Поразка Карла ХІІ у Полтавській битві 8 липня 1709 року спричинила посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини, зростання національного і соціального гніту в Україні. В ході Північної війни завойованими Росією опинились Ліфляндія з Ригою, Естляндія з Ревелем і Нарвою, частина Карелії з Кексгольмом, Інгермландія (Іжорська земля), ряд островів Балтійського моря і землі від Виборга до курляндського кордону. Росія повернула Швеції Фінляндію, окуповану російськими військами, і заплатила у вигляді компенсації 2 млн. золотих рублів (див. Ніштадтський мирний договір 1721 року). Петро І зосередив у своїх руках і юридично, і фактично абсолютну необмежену владу, ліквідувавши ті дві установи (патріаршество і боярську думу), в яких так чи інакше могла виявлятись протидія самодержавству государя.
За царювання Петра І його влада вперше була сформульована в законах – у Військовому статуті та Духовному регламенті (перша «конституція» Росії). Військовий статут стосовно влади государя вказував: «Его Величество есть самовластный монарх, который никому на свете о своих делах ответу дать не должен, но силу и власть имеет свои государства и земли, яко христианский государь, по своей воле и благомнению управлять». Офіційно теоретичне обґрунтування прав необмеженого ніким і нічим російського царя дав Феофан Прокопович, колишній ректор Києво-Могилянської академії, закликаний 1715 року з Києва до Санкт-Петербурга Петром І для управління церквою після ліквідації патріаршества і створення Синоду. Зокрема, Феофан Прокопович став автором трактатів «Правда воли Монаршей», «Слово о власти и чести царской» (в останньому захищав правомірність суду над сином Петра І царевичем Олексієм та його страти), а також «Духовного регламенту». 22 жовтня 1721 року Петро І проголосив себе імператором, відтоді і аж до березня 1917 року Московська держава стала називатися Російською імперією. До території проголошеної імперії входили завойовані колонії: Прибалтика, Правобережна Україна, Білорусь, частина Польщі, Бессарабія, Північний Кавказ.
Третьою визначною постаттю (після Івана IY та Петра І), за царювання якої загарбницька політика Росії досягла свого піку, була імператриця Катерина ІІ (1729–1796), за походженням – німкеня Софія Фредеріка Августа Анхальт-Цербстська, із зубожілого і загумінкового князівського роду, яку 1745 року було видано заміж за наступника російського престолу, майбутнього Петра ІІІ Федоровича (до сходження на престол – Карл Петер Ульріх, син гольштейн-готторпського герцога Карла Фрідріха та дочки імператора Петра Першого Анни Петрівни). Російським імператором Петром Третім Федоровичем Карл Петер Ульріх (1728–1762) став 1761 року, а вже наступного року за наказом своєї жінки майбутньої російської імператриці Катерини Другої був убитий її фаворитами. Втім, Софія Фредеріка Августа (Катерина Друга) встигла народити від Карла Петера Ульріха (Петра Третього) сина Павла, який після її смерті посів російський престол (Павло Перший Петрович) і був убитий за наказом свого ж сина – майбутнього імператора Олександра Першого Павловича останнім фаворитом Катерини Другої Платоном Зубовим.
За Катерини Другої в Україні було повністю ліквідовано державну автономію Гетьманщини: скасовано гетьманат (1764), слобідські полки (1765), знищено Запорозьку Січ (1775), введено кріпацтво, значно посилилась русифікація українського народу, права й інтереси української церкви були ущерблені секуляризацією маєтностей православних монастирів, жорстоких утисків зазнавали греко-католики. Поряд з цим, основними об’єктами зовнішньої загарбницької політики за царювання Катерини Другої були Річ Посполита та степове Причорномор’я з Кримом і Північним Кавказом.
Втручання у польські справи Катерина Друга розпочала зведенням на польський престол одного із своїх фаворитів – Станіслава Понятовського – і завершила трьома розборами Речі Посполитої (1772, 1793 і 1795 рр.). «Славетний» російський полководець, а насправді жандарм Катерини ІІ Олександр Суворов свою військову кар’єру розпочав на території Польщі, 1769–1771 рр. він брав участь у розгромі військ Барської конфедерації (за що отримав звання генерал-майора), 1772 р. – захопленні Краківського замку. Польське повстання 1794 р. за наказом Катерини Другої було придушене теж російськими військами під командуванням Олександра Суворова.
Після завершення розбору Польщі до Росії перейшли значні частини західноукраїнських земель, більша частина Білорусі та Литви. На Півдні колоніями Російської імперії стали Крим і т.зв. «Ханська Україна» (землі між річками Бугом і Дністром), завдяки чому Росія отримала вихід до Чорного моря. 30 жовтня 1778 року за розпорядженням Катерини ІІ на місці спорудженого 1737 року укріплення Олександр-Шанець, було засновано місто Херсон, назване на честь античного Херсонеса Таврійського (укр. – Корсунь) з фортецею і суднобудівною верф’ю (адміралтейством) для створення Чорноморського флоту. 1783 року у Херсоні відбувся урочистий спуск на воду першого військового судна російського Чорноморського флоту. 14 червня 1783 року указом Катерини ІІ базою Чорноморського флоту було визначено місто Ахтіар («Біла скеля»), 21 лютого 1784 року Ахтіар було перейменовано на Севастополь, у перекладі з грецької – «місто слави».
