Деяке полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни. Під час її перебування у Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася до неї із проханням дозволити вибори гетьмана. Імператриця не заперечила, але й не дала дозволу одразу. Вибори відбулися через 6 років. Останнім гетьманом України було обрано Кирила Розумовського, який походив з родини рядового козака і отримав хорошу європейську освіту. Гетьманство було відновлено в 1750 р. Вибори пройшли у Глухові і були зустріті українцями з патріотичним піднесенням. Вони відродили надію на відродження автономії України.
За гетьманування Кирила Розумовського українські справи були передані до колегії закордонних справ з відання Сенату. Останній гетьман України домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність. Він виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, реформував судочинство. Розумовський впровадив ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого, обмежив сваволю російських чиновників, які перебували на Україні. Він спробував реформувати українські військові частини, перетворивши козацькі полки на регулярні. Також Кирило Розумовський вдався до спроб встановити спадкоємне гетьманство, просивши імператрицю закріпити гетьманство за родом Розумовських. Заслуговують на увагу і плани останнього гетьмана щодо освіти: він планував відкрити в Україні два університети: це були б оновлена за західноєвропейськими зразками Києво–Могилянська академія і університет в гетьманській столиці — Батурині.
Але великим задумам гетьмана став на заваді прихід до влади в 1762 р. Катерини II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. Кирило Розумовський був викликаний до Петербурга. Від нього вимагалося добровільно зректися гетьманської булави. Український гетьман впродовж 10 місяців вів нерівну боротьбу проти свавілля російської імператриці, але вона виявилася непохитною. 10 листопада 1764 р. імператорським маніфестом гетьманство було ліквідоване. Скасування гетьманства мало на меті не лише позбавити українські землі решток державності, а й взагалі знищити культуру і мову українського народу, перетворити його на меншого брата росіян — малоросів.
Для управління Україною було створено Малоросійську колегію, яку очолив її президент генерал–губернатор Петро Рум'янцев. Він зосередив у своїх руках всю повноту влади на Україні. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все ще користувалася Лівобережна Україна.
У 1765 р. було скасовано козацький устрій Слобожанщини, яка перетворилась на Слобідсько–Українську губернію. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, старшина отримувала російські військові звання, а козаки перетворювались на «військових обивателів». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.
Малоросійська колегія перетворила на свій департамент Генеральний військовий суд України. Те ж саме відбулося з Канцелярією малоросійського скарбу та Генеральною лічильною комісією. Таким чином, за фінансами Лівобережжя було встановлено пильний нагляд. З 1768 р. українські канцеляристи перетворювалися на російських службовців і потрапляли під дію російського військового статуту.
У 1775 р. ліквідовано Запорозьку Січ — останній оплот української державності і захисту прав та свобод України.
У 1781 р. на землях Лівобережної України було утворено Малоросійське генерал–губернаторство, що складалося з трьох намісництв — Новгород–Сіверського, Чернігівського й Київського. Глухів втратив статус столиці. У 1783 р. в Україні Імператорським указом остаточно було впроваджено кріпацтво. У цьому ж році було ліквідовано й козацьке військо: замість козацьких полків було утворено 10 регулярних кавалерійських карабінерних полків російської армії. Українській шляхті та старшині надавалися всі права російського дворянства.
Із втратою гетьманства і ліквідацією Запорозької Січі Україна остаточно втратила свою державність, перетворившись на колонію Російської Імперії.
Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні пов'язують з боротьбою нового українського дворянства за свої права. Більшість політичних діячів, вчених–письменників того часу були вихідцями з козацької старшини. Входження нащадків старшини до складу російського дворянства проходило в гострій боротьбі. Російський уряд не дуже охоче визнавав за козацькою старшиною права дворянства. Відстоюючи свої права, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України.
У 1767 р. відбулися вибори дворянства Росії до комісії для складання «Нового уложения» (кодексу дворянських прав). Депутатом до цієї комісії від дворянства Лубенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка старого козацького роду з Полтавщини. У ході роботи комісії Григорій Полетика проявив себе як прихильник автономних прав гетьманської держави в Україні.
Заслуговує на увагу і діяльність Василя Капніста. У 80–х роках XVIII ст. він був відомий як поет і директор училища Полтавської губернії. У 1782 р. Василя Капніста обрали предводителем дворянства Київського намісництва. Це була друга постать після губернатора. За вільнодумство Капніста в Києві називали Ваською Пугачовим. У 1783 р. Капніст написав «Оду на рабство», в якій виступив проти поневолення України російським царатом. У 1787 р. Василь Капніст очолив групу аристократів–автономістів, яка розробила проект відновлення козацького війська. Але цей проект був провалений у Петербурзі земляком–українцем графом Олександром Безбородьком.
У своїй боротьбі за автономію Василь Капніст шукав союзників за кордоном. Вважаючи, що прусський уряд прагнув нової війни з Росією, він у 1791 р. домігся аудієнції в міністра закордонних справ Герцберга. Капніст представив себе посланцем поневоленого російським урядом українського народу, доведеного до відчаю, і запитав, чи можна сподіватися на допомогу Пруссії, якщо українці піднімуться на боротьбу з російськими гнобителями. Однак місія Капніста зазнала невдачі.
Українських патріотів єднала прихильність до минулого і критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалась на Литовському статуті. Дворяни сподівалися відновити козацьку армію. Вони намагались відновити добрі стосунки з Москвою і на цій основі добитися автономії. Під час різних воєн виникала надія на відновлення української армії. Під час війни 1812 р. українські козаки дістали дозвіл від російського царя Олександра І утворити кілька полків. Під час польського повстання 1831 р. також було організовано козацькі полки чисельністю 8000 осіб, а дворянство за свої кошти купило цим полкам коней та провіант. Під час Кримської війни в 1855 р. ще раз було організоване народне ополчення, а патріотична хвиля охопила велику частину українського населення. Та російський уряд використав ці військові формації для своїх потреб, не думаючи йти ні на які політичні поступки.
Політичні настрої українських автономістів найкраще відбито у трактаті «История Русов». Дата його створення та автор невідомий. У 1846 р. трактат опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Головна ідея трактату — це відновлення автономних прав України на момент її входження до складу Російської держави у 1654 р. На Україні з'являються патріотичні гуртки, які об'єднують однодумців, що плекали мрії про відновлення автономії. Найбільш відомий такий гурток було започатковано в Новгород–Сіверську. До нього входило декілька десятків членів різного походження та професій. Основне завдання цього гуртка — відновлення автономії України. Своєрідність поглядів автономістів полягає в тому, що вони захищали історичні права України, прагнули до їхнього відновлення і разом з тим не вимагали відокремлення України від Російської імперії.
Історичне місце Кирило–Мефодіївського товариства в
українському національному відродженні
Кирило–Мефодіївське товариство виникло на початку 1840–х років у Києві як таємний гурток, створений групою студентів та молодих професорів. До товариства належали відомі українські діячі: історик М.Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, педагог і журналіст, прихильник ідей Великої французької революції Микола Савич, історик права М.Гулак–Артемовський, поет і перекладач Олександр Навроцький, етнограф і фольклорист Панас Маркевич, студент Київського університету, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу В.Білозерський. Моральним авторитетом цього гуртка став Т.Шевченко. Свою основну мету гурток вбачав у боротьбі проти кріпацтва та за національне визволення українського народу.