Отже, на початку 90-х років українська економіка опинилася в ситуації глибокої економічної кризи. Позитивні зрушення в ній почалися лише в другій половині 90-х років, краще пішли справи на початку ХХі століття. На даний момент можна стверджувати, що в Україні досягли таких результатів: зростання валового внутрішнього продукту, збільшення обсягів промислового виробництва, зафіксовано зростання виробництва в сільському господарстві, зростає реальний наявний грошовий дохід населення, повністю погашено заборгованість з виплати пенсій та соціальної допомоги, значно скорочено багаторічну заборгованість перед населенням із заробітної плати.
28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України кваліфікованою більшістю голосів — 315, а закон про введення її в дію — 338 голосами. День 28 червня став Днем Конституції України.
Конституція України складається з преамбули, п'ятнадцяти розділів, у яких визначені теоретичні положення Основного Закону нашої держави; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; описано процедуру виборів, референдуму; окреслено повноваження Верховної Ради, Президента,. Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади, прокуратури, правосуддя, Конституційного Суду України, місцевого самоврядування, визначено територіальний устрій України, зокрема й Автономної Республіки Крим; указано, за яких обставин і хто має право вносити зміни до Конституції України і визначено перехідні положення, які регулюють строки та порядок переходу від діючої системи державних органів до тієї системи, що передбачено Конституцією 1996 р.
У березні 1998 р. в Україні відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Згідно з новою Конституцією України, народних депутатів обирали на основі загального, рівного й прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Згідно з Законом "Про вибори народних депутатів України" мало обиратися 450 депутатів, із них 225 в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
За депутатські місця змагались ЗО політичних партій і виборчих блоків. Але тільки 8 із них подолали чотирьохвідсотковий рубіж голосів, що дало їм право на участь у розподілі депутатських мандатів. Серед них — Компартія України — 84 мандата; Народний Рух — 32; Виборчий блок СПУ та СелПУ — 29; Партія зелених-— 19; НДП—17; "Громада" — 16; ПСПУ — 14; СДПУ(о) — 14. Решта місць відійшла депутатам, обраним в одноманітних виборчих округах.
.
Восени 1999 р. закінчився п'ятирічний термін перебування на посаді Президента Л. Кучми і, згідно з Конституцією, були призначені чергові президентські вибори. За часи його президентства була прийнята Конституція України, збережений громадянський мир у країні; Україна утвердилася в світі як повноправна учасниця міжнародного співтовариства: зупинена гіперінфляція і введена власна національна валюта — гривня; призупинено падіння виробництва; загальмована економічна криза. Але в країні залишалася напруженою соціально-економічна ситуація, зростало безробіття, знижувався матеріальний рівень життя трудящих, гальмувалися необхідні реформи.
За цих умов у певних колах громадян, особливо старшого віку, пенсіонерів, посилилася ностальгія за радянським минулим, чим і намагалися скористатися на президентських виборах представники лівих сил — П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко та інші.
На посаду Президента претендувало 13 кандидатів.
У першому турі голосування, який відбувся 31 жовтня 1999 р. У другий тур голосування вийшли Президент Л. Кучма і перший секретар ЦК Компартії України П. Симоненко.
Українські виборці в другому турі 14 листопада 1999 р. вибрали Президентом Л. Кучму, за якого віддали голоси 56,25% виборців, а за П. Симоненка — тільки 37,8%. Отже, народ України вибрав шлях демократії і реформ, ще раз підтвердив своє бажання жити в незалежній державі.
Після виборів Президента політична боротьба в Україні між лівими та правими не припинилася. Центр цієї боротьби перемістився у Верховну Раду. На початку 2000 р. її робота була фактично паралізована боротьбою двох сил: лівою і правоцентристською. 13 січня 2000 р. ліві відхилили проект державного бюджету на 2000 р., назвавши його антинародним. Тоді 11 депутатських фракцій і груп правоцентристського спрямування і позафракційних депутатів заявили про утворення у Верховній Раді парламентської більшості для співпраці з іншими гілками влади. Більшість мала на меті зняти гостроту політичних проблем, що породжувалася політичними амбіціями і непрофесіоналізмом лівої частини керівництва Верховної Ради, передусім голови О. Ткаченка та його першого заступника А. Мартинкжа.
З 21 січня по 1 лютого 2000 р. парламент працював роздільно.
1 лютого 2000 р. Головою Верховної Ради обрали Плюща, а його першим заступником В. Медведчука і заступником С. Ґавриша.
16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за всена родною Ініціативою
З листопада 2000 р. за ініціативою голови фракції соціалістичної та селянської партій "Лівий центр" О. Мороза у Верховній Раді розгорнувся так званий "касетний скандал", котрий відволік усю увагу народних депутатів. Мова йшла про зникнення журналіста Г. Гонгадзе, який розміщував критичні статті щодо Президента Я. Кучми та його оточення в інтернетгазеті "Українська правда". Ситуація в парламенті знову загострилася, ліві опозиційні сили зробили спробу розколоти парламентську більшість, дискредитувати Президента та виконавчу гілку влади, викликати політичну кризу в країні. В березні 2001 р. у Києві сталися масові сутички представників опозиції і правоохоронних органів. Масові вуличні сутички вперше в історії незалежної України набули загрозливих масштабів. Вони засвідчили, що деякі політичні сили прагнуть політичного реваншу будь-якими методами. Але такими засобами проблеми не вирішуються. Соціальні та політичні протиріччя потрібно вирішувати цивілізованим шляхом.
У березні 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України.
Одним із провідних напрямків зовнішньої політики України є участь у загальноєвропейському процесі і, зокрема;в процесі європейської інтеграції.
З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ — Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України устворенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ в Будапешті лідери чотирьох країн — України, США, Великої Британії та Росії — підписали Меморандум про гаранти безпеки України. У ньому три ядерні держави підтвердили свої зобов'язання поважати-незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили щодо України. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійно-діючою організацією — ОБСЄ, важливим елементом загальноєвропейського дому.
9 листопада 1995 р.Україна — першою з країн СНД — офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це надало їй можливість брати участь у виробленні спільної політики європейських держав щодо прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе певні зобов'язання, що стосуються насамперед приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ, в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих Україною зобов'язань запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ щодо прав людини. За період з 1995 до 2004 р. Україна неодноразово опинялась у ситуації, коли їй загрожувало виключення з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж
України та на її відносини з європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.
Важливе значення для європейської інтеграції України має співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, ставши, зокрема, членом Європейського банку реконструкції і розвитку, створеного для допомоги країнам Східної Європи у подоланні комуністичного минулого. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до ЄС. У 1994 р. була підписана, а в 1998 р. набула чинності Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі й інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України щодо зміцнення демократії та розвитку її економічного потенціалу, завершення переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.
У липні 2002 р. відбувся саміт «Україна — ЄС». Основними питаннями, що обговорювалися, були надання Україні статусу країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміту було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі її розширення у 2004 і 2007 рр. У 2003 р. Україні було надано статус «країни — сусіда ЄС». Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними було укладено угоди про спрощення візового режиму.