Смекни!
smekni.com

Конституційні погляди Станіслава Севериновича Дністрянського (стр. 2 из 5)

Загалом науковий доробок Станіслава Дністрянського складає понад 170 праць з проблем державного, цивільного, сімейного, а також авторського права,окремих питань теорії та історії держави і права. Сьогодні наукова спадщина вченого вже стала невід’ємною складовою історії української політичної та правової думки [7].


2. Теорія конституції С.С. Дністрянського

2.1 Історія та основи конституції

Досліджуючи категорію «конституція», С.С. Дністрянський звертається до аналізу світових здобутків у розвитку конституціоналізму. Він виходить з того, що категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприяли теоретико-правові погляди видатних мислителів XVI–XVIII ст. (Гуго Гроцій, Шарль Луї Монтеск’є, Вільгельм Лейбніц, Христіан Вольф, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, та ін.). Власне, сам термін «конституція» в XVIII ст. відродив відомий французький мислитель та письменник Монтеск’є Шарль Луї де Секондат, який вжив цей термін у назві однієї з глав всесвітньо відомого твору «Про дух законів» (1748 р.). У цій главі – «Про конституцію Англії» (фр. de la constitution d’Angleterre) – Монтеск’є Ш.Л. виклав власне бачення ідеальної моделі поділу влади у державі [9]. Він ділить державну владу на три гілки: першу – законодавчу, другу – виконавчу та третю – судову. Всі три влади мусять бути відділені одна від одної, причому одна влада повинна бути обмежена другою, так щоб жодна з них не мала можливості надолужувати свої сили. Теорія Монтеск’є належить до головних основ будучих Конституцій [1].

12 червня 1776 р. вийшла перша кодифікація згаданих державних принципів у Вірджинії, де народний збір проголосив урочисто «права людини». Там зазначено одразу у вступі, що всі люди вільні і незалежні, що кожна людина вже від народження має природні права, а саме: право користуватися життям і повною свободою, право на засоби для життя, тобто на посідання та власність, прагнути до щастя та повної безпеки. Для забезпечення і охорони громадян встановлюється правління. При цьому слід утворити таку форму, яка всім громадянам дасть запоруку повної безпеки і охоронятиме їх від злої управи. Тому більшість громадян має право змінити або й цілком усунути правління, якщо воно не виповнить свого завдання. Державна влада має ділитись на законодавчу та виконавчу владу. Вона повинна прагнути до справедливості та ніколи не забувати про основні природні права. До таких прав належать особова, свобода преси і свобода віросповідання. Такий є короткий зміст першої Конституційної грамоти. Всі конституційні грамоти американських держав мають подібний зміст. Вони починаються, звичайно, проголошенням основних прав людини і суверенності народу. Між основними правами людини бачимо, крім свободи особистості, власності і освіти, право на свободну пресу, на свободу переселення та вільний заробіток і свободу звання, свобідне право зборів і товариств, не згадуючи тих політичних прав, які відомі були вже в Англії, почавши від Magna Carta libertatum. За тим відбувається поділ влади на три категорії та обмеження, як законодавчої так і виконуючої влади через основні принципи Конституції. Громадяни мають запоруку, що ані законодавча, ані виконуюча влада не змінить загальних постанов Конституційної грамоти.

Завершення усіх тих прав почалось в Конституції сполучених держав Північної Америки. Конституційна грамота сполучених держав з 17 вересня 1787 р. затвердила всі основні суб’єктивні права людини, перевела повну суверенність цілого народу на демократичні та республіканські основи, приймаючи систему поділу влади та забезпечуючи найширшим верствам населення безпосередній вплив на державну владу не лише шляхом загального виборчого права, але й шляхом народних зборів [9].

Французька конституція з 3 вересня 1791 р. перейняла принципи революції, проголошенні вже 26 серпня 1789 р. Найважливіші з тих принципів є такі:

1. Люди приходять на світ вільні та лишаються вільними і мають рівні права. Суспільні різниці можуть лише залишити з метою загального добра.

2. Метою кожної політичної сполуки є збереження природних та невід’ємних людських прав. Ці права є: свобода, власність, забезпеченість та опір проти всякого утиску.

3. Основа самоврядування закладена в народі. Ні корпорації, ні особи не сміють використовувати більше влади, ніж призначено народом.

4. Свобода – це право все те робити, що іншому не шкодить. Тому не можна визначати природним правом людини ніяких інших меж, крім тих, що всім іншим членам суспільства запоручують ужиток тих самих прав. Ці границі може визначити тільки закон.

5. Закон може заборонити тільки такі діяння, які можуть бути шкідливі для суспільства. Чого закон виразно не заказує, того не можна заборонити, та ніколи не можна приневолювати робити, чого закон не приписує.

6. Закон є виразом загальної волі та всі громадяни мають право брати участь у творінні загальної волі особисто або через заступників. Закон повинен бути для всіх рівний як для тих, кого він кого охороняє, так і для тих, кого карає. Всі громадяни є рівні перед правом, всі мають рівне право, відповідно до своїх здібностей, приймати публічні уряди та становище. При цьому вирішують тільки їхні чесноти та таланти.

7. Нікого не можна ні ображати, ні в’язнити, тільки у випадках зазначених законом та не інакше, ніж у формі приписаній законом.

