- вказувалося на те, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;
- підкреслювалося, що пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи";
- висувалася ідея поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями;
- ставилися питання про розширення сфери вжитку української мови, про зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; про дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.
Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: "Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом". Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету - Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки у культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою - "Зорі Галицької" (1848-1852 pp);
скликання з'їзду діячів науки та культури - "Собор руських учених" (1848 p); заснування культурно-освітнього товариства - "Галицько-Руська матиця" з метою видання книжок для народу (1848 p); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848 p); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849 p).
У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 p. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).
Наприкінці першої половини ХІХ ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції - консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 p. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 P. була розпущена. [3]
Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики.
При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4 рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковнопарафіяльні школи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на ці школи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем були двокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давали гімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалися майже виключно діти дворян і чиновників.
У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині - німецькою і польською, на Буковині - німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною.
Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян і робітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питома вага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшло російською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початку століття до 1700 у другій його половині.
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалося число людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурною традицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури. Його ректором був П. Гулак-Артемовський - відомий український поет. Тут видавалися «Український вісник», «Український журнал». Звідси вийшло багато видатних діячів української культури: Г. Квітка-Основ'яненко - автор перших українських повістей, М. Костомаров - видатний історик, О. Павловський - автор першої української граматики, А. Павловський - український математик і багато інших.
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М. Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. - Київський політехнічний інститут, 1899 - Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р) і Чернівецький (1875 р) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.
Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математична фізика були зроблені М. Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії став М. Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундатор школи російських доменників М. Курако багато років працював на металургійних заводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І. Мечников і мікробіолог М. Гамалія заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д. Заболотний і В. Високович зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії М.І. Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слід назвати українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже в ХХ столітті названо кратер на Місяці).
У багатьох європейських країнах в кінці XVIII - на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезну популярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної «Історії Держави Російської» М. Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки братів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники. Відомо, який інтерес викликали у О. Пушкіна «Пісні західних слов'ян».
В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. - «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській - мальовничістю, сербській - милозвучністю.
Наступним кроком стала поява власне філологічних досліджень. У 1818 р. у Петербурзі вийшла перша граматика української мови - «Граматика малоросійського наріччя» - О. Павловського. Якщо мати на увазі, що в Україні саме народ в умовах кризи рубежу XVIII-XIX століття зберіг і мову, і побутові традиції, і історичну пам'ять, то стане зрозумілим, чому етнографічні, лінгвістичні дослідження були початковим пунктом українського культурного відродження.
У цей же час починають з'являтися й історичні роботи. Перші узагальнюючі праці з історії України були ще пов'язані з російською історіографією. Так, Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський - автор «Истории Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства» - походив з сім'ї, яка належала до вищого чиновництва імперії. Його батько управляв Московським архівом Колегії закордонних справ. Сам Дмитро Миколайович потрапив на службу до канцелярії малоросійського генерал-губернатора М.Г. Репніна, відомого своїми ліберальними поглядами як заступник української культури. Обставини визначили коло наукових інтересів Бантиш-Каменського. Він не тільки збирає матеріали (після його смерті вийдуть і стануть хрестоматійними для фахівців «Источники малороссийской истории»), але і багато в чому переймається настроями місцевої дворянської інтелігенції. «История Малой России» вперше побачила світ у 1822 р. і мала великий успіх. Пізніше автор продовжив роботу, розширив хронологічні рамки, підготував ще два видання. У той же час Бантиш-Каменський не залишав службу, займав високі пости - тобольського, віленського генерал-губернаторів тощо. Тому в «Истории Малой России» багато суперечливого. З одного боку, високо оцінюються перші гетьмани Запорозької Січі, а з іншого - саме походження козацтва пов'язується з вихідцями з Північного Кавказу; з одного боку - критикується ліквідація гетьманщини Катериною II, а з іншого - засуджується антимосковська політика козацької старшини. Що безумовно, книги Д.М. Бантиш-Каменського викликали широкий суспільний інтерес до історії України.