Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське
Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла -Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків. Феодали-католики проголосили Великим князем литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). І наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - власне Литва і "Велике князівство Руське". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Цю битву за масштабністю історики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею. Свидригайло зрікся титула князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.
Великим князем Литовським було обрано сина короля Ягайла - 13-річного Казимира Ягайловича(1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі. Таким чином, об'єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персональної унії.
Остаточна ліквідація удільного устрою
Казимир, бажаючи забезпечити внутрішній спокій, визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Казимир мусив визнати і відновлення удільності Київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів, заснована Володимиром Ольгердовичем: Олександр (Олелько) Володимирович(1440-\455рр.), згодом Семен Олелькоеич(1455-1470рр.).
Та з часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалися успіхом. Скориставшись із смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське (у 1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.
На підтримку московського князя розраховували організатори так званої "змови князів" 1481 р. -Михайло Олельковичта Федір Бсльський (онуки Володимира Ольгердовича). Змовники мали за мету возвести на великокнязівський стіл Михайла Олельковича, а у разі ж невдачі - приєднати до Московського князівства руські землі вздовж р. Березини. Змову було викрито.
Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви істотно зросла, російські війська почали наступ на смоленські та Чернігово-Сіверська землі. Московський князь Іван IIIмотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних переслідувань і насадження католицтва. В результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.) Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовившись, однак, від подальшого просування в руські землі.
Воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях. Він пов'язаний з іменем князя Михайла Глинського (?-1534 рр.). Разом зі своїми братами Василем та Іваном у 1508 р. Михайло Глинський очолив повстання руської та білоруської знаті, невдоволеної пануванням Литви. Причини поразки повстання слід шукати як у відсутності обіцяної допомоги із зовні - з боку кримського хана та московського князя, так і у відсутності глибоких соціальних коренів. На цей час українські князі й бояри вже адаптувалися у системі Великого князівства Литовського, більшість із них обстоювала лише власні інтереси і не бажала ними ризикувати заради ідеї Глинського про утворення Київської держави. Самому ж Глинському в історичній літературі даються протилежні оцінки - від оборонця національних інтересів руських земель Литовської держави - талановитого авантюриста.
3. Люблінська унія та її наслідки
На початок XVIст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562—1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившися перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив у драматичній та гострій боротьбі. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIVі XVIст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це — царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище — культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
4. Термінологічний словник:
Брацлавщина – історична область України в 14 – 18 ст., що охоплювала територію Вінницької та частину Хмельницької областей.
Литовські статути –кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на приєднаних до нього українських землях в 16 – І пол. 19 ст.
Сейм – станово – представницький орган за доби феодалізму в Польсько – Литовській державі,, верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі.
Унія – об’єднання, союз держав під владою одного монарха.
Шляхта – світські дрібні та середні феодали у країнах Центральної Європи (Польща, Литва, Україна та ін.)