Втім, слави Чорноморський військовий флот Росії не приніс – він тричі був повністю чи майже повністю знищений: першого разу під час Кримської війни 1853–56 рр., коли Росія згідно з Паризьким договором 1856 року змушена була погодитись на нейтралізацію Чорного моря із забороною мати там військовий флот і бази, вдруге – громадянської війни 1918–20 рр., втретє – німецько-радянської війни 1941–45 рр. З 1991 року частина російського Чорноморського військового флоту, що залишилась від його поділу між Україною і Росією, тимчасово перебуває в Севастополі у статусі іноземної військової бази і 2017 року, чи, можливо, раніше, має його покинути (Конституція України не дозволяє мати на своїй території іноземні військові бази).
У період Великої французької революції Росія включилась у реакційну коаліцію європейських держав (Велика Британія, Австрія, Росія) проти Французької республіки. Російськими військами у війні з Францією командував той же Олександр Суворов, італійський і швейцарський походи 1799 р. він здійснив уже за нового царя – сина Катерини Другої Павла Першого. Участь російсько-австрійських військ під командуванням Суворова у війні з Францією призвела до поразки та повалення республіканського уряду і забезпечила прихід до влади диктатора Наполеона Бонапарта Першого.
Внутрішня політика Катерини Другої, способи і засоби її втілення відзначались безмежною жагою слави, фаворитизмом, зміцненням поміщицької влади над селянами. Посилення кріпосницького гноблення і тривалі війни лягали важким тягарем на плечі народних мас, селянське невдоволення переросло в Селянську війну під проводом Омеляна Пугачова (1773–1775). Жорстоке і криваве придушення повстання військами під командуванням Олександра Суворова (Суворов особисто супроводжував Пугачова до Симбірська, де ватажка селянської війни під час т. зв. «слідства» було піддано нелюдським тортурам, затим доправлено у Москву і за вироком Сенату, затвердженого Катериною Другою, страчено) визначило перехід Катерини Другої до політики відкритої реакції (як у внутрішній, так і зовнішній сферах). Катерина Друга ввела інститут генерал-губернаторства («Учреждение для управлений губерниями», 1775). На посади генерал-губернаторів («государевих намісників») з того часу і аж до лютого 1917 року (для Фінляндії – до жовтня 1917 року) призначались найбільш реакційні і найбільш віддані цареві генерали. Будучи, по суті, військовими диктаторами на ввірених територіях (одна чи кілька губерній) і маючи надзвичайні повноваження, вони опирались на самодержавний військово-поліцейський апарат, їм покладалось слідкувати за діями адміністрації, політичними настроями, придушувати будь-які спроби опору кріпосних селян, визвольні рухи гноблених народів і народностей на колоніальних територія імперії (від Прибалтики і України і аж до Далекого Сходу).
Доречно наразі нагадати слова російського поета Олександра Пушкіна про Катерину ІІ та її царювання: «Если царствовать значит знать слабость души человеческой и ею пользоваться, то в сем отношении Екатерина заслуживает удивление потомства. Её великолепие ослепляло, приветливость привлекала, щедроты привязывали. Само сластолюбие сей хитрой женщины утверждало её владычество. Производя слабый ропот в народе, привыкшем уважать пороки своих властителей, оно возбуждало гнусное соревнование в высших состояниях, ибо не нужно было ни ума, ни заслуг, ни талантов для достижения второго места в государстве. (…) От канцлера до последнего протоколиста всё крало и всё было продажно. Таким образом развратная государыня развратила государство. Екатерина уничтожила звание (справедливее, название) рабства, а раздарила около миллиона государственных крестьян (т.е. свободных хлебопашцев) и закрепостила вольную Малороссию и польские провинции. Екатерина уничтожила пытку – а тайная канцелярия процветала под её патриархальным правленим; Екатерина любила просвещение, а Новиков, распространивший первые луч его, перешёл из рук Шешковского, «домашнего палача кроткой Екатерины» (прим. Пушкіна – авт.) в темницу, где и находился до самой смерти. Радищев был сослан в Сибирь; Княжнин умер под розгами – и Фонвизин, котрого она боялась, не избегнул бы той же участи, если б не чрезвычайная его известность. Екатерина явно гнала духовенство, жертвуя тем самым своему неограниченному властолюбию и угождая духу времени. Но лишив его независимого состояния и ограничив монастырские доходы, она нанесла сильный удар просвещению народному. Семинарии пришли в совершенный упадок. Многие деревни нуждаются в священниках. Бедность и невежество этих людей, необходимых в государстве, их унижает и отнимает у них самую возможность заниматься важною своею должностию. От сего происходит в нашем народе презрение к попам и равнодушие к отечественной религии».