В 1778 р. Йохан Радермахер, один із високих службовців Компанії заснував Батавське товариство. Хоча “Повідомлення про природню історію, древностях і звичаях” народів Нусантри віталися Товариством, в основному на початковому періоді своєї діяльності воно займалося проблемами міського господарства. Той же Радермахер став засновником перших франкмасонських лож в Баталії в 60-х рр. XVIII ст. Ідеї європейського Просвітництва майже не зачепили голландську колонію, де панував дух користолюбства, презирство до “туземців” і зневага до освіти, художніх цінностей і знань.
І тільки в кінці XVIII ст. європейці, які були в колоніальній адміністрації, стали проявляти інтерес до місцевої культури, історії, поведінці і звичаям, які виходили за рамки звичайних мандрівних записів і т. д., якими так багаті XVII - XVIII ст. В першу чергу це відбулося в Індії, де У. Джонс, будучи на службі в Калькутті, в 1784 р. заснував Бенгальське азіатське товариство і започаткував наукову індологію.
Висновки. Хоча процеси, які почалися з часів Великих географічних відкриттів означали початок нової ери колоніалізму, дволикого Януса, який зближував і роз’єднував суб’єкти світової цивілізації, на кінець XVIII ст. проявилися лише перші наслідки цих процесів. Світова торгівля тільки почала впливати на виробництво азійських країн. Європейські досягнення ледве-ледве впливали на внутрішнє життя країн Сходу, до того ж вибірково; традиційність місцевих суспільств зберігалась і елементи модернізації впроваджувалися надто повільно, наштовхуючись на сильний опір. В кінці XVIII ст. світ Сходу став ще більш різним внаслідок різної реакції різних країн на колоніальне втручання Заходу, а також в силу того, що цілі райони Азії, в першу чергу Філіппіни, Ява з Мадурою, багато областей Індії, де було створено колоніальне управління, “випали” із загальної картини.
У Європі епоха раннього колоніалізму прискорила процеси формування європейської цивілізації, з одного боку, а з іншого – сприяли (внаслідок різного впливу “революції цін” і розвитку буржуазних відносин) поділу цієї цивілізації на декілька регіонів. Центром стали в основному протестантські країни – Англія, Нідерланди, Західна і Північна Німеччина і гугенотська Франція, вихідці із яких на кінець епохи мали найбільше успіхів і в колоніальній політиці. Іншим регіоном стали країни Південної і Центральної Європи, в основному католицькі і православні країни Східної Європи. І якщо наслідки наступу колоніальної епохи для Західної Європи проявилися у розкладі феодальних і розвитку капіталістичних відносин і у створенні заморських колоніальних імперій, то в країнах Центральної та Східної Європи посилився феодальний гніт, відбулося “повторне закріпачення” селян і спостерігалась (в дусі загального експансіонізму епохи) тенденція до створення континентальних імперій (Австрія, Росія, Польща).
XVI - XVIII ст. створили базу для послідуючого (разом з промисловою революцією в Європі) бурхливого розвитку колоніалізму як системи. Справа не в тому, що торговий баланс був позитивним для країн Сходу. Набагато важливіша та обставина, що європейські факторії, форти, анклави, в поєднані з безумовною морською і воєнною перевагою (“торгівля зі шпагою в руках”) Європи, яка остаточно проявилася у XVIII ст., брали під контроль спочатку зовнішню торгівлю азійських країн, а потім і національні ринки, цим самим готуючи послідуюче підкорення місцевих суспільств на державно-адміністративному рівні. Уже в цей період почалося завоювання величезних територій у Індії (насамперед Бенгалії), яке супроводжувалося частковим руйнуванням місцевого виробництва, відтік за кордон (в Англію) прибутків, які були отримані від податків, мита, відкупів, монополій і т. д. Ще яскравіше це проявилося на Малайському архіпелазі, де Іспанія в цей період перетворила свою колонію Філіппіни (за виключенням південних районів), а Нідерландська Ост-Індська компанія, завоювавши Яву, основні доходи стала добувати шляхом безпосереднього грабежу, воєнних контрибуцій і податкової експлуатації місцевого населення.
Незалежно від суб’єктивних намірів тих, хто колоніалізм приносив, або від об’єктивних наслідків (деколи – доброчинних, які проявили себе в далекому майбутньому) експансія європейських держави означала для країн Сходу, як правило, руйнування або деформацію традиційних структур, часто просто загибель місцевої цивілізації, масове знищення населення (африканська работоргівля), грабіж та експлуатацію. Трагедія народів, які були втягнуті в колонізацію, полягала в тому, що процес створення світового господарства і руйнування традиційних систем відбувався в насильницькій формі. В цей період пристосування країн Сходу до світового капіталістичного розвитку не викликало (і не могло викликати) до життя появу власного капіталізму.
