На початку осені стало очевидним, що Центральні держави от-от програють війну.
І тут гетьман був змушений піти на поступки. Але наприкінці жовтня нова спроба за-
лучити до кабінету видатних українських діячів провалилася. Кидаючись із боку в
бік у відчайдушних пошуках підтримки, Скоропадський пішов на останній ризик:
'14 листопада 1918 р. він призначив новий кабінет, що майже повністю складався з
російських монархістів, і проголосив Акт федерації, за яким зобов'язався об'єднати
Україну з майбутньою небільшовицькою російською державою. Цей суперечливий
крок було зроблено з метою завоювати підтримку настроєних проти більшовиків ро-
сіян та переможної Антанти. Того ж дня українська опозиція утворила альтернативний уряд — Директорію на чолі з двома давніми суперниками — Винниченком
та Петлюрою — й відкрито проголосила виступ проти гетьмана.
Повстання, підняте Директорією, швидко ширилося. Сотні й тисячі селян' під
проводом отаманів стікалися до Білої Церкви на захід від Києва, що слугувала шта-
бом антигетьманських сил. Незабаром це сповнене ентузіазму, але слабко дисцип-
ліноване нерегулярне військо налічувало 60 тис. чоловік. Ще важливішим стало те,
що на бік Директорії перейшли деякі з найдобірніших загонів гетьмана, як, зокрема,
січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця й начальника його штабу Анд-
рія Мельника та Сірожупанна дивізія, збільшивши таким чином кількість її регуляр-
ного війська до 40 тис. 21 листопада повсталі оточили Київ, і після тривалих перего-
ворів з метою забезпечити вихід німецької залоги 14 грудня німці залишили місто,
забравши з собою Скоропадського. Того ж дня сили Директорії тріумфально вві-
йщли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.
Гетьманщина проіснувала менше восьми місяців, протягом яких реальна влада
перебувала в руках німців, а її власний вплив був обмеженим. Спочатку вона могла
здобути собі певну підтримку завдяки обіцянкам відновити правопорядок, якого
прагнула велика частина населення. Проте вона не спромоглася належним чином
підійти до розв'язання двох основних питань, що їх поставила революція на Украї-
ні,— питань соціально-економічної реформи та національної незалежності. Спроба
відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економіч-
ного устрою, насамперед на селі, була найсерйознішою помилкою Скоропадського.
В національному питанні його уряд займав двоїсту позицію: маючи на своєму
рахунку великі досягнення, як, зокрема, українізація освіти й культури, він, однак,
змушував українських націоналістів дивитися на нього як на уряд «український за
формою, але московський за змістом».
Проте, як зауважує ідеолог сучасного українського консерватизму Вячеслав Ли-
пинський, Гетьманщина мала ширше значення. Воно полягало в ознайомленні й на-
віть залученні на підтримку ідеї української державності деяких представників знач-
но русифікованої соціально-економічної верхівки України. А це в свою чергу сприя-
ло розширенню соціальної бази цієї ідеї поза вузький прошарок української інтелі-
генції на чисельніший, надійніший і продуктивніший клас «хліборобів», тобто за-
можних селян і володарів маєтків. Відтак, якби Скоропадський утримався, то, на
думку Липинського, він привернув би на бік української державності найпродуктив-
ніше населення країни, не залишаючи її в залежності від «ідеологічної секти», як він
називав національне свідому українську інтелігенцію.
3. Анархія
У 1919 р. Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна краї-
на не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянської бороть-
би, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних
армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анар-
хістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разі» переходив із рук у руки. Численні фронти
розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із
зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подава-
лися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом
різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енер-
гію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було лег-
ко заволодіти, але неможливо управляти.
Селянин, котрий спостерігав зі свого економічно самостійного села, як падає
одна влада за іншою, подумки проклинав усіх міських мешканців зі всіма їхніми урядами. Його насамперед турбувало те, як утриматися на землі й по можливості при-
дбати її собі ще. Селянин був готовий підтримати будь-який уряд, що міг задоволь-
нити ці прагнення. Але як тільки цей уряд виявлявся неспроможним виконати його
сподівання, се пянин повставав проти нього й переходив на бік суперника. Селянин
усвідомлював, що не бажає повернення старого ладу, але водночас не знав, що по-
ставити натоімість. Це робило його важкопередбачуваним елементом протягом усієї
громадянської війни.
Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у
нього з'явилися бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникли сотні отаманів з їхніми партизанськими бандами, пройнятими неокозаць-
ким анархізмом. Одні схилялися на бік націоналістів, інші підтримували більшовиків,
ще інші не раз перекидалися з боку на бік, і всіх найбільше турбувало те, як оборо-
нити інтереси своїх сіл та околиць. Якщо ж з'являлася нагода пограбувати «класо-
вого ворога» чи дати волю бажанню звести рахунки з євреями, то тим краще. Подібно
до китайських полководців отамани глузували зі всякої влади й чинили так, неначе
самі собі були законом.
Два наймогутніших партизанських ватажки базувалися в південних степах, де
жили найзаможніші, найбільш упевнені в собі селяни. Один із них — отаман і
Матвій Григор'єв, колишній царський офіцер—очолював сили в 12 тис. чоловік
на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Ін-
ший—легендарний Нестор Махно, русифікований український селянин і затятий
анархіст. У середині 1919 р. його сили, що базувалися в Гуляйполі, налічували від
35 до 50 тис. і часто ставали вирішальним чинником у боротьбі за Південь України.
Отже, регулярні війська змагалися за контроль над містами й залізничними комуні-
д каціями, в селі панували партизани, а єдиною визнаною по всій Україні владою була
' влада зброї.
4. Директорія
Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися з переможного
повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки.
Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабі-
нет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевид-
ністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не «старші політики»
на зразок Грущевського, а молоді.
26 грудня 1918 р. Директорія видала Декларацію, в якій оголошувалося про те,
що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й поряд-
ком. Однак перевага при цьому надавалася явно першим. Одним із основних поло-
жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі при-
ватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'я-
зання бути представником інтересів робітників, селян і «трудової інтелігенції», а
також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову бур-
жуазію. З цією метою він скликав з'їзд робітників, що мав функціонувати як пред-
ставницький і законодавчий орган держави.
Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити новому урядові, як його з
усіх боків обсіли внутрішні й зовнішні проблеми. Ключове внутрішнє питання, що
через нього між українськими політичними партіями відбувся розкол, зводилося
до того, якою має бути нова влада — парламентською демократією (як того хотіли
помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Рад (чого домагалися
ліві радикали). Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають нада-
вати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, пе-
рейнявши систему Рад, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні «грім та блис-
кавку». Ца це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких бу-
ли симпатії Петлюри, відповідали, що саме захопленість суспільними експеримен-
тами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інсти-
тутів держави призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба по-
вторювати. Отож, давня дилема української інтелігенції — чому віддати пріоритет:
соціалістичній революції чи національному визволенню — знову сіяла в її лавах во-
рожнечу і безладдя.
Конфлікт між фракціями поширився на царину зовнішніх стосунків. У грудні
1918 р. Антанта, й насамперед Франція, висадила в Одесі та інших чорноморських
портах 60-тисячне військо. Цей несподіваний крок пояснювався рішенням, захід-
них держав-переможниць заблокувати поширення більшовизму. Вони мали намір
надати безпосередньо військову підтримку антибільшовицьким силам Білої армії,
що готувалися на Дону до війни за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Тим
часом на півночі дедалі виразнішими ставали наміри більшовиків знову напасти на
Україну. Зрозуміло, що Директорія не могла протистояти обом цим силам і тому
була змушена порозумітися з якоюсь із них. Як і можна було очікувати, Винниченко
зі своїми ліворадикальними товаришами схилялися до союзу з Москвою, в той час як
помірковані та армія наполягали на угоді з Антантою. Однак розв'язали цю супе-
речку самі більшовики — в той час як їхні представники вели мирні переговори з Ди-
ректорією, червоні війська напали на Харків.