Як зазначалось в попередній темі, входження Галичини та Буковини до Австрійської корони покращило їх становище внаслідок реформ, які проводила Марія-Терезія та її наступники. Проте вони тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.
Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих централь-них та західних провінцій імперії.
В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалося крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модер-нізаційні процеси, що розпочалися з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища, проводилися з запізненням, зали-шалися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.
Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”. Соціально-еко-номічні утиски переважної частини населення українських земель викликали про-тидію (див. табл. 6.1):
Таблиця 6.1 – Виступи проти влади в Австрійській та Російській імперіях
| В Австрійській імперії | В Російській імперії |
| – 1809р. виступи селян Чортків-щини; – 1810-1825рр. розбійниківський рух. Лідери: Ю.Оженюк, Д.Якимчук, П.Мельничук, С. Товта, І. Кокоша та ін.; – 1819-1822 р. виступи селян Кома-рівщини. – 1848р. виступи селян Північної Буковини під проводом Л.Кобилиці. | За неповними даними, в Україні з 1797 по 1825 рр. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш відомі: – виступи селян Поділля під проводом У. Кармелюка (1812-1835 рр.); – “Київська козаччина” (1855 р.) – рух охопив понад 400 сіл, брало участь 180тис. чол.; – “Похід в Таврію за волею” (1856 р.) – понад 75 тис. чол.; – протягом 1826-1854 рр. відбулося 354селянські виступи. |
Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до нового етапу українського національно-духовного відродження. Оскільки будь-яке невдо-волення не могло проявитись у політичній сфері, то воно набуло національно-духовної, просвітницької, культурологічної форми. Зокрема, коли в 1797-1835 рр. петербурзька Геральдія (спеціальна комісія), в ході перевірки законності набуття дворянства козацькою старшиною, визнала майже половину з них безпідставними, то та не організувала політичних акцій, а зусиллями Р. Марковича, Т. Калинського, М. Милорадовича, В. Полетики, А. Чепи, які називали себе “патріотами рідного краю” через вивчення історії, України взялись захищати інтереси не лише дворян, а й всього українського народу. Центром цієї діяльності став заснований зусиллями Василя Каразіна Харківський університет (1805 р.).
Сприяв вивченню самобутності України вплив Великої Французької рево-люції, завдяки йому та ідеям німецького філософа И.Г. Гердера, які обґрунтовували індивідуальність кожної нації, її право на свободу, в Україні зароджується етнографія. В 1819 р. русифікований грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. видатний російський енциклопедист Михайло Максимович видав “Малоросійські пісні”, які мали величезний вплив на національне формування передової української інтелігенції, зокрема, П. Куліша та М. Костомарова. Величезне значення мало також видання викладачем-філологом Харківського університету Ізмаїлом Срезневським, вчителем М. Костомарова, протягом 1833-1838 рр. шести випусків “Запорожской Старины”.
Загальне захоплення старовиною сприяло появі “Енеїди” І. Котляревського, яка зробила справжній переворот в українській літературі. Під впливом І. Котля-ревського сучасною українською мовою почали писати члени харківського гуртка, що склався навколо університету в 20-30 рр. XIX ст., зокрема, П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка.
В пробудженні національної самосвідомості українців значну роль відіграли історичні дослідження, зокрема “Історія Русів”, чотиритомна “История малой России” Д. Бантиш-Каменського, п’ятитомна “История Малороссии” М. Маркевича.
Таким чином, етнографічні та історичні дослідження, літературні твори були тим “поживним” середовищем, у якому пробуджувалась національна самосвідомість української інтелігенції. Чим далі, тим тісніше їй ставало в рамках національно-духовного відродження, яке не могло привести до визволення України. Потрібен був лише поштовх, щоб відбувся перехід до політичної форми національного руху. Ним стала творчість Т. Шевченка. Саме він зумів силою свого таланту продовжити працю своїх попередників, піднести до світового рівня правду про історію, культуру, ментальність українців, засвідчити їх право на свою самобутність і незалежність, на свою державність. Тому не буде перебільшенням порівняння Кобзаря з Мойсеєм. Обоє вони по суті врятували свої народи. Один – з полону єгипетського, а другий – з рабства духовного, з денаціоналізаційних пазурів Російської імперії.
В Галичині початок українському національно-духовному відродженню поклав у 1816 р. в Перемишлі священик Іван Могильницький, заснувавши тут перше освітнє товариство. Його опікуном став перемишлянський єпископ Іван Снігурський. Навколо нього в 20-30-х роках XIX ст. зосередився гурток передової інтелігенції: Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони першими запроваджували україномовне шкільництво, видали граматики української мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Левицького (1834 р.). Однак вони були досить далекими від народної мови, тяжіли до церковнослов’янської.
Першою організацією, що відстоювала українську народну мову та культуру, була “Руська трійця”, створена в 1831 р. вихованцями Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Весною 1834 р. вони підготували збірник “Зоря”. Хоч віденська цензура його дозволила, але професор моральної теології Львівського університету В. Левицький і митрополит М. Левицький заборонили видання. Лише в 1837 р. “Руській трійці” вдалося видати дещо перероблений збірник під назвою “Русалка Дністровая” в Будапешті. Однак майже весь тираж був арештований цензурою. Провал видання, утиски з боку греко-католицьких ієрархів призвели до смерті 32-річного священика Шашкевича. Перейшов до польського табору І. Вагилевич, став пізніше москвофілом Я. Головацький.
Але справа “будителів”, як їх називав І. Франко, не пропала марно. Іскра, запалена “Русалкою Дністровою”, важкі умови життя українських селян і рядових священиків змусили керівництво греко-католицької церкви в середині 40-х років XIX ст. поступово перейти з позицій захисту інтересів австрійських і польських магнатів до вираження корінних інтересів українського народу. Остаточно цей перехід завершився з початком революції 1848 р. З цього часу і до сьогодні греко-католицька церква була і є лідером українського національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях.
Паралельно з українським національно-духовним відродженням та зародженням національно-визвольного руху мали місце різноманітні форми соціальної боротьби. Оскільки становище селян Правобережної України не змінилося на краще після переходу цих земель від Польщі до Російської імперії, а до польського поміщика додався ще й російський чиновник, то становище селян погіршилось. Сприяло цьому жорсткіше, ніж за Речі Посполитої, закріпачення селянства, а також запровадження для згаданого стану рекрутської повинності, якої в попередні часи не знало правобережне селянство. Щоправда, певні надії селяни покладали на те, що участь їх як добровольців у війні 1812 р. приведе до скасування кріпосного права. Але указом Олександра І селян повернули назад поміщикам, а ті посилили визиск, щоб за рахунок кріпаків компенсувати свої втрати від війни з Наполеоном.
Тому закономірним став вибух народного протесту, найяскравішим проявом якого був опришківський (розбійницький, бунтарський) рух, який на теренах, принаймні Правобережної України мав значні традиції. Найвідомішим та найвидатнішим представником згаданого явища, зокрема на Поділлі, став Устим Кармалюк (Справжнє прізвище ватажка, як засвідчує метрична книга його рідного села Головчинці - тапер Кармалюкове Жмиренського району Вінницької області - Устим Карманюк).
Навколо цього руху нагромадилось чимало легенд, які міцно увійшли не лише у масову народну свідомість, а й закріпились у працях радянських істориків, кінофільмах, літературних творах, Усній народній творчості. Він трактувався як революційна боротьба, яка то розширюючись до 20 тис. учасників, виходила за рамки Поділля на Волинь, Бесарабію, Київщину, то звужувалась до десятка найближчих соратників Кармалюка і кількох населених пунктів. Та в селянську війну він не переріс. Занадто сильним був противник - військово-адміністративний апарат Російської імперії в союзі з усім поміщицьким класом. Учасники виступів не мали ні чіткої програми дій, ні якогось об'єднуючого організованого стержня, яким в українських повстаннях XVII -XVIII ст. та Коліївщині 1768 р. було козацтво. Рух під проводом Кармалюка звівся лиш до знищення і грабунку поміщицьких маєтків і господарств багатіїв (було здійснено біля 1 тисячі нападів). Не було в ньому ні послідовних служб агітації за перетворення повстання у всенародне, ні усвідомленого розуміння необхідності боротьби за знищення існуючої влади і створення власних органів управління. Це був останній, згасаючий прояв традиційної для минулих віків форми масового селянського протесту проти існуючої соціальної несправедливості.