2. КОЛОНІАЛЬНА СИСТЕМА ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Другий період колоніалізму, як ми вже говорили, пов’язаний з промисловим переворотом, тобто з появою в Європі, насамперед в Англії, механізованої промисловості. Дві основні риси відрізняють його від попереднього:
- перехід до широких територіальних захоплень;
- намагання освоїти країни Азії як ринки збуту європейських товарів і джерел промислової сировини.
Ці два напрямки політики пов’язані один з одним, хоча і не жорстко. Територіальні володіння, підкорення населення – найбільш логічні способи забезпечити доступ на відповідні ринки. Але боротьба за території почалася з середини ХVІІІ ст., коли не відбулася промислова революція навіть у Англії, коли у розпорядженні європейців ще не було товарів, які могли б пробитись на азіатські ринки. Тоді території були потрібні головним чином для отримання позаекономічними методами (податки) засобів, необхідних для збереження попереднього характеру торгівлі зі Сходом (вивіз товарів звідти).
Доля майбутніх колоній вирішувалася в основному не у війнах з місцевими державами, а в ході суперництва між європейськими державами. Доля Індії, наприклад, вирішувалася у війнах між Нідерландською і Англійською Ост-Індськими компаніями, а потім – у війнах останньої з Францією. Доля Індонезії і ряду інших територій теж визначалася в ході англо-голландських війн 1652 – 1654, 1665 – 1667 і 1672 – 1674 рр. вони привели до майже повного витіснення голландців з Індії, але залишили їм свободу дій в Індонезії. В ході наполеонівських війн англійці захопили у голландців Цейлон (1796 р.), Капську колонію (1798 р.), Яву (1811 р.), яку потім повернули.
Найбільш значні етапи англо-французької боротьби – війна за австрійський спадок (1740 - 1748) і Семирічна війна (1756 – 1763). В ході останньої Англія перемогла Францію і стала єдиним серйозним претендентом на завоювання Індії. В ході тієї ж війни вона зуміла підкорити Бенгалію (1757 – 1764 рр.) і встановити панування над Перською затокою.
Потім настав час війн з індійськими державами. В результаті чотирьох війн (1767 – 1769, 1780 – 1784, 1790 – 1792, 1799 рр.) Компанії вдалося розгромити Мейсур – найсильнішого противника в Південній Індії. Три війни знадобилося, щоб знищити Маратхську конфедерацію (1775 – 1782, 1803 – 1805, 1817 – 1819 рр.), яка до цього домінувала у Центральній і Північній Індії.
В першій половині ХІХ ст. англійці завершили завоювання Індії, вони приєднали Ассам (1826 р.), Синд (1843 р.), Пенджаб (1845, 1849 рр.). були зроблені спроби розширити володіння і вийти за межі Індії: вдалі по відношенню Бірми (війни 1824 – 1826, 1852 – 1853 і 1885 рр.) і не вдала по відношенню Афганістану (1838 – 1842, 1878 – 1880, 1919 рр.).
Почали створюватися і інші колоніальні імперії. Голландія поступово підкорила майже всі острови Індонезії, які стали з тих пір називатися Нідерландською Ост-Індією. Франція в 1830 р. захопила Алжир, чим поклала початок колоніальному поділу Африки.
Завоювання здійснювалося не стільки руками європейців, скільки при допомозі місцевих жителів, яких колонізатори наймали, озброювали, навчали європейським методам ведення бойових дій і кидали проти армій місцевих правителів. Цілий ряд східних держав були при цьому знищені, інші попали в повну залежність від колонізаторів. І, на кінець, треті, хоч і зазнавали поразок і поступово попадали в так звану напівколоніальну залежність, зберегли суверенітет і деякі можливості самостійного розвитку.
Територіальні захоплення привели до різкого збільшення прибутків колоніальних режимів від збору податків і мит, які стали перевищувати витрати на управління. Колонії давали засоби для нових військових операцій і дозволяли отримувати “колоніальну данину” не тільки окремим купцям, а і всій метрополії.
Найбільш суттєвою рисою світової економіки ХІХ ст. стало швидке розширення зовнішньої торгівлі та зміна її балансу. Перший етап промислового перевороту полягав у виникненні фабрик, машинної промисловості, спочатку тільки легкої, насамперед текстильної. І це серйозно змінило співвідношення економічного потенціалу метрополій і колоній. Метрополії отримали можливість запропонувати населенню залежних від них країн свої товари.