Як у філософії і історії, так і в політиці греки були справжніми творцями-новаторами: політична теорія як така народжується саме в їх суспільстві, відповідно до успіхів їх державного життя, зусиль їх творчого розуму. При цьому корисно пам'ятати, що держава в Стародавній Греції сформувалася кінець кінцем як вершина вельми своєрідної соціально-політичної організації - цивільної міської общини, полісу, що вона і була у вузькому сенсі слова цим полісом і що теорія держави і права у греків з потреби повинна була бути теорією полісної держави і права. Навіть самі терміни, що позначають у греків, а за їх прикладом і у нас теорію державного життя, проведені від цього корінного поняття: «політичне мистецтво», або «наука» (techne, або episteme politike), або, ще коротше, «політика» (politika) - від «поліс» (polis) [34; c.208].
Загальною межею полісного життя VII–V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, що переростала в рабовласницьку спадкову знать, і торгово-ремісничими кругами, що утворювали разом з окремими прошарками селянства табір демократії. Залежно від переваги тієї або іншої сторони державна влада в полісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, в Спарті), або демократії (Афіни), або перехідного правління тиранів (тиранія – влада одного або декількох осіб, які узурпували її силою).
З перетворенням рабства на пануючий спосіб експлуатації росла майнова нерівність вільних, загострювалися соціальні суперечності старогрецького суспільства. Багаті рабовласники, відтісняючи родовиту знать і демократично настроєні середні класи, встановлювали у ряді полісів олігархічні режими. Боротьбу серед вільного населення посилювали антагоністичні відносини рабовласників і рабів. Заснована на пануванні аристократія або демократія держави-полісу об'єднувалися у військово-політичні коаліції і державні союзи (Афінський морський союз, Пелопоннеський союз під гегемонією Спарти і ін.). Протиборство цих коаліцій породжувало політичні перевороти в полісах і міжусобні війни, наймасштабнішою з яких була Пелопоннеська війна 431–404рр. до н.е.
В результаті тривалих міжусобних війн, які підірвали економіку, поліси приходять в занепад і переживають глибоку кризу. У другій половині IV ст. до н.е. старогрецькі держави були скорені Македонією, а пізніше (II ст. до н.е.) – Римом.
Політична ідеологія Стародавньої Греції, як і інших країн старовини, формувалася в процесі розкладання міфу і виділення щодо самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де склалося рабовласницьке суспільство, мало значні особливості в порівнянні з країнами Стародавнього Сходу.
Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активна участь громадян в справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.
До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.
Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.
Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург – в Спарті, Солон – в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.
На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, що зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному [47; c.89].
Політична думка рабовласницької демократії отримала обґрунтування в творах софістів. Найменування «софіст» походить від слова «софос» (мудрий). Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права.
Софістами називали тоді філософів, які навчали мистецтву сперечатися, доводити, виступати в суді і народному зібранні. В цьому відношенні софісти реалізовували практично одну з програмних ідей демократії – ідею навчання мудрості, розповсюдження знань.
Поступово слова «софіст», «софістика» і т.ін. придбали одіозне звучання у зв'язку з властивим багатьом софістам прагненням обов'язково виграти спір, хоч би за допомогою словесних хитрувань і логічних формул.
Софісти були глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, етики, політики, риторики і цілому ряду інших галузей пізнання. Вони продовжили пошуки природних основ права і закону в самій природі людини і людського суспільства.
Колишня натурфілософія, що займалася переважно об'єктивною «природою речей», залишала поза полем свого зору людину і її творчо активну роль, суб'єктивний чинник буття і мислення, соціальний сенс і характер людського пізнання і дії.
І в цьому плані шлях від об'єктивно-божого до суб'єктивно-людського комплексу явищ і проблем був великою історичною заслугою софістів, що зробили плідну спробу поглянути на світ людськими очима і що отримали радикальні виводи зі свого нового підходу.
Софісти - це не тільки спритні і лукаві сперечальники. Багато хто з них був видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.
Софісти не складали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди.
Вже в давнину розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій, Антифонт і ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Лікофрон і ін.) софістів.
Необхідно виділити три групи софістів: 1) крупні відомі майстри першої генерації, зовсім не позбавлені моральних обмежень; 2) так звані «еристи», тобто сперечальники, що наполягали на формальному аспекті методу, чим вони і порушували обурення, бо, втрачаючи інтерес до змісту понять, вони втрачали неминуче і моральний контекст; 3) нарешті, «софісти-політики», які об’єднали софістичні ідеї, за сучасним виразом, в ідеологічний комплекс, тому що впадали в ексцеси різного роду, що нерідко закінчувалося прямим теоретизуванням імморалізму [55; c.317].
Багато хто із старших софістів дотримувався в цілому демократичних переконань. Серед молодших софістів разом з прихильниками демократії зустрічаються прихильники і інших форм правління (аристократія, тиранія).
Софісти охоче подорожували світами, спостерігаючи за перевагами і недоліками різних форм правління полісами, які докорінно різнилися своїми порядками, звичаями та писаними законами.
Зважаючи на це, переважна більшість софістів, попри різне тлумачення особливостей полісного життя, все ж були єдиними в твердженні, що не існує абсолютних загальноприйнятих норм людської поведінки. Абсолютні чесноти - це ілюзія. Чеснотами і добром є те, що корисне в певний час, при певних обставинах і що про це думає сама людина.
Однак софісти першими на загал оприлюднили думку про природно-правову рівність людей, підкресливши, що нерівність існує не від природи, а причиною її є саме суспільство, яке порушує вимоги всєохоплюючої космічної справедливості (закони природи).
Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані з положенням індивіду в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивною стороною поведінки людини. Спираючись на ідеї етичної свободи індивіда, представники демократії розробляли вчення про рівність громадян і договірне походження закону і держави.
Загалом у софістів ми подибуємо тезу про те, що за природою всі люди рівні; нерівність випливає не з природи, а з людських законів. Цим софісти першими в історії визнали природно-правову рівність людей, що було радикальною ідеєю і для найбільш демократичної Стародавньої Греції.
Незважаючи на різнорідність вчення софістів, можна виділити такі загальні підходи софістів до права: 1) справедливість Піфагора трансформується у софістів у природне право (право), що різниться від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); 2) відокремлення писаного закону від неписаної справедливості (як «сутності справи», «божого і загального закону»); 3) природа - фюзис (природа речей, веління природи) - природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному законові (тобто позитивному праву); 4) розуміння софістами позитивного права як умовного, мінливого, тимчасового, залежного від волі законодавців; 5) сприйняття природного права як неписаних законів, однакових для громадян будь-якої країни; 6) рівність усіх людей за природою (однаковість природних потреб) [59; c.216].
Крім позитивних моментів, у філософсько-правовій творчості софістів, необхідно відзначити ряд слабких місць. Так, морально-правова філософія софістів, що доводить умовність існуючих у суспільстві моралі та правопорядку, підривала засади моральності й розхитувала правопорядок. А їхні логічні докази про відсутність абсолютних заборон і вседозволеність людини часто приводили їхніх послідовників до невиконання встановлених законів.