В кінці ХІХ ст. український національно-визвольний рух переходить від етапу громадських організацій до створення політичних партій, що зумовлювалось як загальноєвропейськими процесами, так і потребами більш тісного згуртування політично активних українців з метою підготовки їх до революції, шляхом якої вони сподівались відстояти інтереси України та захистити інтереси трудящих.
В 1890 р. в Галичині з ініціативи І. Франка і М. Павлика було створено русько-українську радикальну партію (РУРП), яка в програмі-мінімум ставила завдання шляхом реформ покращити життя трудящих, а в програмі-максимум – побудувати соціалізм в Україні (ця вимога була знята в 1895 р.). У 1899 р., після розпаду РУРП, утворились Українська національно-демократична партія (УНДП) та Українська соціал-демократична партія (УСДП). Перша з них висувала вимогу об’єднання всіх українських земель і користувалась підтримкою більшості українців Галичини Під егідою УНДП діяла більшість культурно-просвітницьких та господарських організацій. На виборах до австрійського парламенту 1907 р. вона одержала 4 мандати, а УСДП – 2. В 1895 р. український громадський діяч Ю. Ба-чинський видав книгу “Ukraina irredenta”, в якій обґрунтовував необхідність незалежності України. На Закарпатті ще не було партій.
З початком XX ст. створюють свої власні національні політичні партії українці в Російській імперії. Першою з них була РУП – Революційна українська партія (Харків, 1900 р.). Її програмою стала брошура адвоката Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, яка проголошувала мету – створення єдиної, самостійної, соборної Української держави “від Сяну до Дону, від гір Карпатських до гір Кавказьких”. Різнорідний склад партії призвів до розколу РУП, оскільки більшість керівників перебували під впливом соціал-демократичної ідеї про недоцільність створення самостійних держав. Тому в 1902 р. М. Міхновський створює НУП (Народну українську партію, яку з грудня 1917 р. стали називати Українською партією самостійників-соціалістів). В 1905 р. РУП на своєму другому з’їзді реорганізувалась в УСДРП (Українську соціал-демократичну робітничу партію під проводом М. Порша, В. Винниченка, С. Петлюри, Д. Антоновича). В 1906 р. сформувалась найчисленніша та найвпливовіша українська партія – УПСР (Українська партія соціалістів-революціонерів), на чолі з її лідерами М. Ковалевським, Л. Ковальовим, П. Христюком. В кінці 1905 р. в результаті об’єднання Української демократичної партії (О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін.) і Української радикальної партії (Б. Грінченко, Є. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.) виникла УРДП (Українська радикально-демократична партія), з червня 1917 р. – Ук-раїнська партія соціалістів-федералістів. Найчисленнішими і найвпливовішими партіями були УСДРП і УПСР. Всі партії, крім НУП, в своїх програмах вимагали широкої автономії України в складі демократичної Росії. Всі українські партії вимагали здійснення соціально-економічних реформ.
На початку ХХ ст. становище на українських землях погіршилось внаслідок світової економічної кризи 1899-1903 рр., яка охопила і обидві імперії. Особливо важке становище склалося в російській частині України. Так, з 56 домен працювало лише 23. На 1/3 скоротився випуск паровозів у Луганську і Харкові. Понад 100 тисяч робітників стали безробітними. Крім того посилився національний гніт, який носив не тільки духовний, культурний характер, але й економічний. Польські, єврейські, французькі, німецькі, бельгійські підприємці встановлювали для українських робітників нижчу оплату праці, зневажливо ставилися до звичаїв і національних традицій місцевого населення. Невипадково українці брали участь в революції 1905-1907 рр.
Причини революції:
- економічна відсталість, низький рівень життя широких верств населення імперії;
- залишки феодалізму, що гальмували прогрес. До них відносилось:
а) панування поміщицького землеволодіння, і, як наслідок, 54 відсотки селянських дворів мали до 6 десятин, 30 % – від 6 до 10, 16 % – понад 10 десятин (1 десятина – близько одного гектара);
б) відсутність політичних прав не лише у селян і робітників, а й у буржуазії.
На відміну від робітників і селян, які висловлювали своє невдоволення страйками та політичними вимогами, буржуазія намагалася добитися влади петиціями та тостами на різдвяно-новорічних банкетах 1904 р.
Каталізатором, який пришвидшив початок революції, стала поразка царату в російсько-японській війні 1904-1905 рр. Революція в своєму розвитку пройшла ряд етапів, що видно зі схеми (рис. 6.2).
