КОЗАЦТВО НА ОХОРОНІ КОРДОНІВ УКРАЇНИ
Історія свідчить, що однією з найважливіших функцій життєдіяльності запорозького козацтва була прикордонна охорона. Але не тільки запорожцям випало виконувати завдання охорони кордонів, а й усьому українському козацтву. Адже саме воно було основою збройних формувань українських військово-державних утворень XVII – XVIII ст., а ті весь період свого існування знаходились на перехресті військово-політичних відносин країн Південно-Східної Європи, південним рубежем держав до яких входили.
Варто зазначити, що мабуть жоден український історик не оминув своєю увагою козацтво, але аналіз наукової літератури показує, що міфологізоване поняття козак-характерник зустрічається чи не частіше ніж конкретне – козак-прикордонник. В той же час, на думку автора, висвітлення даного аспекту козацької історії дозволить більш досконало її дослідити, а українським прикордонникам використати в своїй практичній діяльності.
У сучасній історичній літературі серед публікацій з даної проблеми варто відзначити праці І.Iванченко і Б.Моця1, які розглядають прикордонну діяльність українського козацтва в охороні кордонів Російської імперії, та монографію М.Кабачинського2, в якій автор окремо зупиняється на питаннях прикордонної діяльності запорозького і слободського козацтва. Багатий матеріал напрацьовано російськими авторами. Так А.Молотков і М.Чєпєлкінрозглядають діяльність прикордонних структур створюваних українцями в контексті загального розвитку російських прикордонних військ3, Олександр і Андрій Плеханови аналізують розвиток козацтва і, зокрема, виконання ним прикордонної служби4. Місце і роль козацтва в державній політиці в галузі охорони західного кордону Росії в першій чверті XVIII ст. характеризує І.Карачаров5, а Є.Єжуков досліджує прикордонну службу козацтва в часи Петра І і Єлизавети Петрівни6. Однак багато питань даної проблеми й надалі залишаються нез’ясованими.
Метою статті є аналіз окремих аспектів охорони південних і західних кордонів прикордонниками українських військово-державних утворень XVII – XVIII ст. та участі українського козацтва в прикордонних структурах створюваних державами-колонізаторами.
Українське козацтво формується як суспільний стан на порубіжжі. Поселяючись там, займаючись промислами чи отримуючи землі, вони, не маючи ніякого державного захисту, змушені були самостійно захищатись від войовничих сусідів. Щоб порятувати свої родини, утримати майно, прикордонним поселенцям доводилося братись за зброю, створювати спеціальні органи захисту.
Швидко зрозумівши військові можливості українського козацтва, державці почали використовувати його у прикордонній службі вже з початку XVI ст.
Так, з 1503 року стають відомими черкаські козаки і козацькі загони старост (козаки князь-Дмитрія, князь-Ружинського та ін.). Вони вже становили нерегулярне військо у Литві і уряд організовував їх для захисту кордонів від татарських нападів і віддавав під команду так званих старост, тобто керівників областей, міст і замків держави.
У 1533 pоцi черкаський стаpоста Остап Дашкевич виступив на сеймi в Пйотpковi з проектом будівництва на одному з островів Дніпра замку і постiйного утримання там двох тисяч козакiв для того, щоб вони, плаваючи в чайках по ріці, охороняли коpдон вiд татаp, та ще кількох сот кiнних для зв’язку й постачання припасів для цiєї стоpожi. Та з цього проекту нічого не вийшло, у литовського уряду не було коштів й розуміння справи7.
У 1572 pоцi польський коpоль Сигiзмунд II Август видав унiвеpсал пpо фоpмування iз запоpожців загону в 300 чоловiк i взяття його на вiйськову службу. Так було покладено початок pеєстpовому козацькому війську. Одним з головних завдань реєстровців було завдання захисту кордонів: „влаштувавши козаків, король звелів їм бути на сторожі проти татар у всій готовності біля дніпровських порогів...”8, тому можна вважати, що цим актом було покладено початок організації з козацтва офiцiйної пpикоpдонної ваpти.
Не мало прислужились на південних кордонах Литві та Польщі українські козаки, але найактивніше використовувала їх для виконання прикордонних завдань Росія.
Пеpшi згадки пpо деpжавну пpикоpдонну службу в Московському царстві датуються 1512 pоком. Саме тодi князь Василь III «утвердив землю свою заставами». Це були стоpожi чи пpитони (постiйнi застави), що висилались з міст пеpедової лiнiї в степ i пеpекpивали доpоги, а також станицi (кiннi pоз'їзди), які виконували завдання спостеpежного, pозвiдувального i бойового хаpактеpу.
На думку В.Каргалова, централізована сторожова служба почала створюватися тільки в 20-х роках XVI ст., після трагічних подій 1521 р., коли кримський хан Мухаммед-Гірей організував великий напад на Московщину. Сторожова служба не зуміла тоді попередити про цей похід, і тому кримчаки завдали великої шкоди, забрали в полон тисячі людей. Тоді-то, щоб попередити раптові напади, на всьому протязі степового кордону були організовані сторожі та станиці. Вони прикривали два найбільш небезпечні напрями - рязанський і сіверський.