8. Закон може визначати тільки такі покарання, що є очевидно та необхідно потрібні. Нікого не можна інакше покарати, ніж на основі такого закону, який ухвалений та оприлюднений перед виконанням вчинку, з тим, що цей закон слід виконати в приписаній формі.

9. Нікого не можна торкати через його особливі релігійні погляди, оскільки виявлення цих поглядів не суперечить законам публічного ладу.

10. Вільний обмін думок і поглядів належить до найважливіших прав людини, кожен громадянин може вільно говорити, писати, друкувати, але має обов’язок у випадках, означених законом, відповідати за використання тієї свободи.

11. Для забезпечення людських та громадських прав мусить бути публічна влада, тому вона слугуватиме меті загального добра, а не меті тих осіб, яким її довірено.

12. Для утримання публічної влади та для покриття податків на адміністрацію держави заводяться загальні податки; при чому треба поодинокі податки розділити рівно на всіх громадян, відповідно до їх платоспроможності.

13. Така суспільність, що не забезпечує цих прав або не проводить поділу власності, не має Конституції.

14. Власність є непорушним і святим правом, тому нікому не можна її забирати, крім тих випадків, коли цього потребує загальна публічна потреба признана законно. Але навіть у цьому випадку лише за умови попередньої справедливої винагороди [1].

На цих загальних принципах, зазначає С.С. Дністрянський, побудовані всі Конституції Європи. Теорія Конституції мусить тому опиратися на згаданих постановах французької Конституції.

2.2 Поняття Конституції за С.С. Дністрянським

Конституція – основний закон держави, акт вищої юридичної сили, який закріплює основи правового статусу особи, а також організацію публічної влади в державі [4]. Це – сучасне розуміння конституції. Але у такому розумінні вона з’явилася лише після буржуазних революцій лише 18 сторіччі. А до цього вона пройшла дуже значний шлях еволюційного розвитку, на звертає увагу С.С. Дністрянський.

Термін «конституція» відомий з часів Стародавнього Риму. Так тоді називали один із видів правових актів імператорів. Такі акти не мали нічого схожого на сучасні конституції, хоч і повною мірою стосувалися власності органів управління тощо, тобто питань, які нині регулюються конституціями. Першою державною конституцією сучасності вважається конституція США 1687 р. яка поклала початок офіційному визнанню доктрини конституціоналізму і реальному здійсненню цієї доктрини [9]. На сьогодні у світі діє понад 200 конституцій, а також існує понад 300 конституцій суб’єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн нормативно закріпили перемоги в революціях, війнах за незалежність тощо [6].

Термін «Конституція України» є похідним він іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферах суспільного життя. Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лише в XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великобританії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало наукових дискусій у всі часи. Справедливою видається думка С.С. Дністрянського про те, що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад, але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській civitas старовинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початку нових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків» [2].

Конституційні проекти С.С. Дністрянського справедливо вважаються пам'ятками української політико-правової думки початку ХХ ст. Вони були складені С.С. Дністрянським з метою уконституціонування західноукраїнських земель, які входили до Австро-Угорської імперії. Перший з проектів написано у жовтні 1918 р. після обрання Української Національної Ради як політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині. Рада проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття складовими цілісної української держави і постановила розробити її конституцію. С.С. Дністрянським було підготовлено проект «Устрій Галицької Держави». Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті професором С. Дністрянським «для покликання у життя Галицької Держави» (1918 р.). Цей акт мав визначити загальні засади новопосталої держави, її устрою. Вказувалося, що «Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої Австро-Угорської монархії». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населенню гарантувалася «народна самоуправа». Державними мовами пропонувалося визнати українську, польську та німецьку, а українську водночас визнати «внутрішньою урядовою мовою». В проекті передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організації товариств, безпечних для держави, свобода зміни місця проживання, право внесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця. На чолі держави мала стояти Народна Рада, тобто обрана у жовтні 1918 р. Українська Національна Рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширить свій склад за рахунок представників Угорської (Закарпатської) України та делегатів від національної меншин Галицької держави. Народна Рада мала обрати провідника, двох його заступників та державного секретаря, а також старшину (президію) з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями – Народну Управу. Зазначалося, що провідник Ради є водночас провідником Галицької держави. На Народну Раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшина розглядалась як орган для «верховних постанов та верховного нагляду». Народна Управа як «начальний виконуючий орган держави» мала складатися з окремих управ: внутрішньої, «заграничної», військової, культурної, «оборотової», судової на чолі з начальниками, які призначалися Народною Радою. Громадам надавалася повна автономія у вирішенні місцевих справ. Водночас скасовувалася «різниця між самостійним та відпорученим кругом ділення громади». Вибори громад, рад повинні були проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів про відповідальність посад, осіб, про скасування обмежень у праві на полювання та риболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійських законів та ін. Ідея мирного конституційного переходу Галичини, Північної Буковини та Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької держави, отримання «законної свободи» виявилася нездійсненною. Тому 1.11.1918 р. владу Української Національної Ради було встановлено збройним шляхом, а 9.11.1918 р. новоутворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Роль «малої конституції» у ній виконував «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13.11.1918 р.