Крім того, поняття "монопольне становище" обґрунтовано може вживатися для характеристики суб'єктів господарювання, що володіють ним за законом (легальна монополія) або через особливості сфери господарювання (природна монополія), діяльність яких регулюється спеціальними нормативними актами і, здебільшого, не потрапляє під дію загального конкурентного законодавства.
Слід зазначити, що законодавчі акти переважної більшості європейських країн та конкурентне законодавство Європейського Союзу не надають поняттю "монопольне становище" такого змісту як українські закони. Вони або обмежуються ширшим поняттям "домінуюче становище", або поряд з ним вживають термін "монопольне становище", надаючи останньому спеціального змісту.
Так, у п.6 ст.2 Закону Польщі "Про протидію монополістичній практиці і захист прав споживачів" від 24 лютого 1990 р. (в редакції від 12 липня 1995 р.) визначено монопольне становище як таке, де підприємець не зустрічається з конкуренцією на внутрішньому або регіональному ринках; у п.7 цієї ж статті домінуюче становище - це становище, при якому він не стикається з суттєвою конкуренцією на внутрішньому чи регіональному ринках; вважається, що підприємець має домінуюче становище, якщо його частка ринку перевищує 40 відсотків [43, с.40]. Такий же підхід використаний і у Законі Чехії "Про захист економічної конкуренції" від 30 січня 1990 р.
Болгарський Закон "Про захист конкуренції" від 29 квітня 1998 р. [43, с.41] розрізняє поняття монопольного та домінуючого становища, але дещо в іншому аспекті. Так, згідно зі ст.16 поняття монопольного становища вживається для визначення лише так званої легальної монополії: монопольне становище займатиме підприємство, яке має його згідно із законом, володіє виключними правами займатися певним видом економічної діяльності; дане становище може бути визначене лише Законом у разі, коли воно надається державою відповідно до п.4 § 18 Конституції. Будь-яке інше оволодіння монопольним становищем є незаконним.
На відміну від монопольного домінуюче становище підприємства згідно зі ст.17 цього Закону визначається як таке, коли підприємство залежно від його частки ринку, фінансових ресурсів, можливості доступу на ринок, рівня технології та економічних відносин з іншими підприємцями може заважати конкуренції на відповідному ринку, в той час коли воно саме не залежить від конкурентів, покупців або продавців. Підприємство також буде займати домінуюче становище, коли має ринкову частку, що перевищує 35 відсотків відповідного ринку, якщо воно не відповідає умовам підпункту 1 наведеної статті.
Аналогічно це питання вирішується і у Законі Італії від 10 жовтня 1990 р. "Про конкуренцію та чесну торгівлю", де у статтях 8-9 визначається статус легальних та природних монополій, і лише вони визнаються такими, що мають монопольне становище.
У ст.4 Закону Російської Федерації "Про конкуренцію та обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках" від 21 березня 1991 р. наводиться визначення лише домінуючого становища, а поняття "монопольне становище" не використовується [15, с.83].
Закон Угорщини "Про заборону недобросовісної та обмежувальної ринкової практики" застосовує лише поняття "домінуюче становище" [43, с.41], як і закони багатьох інших країн, таких як: Німеччина (Закон "Проти обмежень конкуренції" від 20 травня 1998 р.), Австрія (Федеральний Закон "Про конкуренцію" від 19 жовтня 1988 р.), Данія (Закон "Про конкуренцію" від 10 червня 1997 р.), Норвегія (Закон "Про конкуренцію" від 11 червня 1993 р.), Турецька республіка (Закон "Про захист конкуренції" від 13 грудня 1994 р.) тощо.
Характеризуючи законодавство європейських країн щодо названої проблеми, не можна не зупинитися на особливому підході, запровадженому в чинному законодавстві Греції та Франції. Як уже зазначалося, у законодавстві переважної більшості європейських країн поняття "домінуюче становище" є базовим для визначення складу такого анти конкурентного правопорушення як "зловживання домінуючим (в Україні - "монопольним (домінуючим)") становищем". На відміну від більшості країн в Ордонансі Франції від 1 грудня 1986 р. "Про вільні ціни та конкуренцію" (п.2 ст.8) та в Законі Греції від 24 лютого 1995 р. "Про контроль над монополіями та олігополіями і захист вільної конкуренції " (ст.2а) цей вид правопорушень називається "зловживання економічною залежністю". У загальному вигляді забороняється одному чи декільком підприємствам зловживати позицією щодо інших підприємств, при якій їх контрагенти (покупці чи продавці товарів або послуг) економічно залежать від них і не мають еквівалентного вибору на ринку. За роз'ясненням Комітету з питань конкуренції Грецької республіки "економічна залежність" існує, коли підприємство зовсім не має "еквівалентного альтернативного вирішення" або існуюче вирішення призведе до значного зниження конкурентоспроможності товарів чи послуг залежного підприємства [43, с.41].
Таким чином, в розвинутих європейських державах, що мають чималий досвід правового регулювання конкурентних відносин, а також в країнах, які прагнуть стати повноправними членами Європейського Союзу, законодавство про недопущення обмежень конкуренції розглядається не тільки як боротьба безпосередньо з монополіями, а як система норм, що забезпечує недопущення будь-яких незаконних обмежень конкуренції. Українське законодавство у цій сфері також поширюється на всі суб'єкти господарювання, здатні обмежувати конкуренцію, а не лише на ті, що посідають монопольне становище. Тому доцільним було б використовувати в законодавчих актах України поняття, яке не суперечить загальноєвропейській практиці і розмежувати поняття "монопольне" та "домінуюче" становище.
Що стосується чинного порядку визначення такого становища суб'єкта господарювання, то після прийняття Закону України "Про захист економічної конкуренції" основний критерій, встановлений у попередньому Законі України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", змінився. По-перше, кількісний критерій (35 відсотків), в новому Законі України не є вирішальним, він діє лише за наявності головних ознак - відсутності конкуренції або не суттєвої конкуренції при існуванні фактичних чи правових бар'єрів доступу на ринок. По-друге, згаданий суб'єкт або група суб'єктів за Законом України "Про захист економічної конкуренції" має можливість довести відсутність ознак домінуючого становища до прийняття відповідного рішення антимонопольними органами.
На жаль, у вказаному Законі не подано визначення поняття "бар'єри доступу на ринок", яке доцільно було б навести у ст.1 Закону України "Про захист економічної конкуренції", бо воно використовується широко і у законодавстві, і в підзаконних нормативно-правових актах. В Методиці визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку, затвердженої Розпорядженням Антимонопольного Комітету України від 5.03.02 подано визначення наступних понять. Бар'єри вступу на ринок - це обставини, що перешкоджають новим суб'єктам господарювання почати конкурувати на рівних із суб'єктами господарювання, що вже діють на певному товарному ринку; бар'єри виходу з ринку - обставини, що перешкоджають (обмежують) суб'єктам господарювання, що діють на цьому ринку, покинути його з метою знайти на інших товарних ринках покупців (продавців) у зв'язку з труднощами реалізації того, у що був вкладений капітал [7, с.1].
Традиційно під бар'єрами доступу на певний ринок розуміють фактори, що ускладнюють чи віддаляють момент входження на ринок нових суб'єктів господарювання, у разі коли діючі підприємства отримають надприбуток. При цьому розрізняють економічні бар'єри (природні для певної сфери діяльності - як технологія, вартість тощо), правові (встановлені законом) та штучні бар'єри (виникають внаслідок незаконної діяльності вже діючих на ринку суб'єктів господарювання).
В японському антимонопольному законодавстві до визнаних "бар'єрів для доступу" на ринок належать такі:
"економія на великих масштабах виробництва та збуту". Це означає, що у підприємств, які вже освоїли великі серії випуску продукції та створили збутові мережі, така низька собівартість продукції, що новачкам надто важко з ними конкурувати;
"абсолютні переваги у витратах, які пов'язані з володінням найкращою технологією або контролем над нею", тобто ситуація технологічної монополії, яка захищена патентом;
"контроль над сировиною або збутовими каналами", тобто великомасштабна вертикальна інтеграція підприємств, яка не лишає місця для потенційних конкурентів;
"необхідність вкладання великих капіталів для доступу на ринок", тобто фінансовий бар'єр;
"усталений споживчий вибір, що складався: покупці віддають перевагу даній фірмі, і щоб конкурувати з нею, необхідні великі затрати на рекламу" [11, с. 205].
Тому бажано було б визначити таке поняття саме в Законі України, не обмежуючись трактуванням Розпорядження АМК України, а також розширити його визначення, з урахуванням вказаних ознак та досвіду японського законодавства.
Зроблені зауваження до законодавства, доопрацювання з урахуванням світового досвіду з питань конкурентної політики сприятимуть підвищенню законності в господарських відносинах.
Аналіз та узагальнення трьох основних Законів США, які були розглянуті вище дозволяє зробити висновок, що усі вони сконцентровані навколо опису складу трьох найважливіших порушень антитрестівського законодавства - монополізації, недобросовісної конкуренції та картелювання - і відповідальності, яка встановлюється за їх вчинення. Принципове для нас значення має той факт, що питання про монопольне становище (домінуюче становище, монопольну ситуацію) у законодавстві США безпосередньо не піднімається. З цим пов'язано існування у судовій практиці Америки подвійного правоприкладного підходу до його оцінки. Прихильники структуралістського підходу вважають, що". галузь, яка має монополістичну структуру, і поводити буде себе як монополіст. Отже, економічні дії галузей з монополістичною структурою обов'язково будуть небажаними. Такі галузі тому-то є законними мішенями для антитрестівського позову" [25, с.225]. З іншого боку, як заявляють біхевіористи, "домінуюче становище фірми взагалі не обов'язково є втіленням монополії. Компанія, наприклад, може завойовувати левову частку ринку завдяки зниженню собівартості та цін на продукцію. Домінуюче становище фірми може бути також результатом успішної інноваційної діяльності - розробки та комерційної реалізації принципово нової продукції, яка різко відрізняється від попередніх аналогів своїми якісними характеристиками. Зрозуміло, такі фірми не підлягають переслідуванню з боку антитрестівського законодавства" [11, с.157].