Національний рух у Галичині. Одним з найхарактерніших проявів національного життя в Україні було пробудження соціальної активності українського селянства. У 1902 році Східна Галичина була охоплена сільськогосподарським страйком, в якому взяли участь близько 200 тисяч селян. Основними вимогами страйкарів були піднесення заробітної плати польськими поміщиками під час сільськогосподарських робіт та припинення втручання польської адміністрації в еміграцію селян і робітників в Америку. Страйк мав одночасно соціальний і національний характер і був спрямований проти польського панування в краю. Він завершився повною перемогою селян і показав зразок національної солідарності.
Політична мобілізація галицького селянства стала великим здобутком українського національного руху. За два передвоєнні десятиліття на місці пригнобленої і безправної селянської маси виросла свідома своїх політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило загальний баланс сил двох головних галицьких національностей: якщо польська еліта, зберігаючи свою політичну монополію в краю , й далі переважала українську, то українське селянство своєю організованістю і національною свідомістю значно перевищувало польське.
Усі свої здобутки українцям доводилося виборювати у впертій боротьбі з польською адміністрацією та польськими політичними силами краю. Українсько-польські стосунки на початку ХХ століття набрали гостро конфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка 1897 року, криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Андрія Потоцького українським студентом у 1908 році та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка у 1910 році. Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у галицькому соймі. У лютому 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрія Шептицького був укладений польсько-український компроміс, згідно з яким українці повинні були одержати третину місць у галицькому соймі і повноправне представництво у різних соймових комісіях. Польсько-український компроміс сильно підважив монополію поляків на владу, передусім в освітніх і культурних питаннях. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.
У березні 1913 р. виникло військове товариство "Січові стрільці". До початку першої світової війни таких товариств налічувалось близько ста.
"Січі" вели культурно-освітню роботу. Вони, зокрема, брали участь у шевченківських ювілеях. З їх ініціативи були відкриті пам'ятники Т. Шевченку у Вовчинці, Надієві, Микулинцях, Вовчківцях, Косові та в інших містах і селах Галичини. 100-річний ювілей Кобзаря вони використали і в політичних цілях. 28 червня 1914 р. спортивні й військові "Січі" провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі єдиної самостійної України.
Війна і наступні національні змагання стали великим випробуванням для українського народу. Західноукраїнська Народна Республіка перейняла найкращі традиції національної солідарності й організованості, характерні для передвоєнного українського руху в Галичині.
Національний рух на наддніпрянській Україні. Наприкінці ХІХ століття відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших політичних партій. У 1897 році в Києві на нелегальному з’їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 році вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 році у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 19000 року була створена Революційна українська партія(РУП).
У 1900 році харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою “Самостійна Україна”. Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал “єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському ґрунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру “Самостійна Україна” за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Михновський у 1902 році утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.
Переважна більшість українських партій, що виникла на початку ХХ століття на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В’ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.
Під час спроби провести у Львові свій ІІ з’їзд наприкінці 1904 року РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом М.Меленевського на початку 1905 року утворила Українську соціал-демократичну спілку. Інша частина, у керівному ядрі якої були В.Вінниченко, С.Петлюра і М.Порш, у грудні 1903 року трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
Програма УСДРП, який судилося відіграти величезну роль у розгортанні українського національно-визвольного руху, за змістом нагадувала програму німецької соціал-демократії. На відміну від програм загальноросійської соціал-демократичної партії в ній не було положення про диктатуру пролетаріату. Конфіскація поміщицьких земель не передбачалася. Партія добивалася автономії України.
Практично всі українські партії одстоювали у цей час ідею автономії України у складі Росії.
Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція 1907-1910 рр. її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862- 1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до "чужорідних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. Царизм на Україні переслідував українську мову й культуру - мова українська була заборонена в навчальних закладах І адміністративних установах, припинено видання українських газет і журналів, художньої літератури В школах не можна було співати українських пісень, читати вірші й виконувати українські мелодії. Столипін українців разом з іншими пригнобленими народами оголосив "інородцями" й заборонив їм створювати будь-які товариства, клуби, музично-драматичні гуртки, видавати газети рідною мовою.
Український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом із тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні між партійного політичного блоку — Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі.
Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання. Утиски з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна.
Загалом же напередодні першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні першої світової війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 років. Тяжко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл.