селі (травні 1944 року був розстріляний солдатами ЧА в 26-річному віці).
Для ілюстрації тодішньої ситуації та пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходу сотні (а опісля куреня) "Сіроманці":
"... В дуже тяжке становище потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись задушити маленьку жменьку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалось за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було можливо. Що було робити, як вийти зі страшного становища? Всі сподівання покладали на Яструба. "Друже командир, – не витримав якийсь стрілець, – що, будемо вмирати?" "Вмерти легко, жити тяжче, – звернувся після деякої паузи до вояцтва Яструб. – Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні".
Він віддав наказ сховати непотрібні поки що речі і приготуватись до вимаршу. Як тільки впали сутінки, відділ тихенько подався за командиром, обережно підкрався до річки Полтви. Стрільці увійшли у пронизливо холодну воду і річкою, часом по шию у воді, вийшли з ворожого кільця. Після короткого відпочинку, відділ вирушив далі у рейд до Унівського лісу. Там до "Сіромах" приєдналися ще два відділи на чолі з командирами Вороном і Чорним.
30 вересня 1944 року розвідка донесла, що довкола підходять великі сили ворога. Повстанці зайняли бойові позиції. На лівому крилі озвались автомати, заклекотів кулемет. "Починається війна, – спокійно сказав Яструб і всміхнувся. – Що ж, будемо воювати. Ох, і сверблять же у мене долоні. Хочу воювати. Я тим шміракам ніколи не забуду Полтви". Перед боєм він завжди говорив: "Хлопці, триматись,і метко стріляти!" І вояцтво розуміло командира.
Над лісом просичала міна, за нею друга, третя... Ліс стрепенувся, загув божевільним тріскотом і стріляниною. Ворог пішов у рішучий наступ. Але стрільці чинили відчайдушний опір.
Кільканадцять разів червоні кидалися в атаку і відступали, залишивши десятки трупів. Десь серед дня ворог отримав нове підкріплення. Ліве крило повстанців було загрожене. В цей час з’являється там Яструб. Бійці кинулись вперед, за своїм командиром, і ворог був відбитий. Тут всередину лісу вривається танк. Яструб бере фауст-патрон, і підірваний танк закам’янів на місці.
Підбігає до командира зв’язковий: "Гранатометники поранені!" Яструб сам стає біля гранатомету, влучно б’є по ворожих танках.
Бій не вгавав увесь день. Двадцять два рази йшов ворог у наступ і відступив. Понад 370 вбитих і багато поранених залишив ворог на полі бою. Серед повстанців було 19 убитих і кілька поранених.
Ворог стягував нові сили і почав оточувати ліс. Але до ранку Яструб вже вивів повстанців з Унівського лісу і розташувався в лісі біля села П’ятин. Та над вечір ворог знову почав їх оточувати. Командир Яструб на ту звістку лише посміхнувся: "Треба якусь штуку викусить!" Вночі він тихенько вивів своїх бійців з лісу. А над ранок ворог пішов у наступ з усіх боків на те місце, де були "Сіроманці". Лише після кількох годинної стрілянини ворог зрозумів, що вони билися між собою. А тим часом "Сіроманці" були уже далеко. ("На чатах", ч. І., 1947).
Учасник Унівського бою житель села Стриганецький Рудольф згадував про той бій: "Наші командири вміло розставляли пастки ворогу. Коли ворог відступав, вони швидко переносили лінію оборони на декілька десятків метрів назад. Не відчувши спротиву на попередній лінії, червоні її минали і йшли далі на повний зріст. Але наразилися на щільний вогонь і відступили. Перед наступною атакою отримуємо команду переміститися вперед. І знову для ворога несподіванка... З настанням темряви сотням, сформованим з місцевих хлопців, наказано вийти з лісу і йти додому. А відділ з пораненими переходить у Пнятинські ліси".
З розповідей учасників Унівського бою УПА
з енкаведистами у вересні 1945 року
Нам пощастило поговорити з нашими односельчанами, які були учасниками цього бою і воювали у сотні Чорного – Очкусем Степаном з Кутерногів і Кіндратом Романом Степановичем з Провалу. Вони розповіли, що багато молодих хлопців (яким було 17–24 роки) за вказівкою керівників ОУН-УПА були скликані у відділи, а потім формувалися великі з’єднання армії. Так, на зборі у лісі під Уневом уже нараховувалось близько 3 тисяч вояків.
Повідомлення кожному передавалось через добре налагоджену мережу зв’язкових. Збір хлопців з Чемеринець проводив відділ, який знаходився на Кутерногах. З кожним проводив розмову станичний Шеремета Михайло, проводилась велика роз’яснювальна робота. Перед збором в Уневі здійснювались рейди у ряд сіл, де сотні поповнювались новими вояками.
Кіндрат Р.С. розповідає, що дуже багато вступило хлопців з с. Подусів. Бо перед тим на виїзді із села наші партизани вступили в бій з енкаведистами, які на машинах везли з села награбоване. Машини було спалено. Але енкаведисти викликали з Перемишлян допомогу. Спалили майже все село, в тих, хто втікав – стріляли.
В унівському лісі з села були ще Курило Степан з Кутерногів, Стриганецький Рудольф (псевдо “Сорока”), Завальницький Андрій, Кулеба Степан, Винярський Володимир з Провалу, Брошко з Кузбатиці,Кіндрат Роман (псевдо “ Левко”)
Керівництву, напевно, важко було забезпечувати таку кількість людей продуктами, і, очевидно, з цих міркувань, провівши відповідну роботу, почали щоденно відпускати хлопців по 2–3 сотні, закликаючи їх з’являтись при відповідному наказі.