У війні з Японією 1904–1905 рр. Росія, попри подвійну перевагу у війську, озброєнні (на суші і морі), зазнала від Японії катастрофічних поразок у Ляоянській, Мукденській, Цусімській битвах, втратила майже всі кораблі своїх військово-морських сил на Далекому Сході, у тому числі крейсер «Варяг», канонерський човен «Кореєць», броненосець «Петропавлівськ». Передислоковані з Балтійського моря кораблі, які склали 2‑у і 3‑у Тихоокеанські ескадри, теж були повністю знищені. Японія зайняла Сахалін, Маньчжурію, Корею.
Росія змушена була звернутись до американського президента Т. Рузвельта з проханням про посередництво умирних переговорах з Японією. За підписаним 5 вересня 1906 року (пам’ятна дата в історії Росії!) в американському місті Портсмуті мирним договором, Росія визнала Корею сферою японського впливу, передала Японії орендні права на Квантунську область з Порт-Артуром, південну гілку Китайсько-Східної залізниці. За Японією залишилась південна частина острова Сахалін та курильський архіпелаг.
Витрати Росії на війну склали 2 млрд. 347 млн. рублів, біля 500 млн. рублів було втрачено у вигляді майна, яке відійшло Японії, та затоплених суден. Втрати Росії у живій силі склали 400 тис. вбитими, пораненими, полоненими.
19 липня (1 серпня) 1914 року розпочалась Перша світова війна між двома коаліціями держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу, закріпачення народів, які повставали проти колоніального та національного гноблення. Росія у тій війні намагалась компенсувати втрати, понесені нею у попередніх війнах, зміцнити свій вплив на Балканах шляхом захоплення Босфору і Дарданелл, розширити території своїх колоній на Півдні та Південному Заході.
Як наслідок, у лютому (за н. ст. – березні) 1917 року в Росії закінчилось панування династії Романових і, загалом, царського режиму від першого московського царя Івана IV Лютого і до краху імперії. В Росії сталося те, що увійшло в підручники історії під назвою «Лютнева буржуазно-демократична революція». У цій назві лише означення місяця (за ст. стилем) відповідає змісту і суті подій, що відбувалися тогочасно в Російській імперії. Демократією в ній і не пахло, новостворений Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим намагався продовжити ту ж імперську політику, яку здійснював царизм.
Українці першими серед інших колоніальних народів Росії заявили про самостійність (з тактичних мотивів – «у федеративній спілці вільних народів»). Українська Центральна Рада, утворена 20 березня 1917 року, в той же день надіслала привітання голові Тимчасового уряду князеві Львову та міністру юстиції Керенському, у якому висловила надію, що у вільній Росії будуть задоволені законні права українського народу. 22 березня Центральна Рада видала свою першу відозву до українського громадянства. «Народе український, – говорилося у відозві, – впали вікові пута, прийшла воля усьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі і пробудження до нового, творчого життя після більш як 200‑річного сну. Уперше ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити як окрема нація».
Національно-визвольний рух охопив інші загарбані Російською імперією території: Північний Кавказ, Закавказзя, Польщу, Прибалтику, Середню Азію, Сибір і Далекий Схід. Серед членів Тимчасового уряду, як за князя Львова, так і адвоката Керенського, серед найвидатніших представників російської інтеліґенції не знайшлось жодного демократа, який би розумів і зрозумів невідворотність тих історичних процесів, які стосуються створення, розвитку і занепаду імперій, у якій би формі вони не визначались. Те, що сталось з СССР 1991 р., за законами і логікою історії повинно було статись навесні-влітку 1917 р. Не сталось: завдячуючи тупості і імперським амбіціям російської правлячої верхівки, менталітету російської нації, майже нікому не відома марґінальна організація підпільників під назвою РСДРП скористалась ситуацією, 1/6 земної кулі була вкинута у вир жорстоких і кривавих воєн.
Історичний процес має свої закони, згідно з ними, зокрема, будь-який національно-визвольний рух тільки тоді здатен на досягнення своєї мети, коли він отримує міжнародну підтримку. Українська Народна Республіка у 1918–1920 рр. залишилась на самоті перед навалою більшовицької орди; західні країни, в першу чергу ті, які поряд з Російською імперією складали Троїстий союз «Антанта», новонародженій українській державі допомоги не надали.
Відповідно до укладених міжнародних документів в процесі роботи Паризької мирної конференції 1919–20 рр., скликаній державами-переможницями для вироблення та підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914–18 рр., незалежність отримали Болгарія, Польща, Угорщина, Чехо-Словаччина, Сербо-Хорвато-Словенська держава (з 1929 року – Югославія). На конференції була присутня спільна делегація від Української Народної Республіки та Західної області УНР. Українські представники висунули вимогу про визнання УНР незалежною державою. З перелічених вище держав, які скинули довголітнє імперіалістичне ярмо, за своєю історією, національно-визвольною боротьбою, геополітичним значенням Україна чи не першою мала право на визнання своєї незалежності. Під тиском колишніх міністрів Тимчасового уряду, які представляли на конференції Росію, а також французького прем’єр-міністра Клеменсо, УНР у її вимозі було відмовлено.
Російська імперія ще 70 з чимось років проіснувала, прибравши назву СССР.