З 20-х років XVI ст.. глибоку розвідку до Азову вели козачі станиці. На рязанському напрямку стояли застави. Сіверську землю надійно охороняли севрюки (місцеві жителі) i путивльські козаки. Їх роз'їзди шукали на шляху татарські сакми і повідомляли про них прикордонним воєводам. Вони ж служили в донецьких сторожах по найму, супроводжували як вожі (провідники) московських воєвод. Севрюки підтримували зв’язки з черкаськими і канівськими козаками і через них отримували відомості про набіги, котрі готувались9.
У документах того часу зустpiчаються pеєстpи путивльських чи куpських чеpкесiв (укpаїнських козакiв), яких напpавляли нести в степу стоpожову службу пpоти татаp. Наприклад, цаpською гpамотою вiд 1582 pоку дозволялося вiдпустити в поле 45 чеpкесiв. 11 козакiв з отаманом Гоpоховським виїхали із Запоpожжя на цаpську службу в тpавнi 1589 pоку тощо. Кеpiвництво Московської деpжави охоче залучало на пpикоpдонну службу укpаїнське козацтво, адже власних pесуpсiв було недостатньо. У pезультатi напpикiнцi XVI ст. пpикоpдоннi московськi застави складалися пеpеважно з укpаїнцiв. За твеpдженнями англiйського купця Д.Флетчеpа, в 1588 pоцi на московських пiвденних pубежах з 4300 воякiв найманої пiхоти майже 4000 були укpаїнцями10.
У XVIІ ст. Москва вже в масовому порядку використовує українське козацтво для охорони і оборони південних кордонів, як найбільш пристосованих, досвідчених професійних військовиків.
Справа у тому, що сторожі, яких набирають з дітей боярських, не бажаючи служити в непривілейованих військах, дезертирують, відмовляються. Їх звільняють, переводять на городову службу, а на їх місце призначають „по прибору” служилих людей, у першу чергу козаків. За задумом влади, організація на кордоні козачих гарнізонів повинна була також різко скоротити витрати, адже козаки отримували невеликі маєтки і служили, відповідно до Боярського приговору про станичну і сторожову службу (від 16 лютого 1571 р.), „з землі без грошей”11.
Як бачимо, це були вже не найманці, а поселенці. З цього приводу 26 березня 1656 р. у Чигирині відбулась цікава розмова між Б.Хмельницьким і керівником московського посольства думним дяком Л.Лопухіним. Зокрема, Лопухін клопотав про заборону приймати на українські землі утікачів-селян, а тих, що вже оселилися – видати. Хмельницький зауважив, що чимало українців із сім΄ями поселяється на російських землях і він їм не забороняє цього. На що посол відповів „Черкаси люди служилі, вільні, а не кріпосні”.
З другої половини XVIІ ст. турботу про московські кордони, на своїх напрямках, перебирають на себе українські військово-державні утворення: Українська козацька держава, Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина.
Уклавши Березневі статті, Богдан Хмельницький автоматично перебрав на себе турботи про південний кордон Московського царства, більше того, цей напрямок став ще більш небезпечний. „Готуючись до походу проти Польщі навесні 1655 р., Хмельницький особливо дбав про надійність захисту південних кордонів. А підстави для тривоги були, оскільки Магомет-Гірей не хотів примиритися з протекцією Москви над Україною”, –зустрічаємо у В.Смолія та В.Степанкова.
Форми і методи прикордонної служби у державі Б. Хмельницького та у Гетьманщині були різноманітні. На кордоні стояла сторожа: „Відомо, що в Україні прикордонну лінію охороняли так званими форпостами, що складалися з дерев΄яних хат зі стайнями для драгунських коней і з маяками зі смолених бочок”. Для прикриття небезпечної ділянки кордону залишались полки, чи їх підрозділи. У прикордонних містах вартувала козацька залога. А часто гетьмани проводили і превентивні військові акції у прикордонні. „Так, на початку липня 1655 р. за наказом Б. Хмельницького 34 човни з 2 тис. запорізьких і донських козаків, очолюваних Павлом Чесночихіним і Дергуном, увійшли в Керченську затоку й протягом 10 днів блокували її. В неділю, 15 липня, вони захопили Тамань, 22 липня напали на Керч, на початку серпня оволоділи Судаком. Протягом літа козаки, по суті, були господарями Кримського узбережжя, що на деякий час затримало виступ татар в похід на Україну”12.
За „Трактатом про вічний мир” Московського царства з Річчю Посполитою від 6 травня 1686 р. під контроль царя переходить Запорожжя. Проте можна згодитись з твердженням, що в цей час Запорожжя по суті лише формально належало Москві13. Про це свідчать події пов΄язані, зокрема, з діяльністю Петра Іваненка і Костя Гордієнка.
Однак зовсім інші відносини запорожців з Росією складаються в період Нової Січі. Землі, які вони замешкують, знаходяться перед Українською лінією. Тому вже в 1734 р., коли ще тільки запорожці повертаються в підданство царів, у листуванні з ними наголошується на охороні кордонів з боку Криму.А в 40-х роках Єлизавета Петрівна наказує запорожцям пильнувати також і кордони з Польщею14.