Ремісниче виробництво зосереджувало ся переважно у містах. Провідними видами ремесла були чорна металургія і металообробка[91]. До числа масової продукції відносяться також вироби з глини, кістки, дерева, каменю. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники почали об’єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських «кінців» (Гончарний Злотницький, Кожум’яцький), а також згадки писемних джерел про артілі «городників» і «мостників»[92].
Важливу роль в економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Основною тенденцією економічних зв’язків був обмін у межах невеликих районів у радіусі 10-30 км: саме на такій території розходилися вироби сільських ковалів, гончарів, ювелірів, шевців[93]. Активно розвивалася також торгівля в межах усієї країни. Жвава торгівля сполучала різні за природними умовами частини Русі. На Русі існували купецькі об’єднання, спеціалізовані на торгівлі певними видами товарів або з певними країнами. У багатьох великих містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців. Торгівля покликала до життя інтенсивний грошовий обіг. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету – срібники і злотники[94].
Державний лад Русі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. На чолі держави стояв великий князь, який на удільні землі держави призначав удільних князів (зазвичай когось зі своїх родичів). Влада на Русі повністю зовереджувалася в руках феодалів, насамперед князівсько-боярської верхівки[95]. Володарю-князю підлягали дружина і люди[96]. Окремим класом було духівництво, яке поділялося на біле і чорне. Найчисленніший клас серед мешканців Русі складали «люди праці» - селяни, ремісники, купці. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільних (смердів) та рабів (холопи, челядь, закупи)[97]. На Русі існував спеціальний суспільний інститут – віче, загальне зібрання міської маси вільних городян[98]. Аналіз діяльності віча свідчить про значне посилення великого боярства. За висловом П. Толочка, віче як суспільний інститут ніколи не був органом справжнього народовладдя, оскільки керівну роль і право представництва в ньому утримували за собою верхи[99].
Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальною диференціацію поселень. Більшість із них являли собою села, які були безпосередньо пов’язані з сільським господарством. Міста Київської русі структурно поділялися на дитинець і посад. Основний контингент городян становили князі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники, служителі культу.
4.Початки політичного розпаду держави. Володимир Мономах
Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054 р.) він розподілив заповітом гради між своїми п’ятьма синами: віддав Київ Ізяславу, Чернігівщину – Святославу, Переяславщину – Всеволоду, Володимир-Волинський – Ігорю, а Смоленськ – В’ячеславу, заповівши їм не переступати братнього уділу[100]. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об’єкта владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. сформувалося нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності[101]. Множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у між князівські відносини поняття отчини, тобто землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду.
В історичній науці немає одностайної оцінки заповіту Ярослава. Одні дослідники вважають його рішення далекоглядним і розважливим, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність Київської держави. Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства[102].
Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спочатку правили державою досить злагоджено (молодші – Ігор і В’ячеслав – померли невдовзі після розподілу)[103]. Найбільшим клопотом Ярославичів були кочовики, особливо половці, які вперше підійшли до кордонів Київської держави в 1055 р. У 1062 р. половецька орда напала на Переяслав, і переяславський князь Всеволод не зміг своїми силами дати їй відсіч. Тоді він призвав на допомогу братів, у 1068 р. на р. Альті відбулася битва, в якій об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало поразки[104]. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі і подався до Ізяслава в Київ.
Перед загрозою нападу половців на місто кияни зібралися на віче, де вони вирішили боротися самотужки. З вимогою видати їм коней та зброю, сповіщає літописець, вони рушили до князівського палацу. Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців і змушений був тікати. Тоді кияни звільнили ув’язненого Ярославичами князя Всеволода Полоцького й оголосили його київським володарем[105]. Всеславові княжіння тривало трохи більше семи місяців, і про нього достовірно нічого не відомо.
Ізяслав тим часом знайшов притулок у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. він пішов із польським військом на Русь, але битви за Київ із Всеславом не сталося, бо останній несподівано повернувся до Полоцька[106].
Після правління Ізяслава на певний час повернулося колишнє спів правління трьох Ярославичів. Всеволода київський князь вигнав з Полоцька, віддавши його місце своєму синові[107].
Але вже в 107 р. між Ярославичами стався військовий конфлікт[108]. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим київським князем. Він правив три роки і помер у 1076 р., що відкрило шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас смерть Святослава дала надію Ізяславові на повернення додому. Та поки Ізяслав лаштувався до походу, Всеволод вже посів престол. Він перерозподілив столи, перевівши Святославого сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимиру Мономаху[109]. В цей час на Русь ішов Ізяслав, знову взявши з собою польське військо. Всеволод зустрівся з братом і мирно залагодив конфлікт, в результаті чого в 1078 р. старший Ярославич втретє став київським князем. Святославичів він позбавив усіх важливих володінь, що спонукало їх взятися за зброю. У міжусобиці було втягнено численних скривджених родичів, а ще й зовнішніх ворогів Русі – половців[110]. У 1078 р. помер Ізяслав, і київським володарем став Всеволод. Подолання міжкнязівських чвар стало головним напрямком його внутрішньої діяльності. Своєму синові Володимиру він наказав керувати заходами, що потребували застосування військової сили, а сам Всеволод більше опікувався духовним життям.
Після смерті Всеволода в 1093 р. його син, чернігівський князь Володимир Мономах, не став займати київський стіл, запросивши до Києва сина Ізяслава – Святополка[111]. Невдовзі Мономах віддав і Чернігів Олегу Святославину, який заявив про свої права, погрожуючи міжусобною війною. Володимир зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів після загибелі Ростислава.
У 1097 р. Ярославові онуки зібралися на з’їзді в Любечі, де прийняли угоду, за якою спільна доти отчина розпадалася на три окремі отчини старших ліній Ярославського дому[112]. Рішення Любецького з’їзду утверджувалися в багатьох сум’яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Всеволодовичам, тобто Володимиру Мономаху[113].
Перше десятиліття ХІІ ст. позначилося протистоянням з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше, до того ж щорічними походами в половецькі землі вони убезпечували власні володіння від їхніх набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишився переяславський князь Мономах, який своїми блискучими перемогами зажив слави оборонця Руської землі. Тож, коли 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира[114].
Дослідники схильні вбачати у київському повстанні тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно з правом отчини Володимир Всеволодович не міг стати київським князем. Певної законності його утвердженню в Києві власне й надало повстання та рішення киян. Київ зустрів Мономаха, за свідченням літопису, 20 квітня 1113 р. «з честю великою»[115]. На думку В. Власова, головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля, якою він заволодів трохи пізніше. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не смів противитися його волі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Мономах, як і його попередники Володимир Великий та Ярослав мудрий, використовував шлюби[116]. Це стосується і його відносин з іноземними монархами та навіть з половцями.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому було схвалено так званий «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Крім того, правління Мономаха стало часом розбудови Києва[117].