Після маніфесту 17 жовтня 1905 р. активізувався український національний рух, якому вдалося:
- ліквідувати всілякі обмеження на вживання мови. Українське слово залунало в школах і вищих навчальних закладах;
- створити україномовну пресу. У 1905 р. в Лубнах почала виходити газета “Хлібороб”, з’явились журнали “Дзвін”, “Українська хата”, “Рідний край”, “Посів”, “Село ” та інші. Всього 24 україномовні виданя;
- організувати 35 осередків культурно-освітньої організації “Просвіта”, в яких працювали М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Д. Яворницький та інші представники української інтелігенції.
В той самий час набирають сили і досвіду українські політичні партії: РУП, УСДРП, УПСР (есери); створюються ради робітничих депутатів і профспілкові орга-нізації; розгортається кооперативний рух, виникають місцеві організації російської селянської спілки, які були створені в 7 губерніях, 12 повітах, 120 волостях; набувається досвід парламентської діяльності через Українські думські громади, які функціонували в І і ІІ Державних думах і поставили на порядок денний питання про автономію України.
Таким чином український національний рух в роки першої російської революції досяг суттєвих соціально-економічних і суспільно-політичних зрушень, що дало можливість офіційно поставити в Державній думі питання про надання Україні автономії.
До такого перебігу подій, коли постане питання автономії, а згодом і суверенітету, кращі сили української спільноти готувалися заздалегідь. Більше того, вони передбачали необхідність підготовки до збройного захисту української справи.
З цією метою в Австрійській частині України створювалися молодіжні спортивні та пожежні товариства “Сокіл”, “Січ” і “Пласт”. Перше таке товариство було створено в 1894 році в Львові інженером Нагірним. Перша “Січ” під проводом лідера Радикальної партії Галичини Кирила Трильовського виникла в 1900 р. в с. Завалля на Снятинщині. В березні 1913 року пройшли перші збори “Товариства Українських Січових Стрільців”, які прийняли свій статут. На початок 1914 року було створено 96 стрілецьких товариств. Вони охоплювали своїм впливом десятки тисяч української молоді. При цих товариствах створювалися воєнізовані загони.
Історичною заслугою цієї організації є участь в проголошенні і захисті Західно-Української Народної Республіки, створенні ядра Української Галицької Армії (УГА), яка відіграла помітну роль під час польсько-української війни 1918-1919 рр.
Січовий рух став наслідком виховної та просвітницької діяльності українських партій, “Просвіти”, кооперативів, 15 українських гімназій і понад 3 тисяч українських народних шкіл... Особливо великий вплив на відродження національної свідомості українців Галичини мала діяльність митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Все зазначене дало підстави М. Грушевсь-кому назвати Галичину “Українським П’ємонтом”. (За аналогією з італійською провінцією П’ємонт, з якої розпочалось відродження державності Італії).
В підросійській частині України значний вплив мала Столипінська аграрна реформ, розпочата після розгрому всіх лівих, зокрема українських політичних партій і майже всіх профспілок. Вона руйнувала селянську общину з її колективною відповідальністю. З допомогою створених у кожному повіті державних комісій з проведення реформи, селяни отримали можливість вийти з общини, отримати свою землю єдиним наділом і створити власний хутір або, продовжуючи жити в селі, – користуватись своєю землею (“відрубом”). За за-думом ініціатора реформи такі селяни повинні були стати надійною опорою існуючого ладу. Для допомоги таким господарствам було створено селянський поземельний банк. В ході реформи цим правом на Правобережжі скористалось 50,74 %, на Півдні – 34,2 %, на Лівобережжі – 13,8 % господарств. Загалом по Україні – 33 %, тоді як по Росії – 24 %. Реформа дозволила збільшити середньо-річний збір зернових до 1070 млн пудів 1909-1913 рр. проти 775 млн пудів в 1896-1902 рр.
Ще одним напрямком реформи було переселення безземельних і малоземельних селян на вільні землі в Сибір. Однак через те що гроші, виділені для їх підтримки, розікрали – з одного мільйона переселенців 70 % або померли, або повернулись назад.
Оскільки започаткована для розширення соціальної бази самодержавства аграрна реформа насправді створювала гостру конкуренцію в особі селян-власників поміщикам, хоч їх землеволодіння вона не зачіпала, то вони виступили проти цієї реформи. Також проти неї виступали ліві політичні сили, в яких скорочувалась опора на селі. Тому виник протиприродний альянс крайніх лівих і правих сил, внаслідок якого агент поліції Д. Багров, член партії есерів, 1 вересня 1911 р. в Київській опері смертельно поранив П. Столипіна.Постать Столипіна для України однозначна. Він був затятим україно-фобом. В 1910 р. він своїм указом ще раз заборонив українську мову та всі українські організації з формулюванням “объединение на националистических интересах ведет к увеличению национального обособления”, а також відніс українців до інородців, яким навіть заборонялось створювати свою школу, хоч це було дозволено робити грузинам, полякам, литовцям, естонцям та іншим. В 1911 р. він роз’яснив, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, який містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних націонал-територіальних основах”.