Своя перша поетична збірка "Оди" (1795) він присвячує Альфьері. В тому ж році 17-річний Фоськоло за вільнодумство піддається допиту інквізиторів і потрапляє у в'язницю. Вийшовши на свободу, молодий поет в 1796 р. в числі інших італійських патріотів захоплено зустрічає французьку республіканську армію на чолі з Бонапартом.4 січня 1797 р. у венеціанському театрі Сан-Анджело з величезним успіхом йде його перша республіканська трагедія "Тієст", повторена потім 30 разів підряд. [11, 80]
Яскравим документом епохи з'явився роман Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса" (1802). Роман пройнятий всіма печалями і радощами великої визвольної боротьби; він виражає відчай героя-патріота, що побачив в наполеонівському режимі крах надій на звільнення Італії, і готовність віддати життя за свою пригноблювану батьківщину. [11, 83]
Мрію про вільну Італію поет виразив в чудовій поемі "Гробниці" (1807), що оспівувала героїв минулого. Ця поема Фоськоло надихала італійських патріотів декількох поколінь на боротьбу за звільнення батьківщини. В 1811 р. Фоськоло поставив в Мілані трагедію "Аякс", викриваючу деспотизм Наполеона, і цензура заборонила її.
Відмовившися принести присягу австрійцям після Віденського конгресу 1815 р., Фоськоло вимушений покинути Італію.
Серед молоді, що захоплювалася романом Фоськоло "Останні листи Якопо Ортіса", був і геніальний музикант Никколо Паганіні (1782-1840). В його бунтівному мистецтві втілився дух боротьби італійського народу, сміливий протест проти придушення і приниження людської особи.
В рядах революціонерів-карбонаріїв виявилися багато видатних італійських письменників і поетів. Серед них - С. Пелліко, Д. Берше, П. Джанноне, поет-імпровізатор Р. Россетті. Всі вони взяли діяльну участь в карбонарській революції 1820 - 1821 рр.
Сильвіо Пелліко (1789-1854) був автором першої романтичної трагедії Рісорджіменто - "Франческа та Рімнні". Боротьбі за свободу батьківщини присвятив себе і поет-романтик Габріеле Россетті (1783-1854), співак неаполітанської революции1820 р. В ході повстання карбонаріїв Неаполя він склав вірш "Неаполітанська конституція 1820 року". Рятуючись від переслідувань, Россетті в 1821 р. виїхав до Англії. [6, 79]
Найбільшим італійським письменником XIX в. був видатний теоретик італійського романтизму Алессандро Мандзоні (1785 - 1873). Заслуги Мандзоні перед італійською літературою такі великі, що його ім'я по праву коштує в одному ряді з іменами письменників, що становлять гордість італійської нації, такими, як Данте, Петрарка, Тассо, Боккаччо, Альфьері і Гольдоні.
Творчість Мандзоні залишила глибокий слід і в італійській поезії, і в драматургії, і, крім того, проклавши шляхи сучасному реалістичному роману, зробило великий вплив на розвиток італійської прози.
Мандзоні був не тільки одним з найвидатніших італійських поетів XIX сторіччя, але і драматургом і автором всесвітньо відомого історичного романа "Обручені".
Інший характер носила творчість сучасника А. Мандзоні - чудового італійського поета Джакомо Леопарді (1798-1837). Улюблені теми лірики Леопарді: самотність людини в світі, неможливість щастя, жорстока влада природи над людиною.
"Пісні" (1816-1836) принесли Леопарді славу одного з найбільших світових ліриків; крім того, його перу належать "Щоденник" (1817-1832), який є як би щоденною сповіддю поета, і "Моральні твори" (1820-1825), невеликі трактати, в більшості своїй написані у формі діалогів-суперечок. [6, 90]
З карбонарським рухом був зв'язаний і основоположник італійського романтизму в живописі Франчесько Гайец (1791 - 1882).
В 1818 р. в Мілані Гайец зблизився з Пелліко і Мандзоні і незабаром став главою італійських художників-романтиків, що виступили проти офіційного академічного класицизму. Національно-визвольні ідеї знайшли віддзеркалення в його історичних полотнах: - "Втікачі з Парги", "Граф Карманьола", "Прощання Ромео і Джульєти" тощо.
Патріотизм залишається синонімом романтичного напряму в італійському мистецтві і на другому етапі руху Рісорджименто. Романтизм цього періоду придбаває все більш демократичні риси. Найпильніший інтерес у письменників, поетів, музикантів і художників викликає історична тема, в творах розкривається роль народу як основного носія героїчного початку. []
В літературі цього часу основними жанрами стають історичний роман, що продовжує традиції Мандзоні, і історична драма.
Літературу 30-х років представляють два письменники-республіканців, що взяли діяльну участь в русі Рісорджименто, - Франчесько Доменико Гуєррацци (1804-1873) і Джан-Баттіста Никколіні (1782-1861), творчість яких складалася під впливом Мадзіні.
В 30-40-е роки в італійській літературі з'являється романтична сатира, яку представляють два поети - Джузеппе Беллі (1791-1863) і Джузеппе Джусті (1809-1850).
Для кращих творів відомого живописця-романтика Д. Морелли (створених в основному на історичні і літературні сюжети) характерна життєвість і емоційна виразність образів, майстерність і свобода композиції, барвиста палітра (картини "Іконоборці", "Граф Лара з пажем", "Тассо і Елеонора"). [9, 315]
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині ХІХ ст. він поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років ХІХ ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму - виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.
Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. Вони затверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. [3, 69]
Група молодих флорентійських художників (Синьоріні, Фатторі, Лега), що боролися за реалістичне, правдиве мистецтво, що відображає життя народу, представляє так званий напрям "маккьяйоли" (назване так за колорит, заснований на контрастах світлих і темних плям).
Главою напряму "маккьяйоли" був Синьоріні, вимагаючий від мистецтва співзвуччя сучасності. Серед його кращих творів - реалістичні полотна, військові епізоди, портрети, картини побутового жанру, пейзажі.
В творчості іншого члена групи "маккьяйоли" - Фатторі - значне місце займають реалістичні батальні полотна ("Після битви при Мадженте" та ін), що зробили художника визнаним главою італійських баталістів; жанрові картини, що відтворюють у вільній ескізній манері вуличні сценки ("Римські візники" тощо), гостро характерні портрети, майстерно виконані офорти. Лега, друг Мадзіні, писав реалістичні полотна, присвячені італійському життю тієї епохи. Вони виконані художником в узагальненій, широкій живописній манері. Одна з кращих робіт Лега - картина "Барсальери, ведучі австрійських полонених", навіяна революційними подіями, в яких безпосередньо брав участь сам художник. [7,156]
Головною задачею театру було виховання громадянської самосвідомості і патріотизму. Його голос був зрозумілішим і ближче безграмотному у величезній більшості італійському населенню, ніж голос друку і літератури. Не дивлячись на гоніння цензури, з сцени лунали заклики до свободи і єдності Італії, до боротьби з іноземним пригнобленням, до подвигу в ім'я батьківщини. Спектаклі часто перетворювалися на революційні маніфестації.
Запитам широкого глядача в епоху Рісорджименто якнайбільше відповідав жанр трагедії, оскільки він особливо підходив для виразу політичних ідей і цивільних відчуттів. Власне, трагедія і визначала обличчя італійського театру XIX в.
Але серед акторів напряму неокласицизму було немало талантів, які, не порушуючи традиційних форм, створювали образи великої емоційної сили: Пелегріно Бланес, Антоніо Моррокезі, Джузеппе Демаріні і ін. Багато акторів уловлювали зміну в смаках глядачів, тягу їх до сильних емоцій, до романтизму. Вони прагнули пристосуватися до нових вимог, але ця задача була їм часто не під силу.
Потреби національно-визвольного руху, а також внутрішнє бродіння в театрі поступово, з середини готували грунт для реформи в області театру, яка була почата в 40-х роках XIX в. чудовим актором і політичним діячем Густаво Моденой (1803-1861). [9, 87]
Модена поставив задачу корінним чином перетворити італійський театр і зробити його зброєю в боротьбі за свободу і незалежність Італії; створити новий національний сценічний стиль, який відповідав би образу думок і відчуттів його сучасника. По суті справи це була та ж задача, яку прагнули дозволити італійські романтики в літературі.