Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. В цілому ж соціальну природу козацтва визначили джерела його формування, які під впливом соціально-економічних факторів складалися в різні періоди його існування. Проблеми, які довелося розв’язувати литовській владі і порубіжному українському суспільству в другій половині ХV– на початку XVI ст. спричинили, з одного боку, масове покозачення всього населення прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступали бояри, службові люди, міщани, осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власним будинком та селяни навколишніх сіл.
З іншого боку, економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків та уходників-промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників, торгових людей, неосілих козаків, безземельних селян або ж власників незначних земельних ділянок – городники, халупники, комірники, підсусідки – тісно не пов’язаних із землеробством і готових займатися допоміжними промислами, в тому числі й козакуванням.
В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представниками якої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорницький, Я. Шах та інші, хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.
Еволюція козацтва. Перші згадки про козацтво датуються ХІІІ ст, проте як окрема соціальна верства, зі своїми окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися водночас з шляхтою протягом ХVI-XVIIст. Майже до кінця ХVIст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, род занять, і лише на порозі XVIта XVIIст. козаччина приймає певні вироблені форми.
В процесі формування козацтва можна виокремити три періоди (в науковій літературі існують й інші варіанти періодизації):
Перший період – кінець ХV ст. – до середини XVI ст. протягом століття козацтво було переважно суспільно-побутовим явищем, не маючи сталої структури й організації. На ранньому етапі свого розвитку в козацтві поруч із захисними функціями уживалися елементи руйнівного характеру. За прикладом татар з південноукраїнських сіл та замків виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі.
Однак, походи на татарські улуси становили тільки одну із сторін діяльності низових козаків. Величезні простори необроблених і незаселених земель сприяли розвитку уходництва. Дрібна шляхта, міщани та селяни навесні відправлялися в південні степи на промисли, де вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом, добували сіль. З огляду на постійну небезпеку збройних сутичок з татарами, уходники об’єднувалися у невеликі ватаги або громади і відповідно озброювалися. Для зберігання та переробки продукції з промислів та захисту від ординців споруджувалися тимчасові стоянки-засіки (січі) або ж «городці». З розширенням колонізаційної діяльності створюється ціла система українських осередків, розташованих на південь р. Самари аж до татарського прикордоння.
Покозачення населення посилилося і в результаті змін у землеволодінні та зародження товарно-грошових відносин у Великому князівстві Литовському. Виключення селян із розряду землевласників, збільшення відробіткової ренти та зростання позаекономічного примусу викликали у них негативну реакцію і спричинили їх втечі на вільні землі.
Другий період – з середини XVIст. наступає новий етап в історії українського козацтва. У цей же час козацтво зростає чисельно, виникає два його різновиди: низове і городове, формуються організаційні структури (Запорозька Січ, козачі реєстрові загони). Цей етап супроводжувався перенесенням виробленого в степах козацького ладу на волості, створюючи тим самим передумови становлення нового соціального стану. В цей час відбувається послаблення української присутності в середовищі панівних верств Литви. В ході проведеної владою ревізії прав на шляхетство значна частина українського боярства не довівши своє право на землеволодіння жалуваними грамотами, була переведена до розряду державних селян.
Південноукраїнське боярство було змушене відстоювати свій статус військовою службою у складі реєстрового козацтва. Саме з цієї категорії виросли визначні козацькі вожді П.Сагайдачний, М.Дорошенко, Б.Хмельницький та ін. Отже, бояри та слуги стали ще одним важливим джерелом поповнення козацтва.
У формуванні козацького стану взяли участь тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини, отримавши за конституцією варшавського сейму 1590 р. земельні володіння у Подніпров’ї та Лівобережжі. Серед прибулих було немало й таких, хто головним своїм заняттям вважав військове ремесло.
Втім, у цей період (друга половина XVI – на початку XVII ст.) козацтво формувалося переважно за рахунок селянства і міської бідноти, верств, що найбільше потерпали від шляхти.
Третій період – перша половина XVIIст. У цей період козацтво перетворюється на провідника, оборонця і захисника інтересів українського суспільства, православ’я. Запоріжська Січ – основа українського козацтва стає помітною військово-політичною силою у Речі Посполитій і в Східній Європі, з нею починають рахуватися монархи Туреччини, Московії та інших держав.
Реєстрове козацьке військо. Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Для приборкання непокірної козацької вольності було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Тим самим передбачалося, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на південних кордонах де посилювалася татарська загроза, а з іншого – розколоти козацький рух, протиставити офіційно визнану державну частину решті козацтва.
Перші спроби перетворити козацтво на державне військо були в 1541 р, коли Сигізмунд І наказав укласти реєстр (список) їх в Київському, Канівському та Черкаському округах. Але лише у другій половині XVIст. козацтво здобуває правове визнання польської влади. У 1572 р. король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про утримання найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано в реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Внесені до «реєстру» козаки вилучалися з підпорядкування місцевих властей і переходили під владу гетьмана. Отримання реєстровими козаками особливих прав та привілеїв стало початком козацького імунітету для всього козацтва, підставою формування його як козацької верстви. Всупереч бажанням уряду козацтво зробило власні висновки з цієї реформи: хто козакував, той вважав себе вільним від будь-якої місцевої влади, окрім свого старшого. Розпочалося масове покозачення українського населення і «реєстр» на деякий час припинив своє існування. Утворений Сигізмундом ІІ загін козаків був розформований.
Перші офіційні державні реєстри козаків датуються кінцем 70-х років XVIст. Після поразки у Лівонській війні та активізацією низового козацтва уряд Речі Посполитої повернувся до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій у 1578 р. вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння та платню (15 флоринів на рік), зберігали військово-адміністративну незалежність та судовий імунітет. Командиром призначався черкаський староста Д. Вишневецький. З кінця XVIст. козацьке реєстрове військо стало називатися Запорозьким. Реєстровці отримали резиденцію-містечко Трахтемирів (неподалік від Канева) та військові регалії: малинову корогву, військову печатку, бунчук, бубни і труби. У місті повинен був розміститися арсенал, а у міському монастирі – козацький шпиталь. Крім того, король надавав право православним привілегію постачати козакам шаблі.
Так було покладено початок реєстровому козацькому війську. Основним завданням якого була охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.
У подальшому чисельність реєстрових козаків збільшувалася: у 1590 р. – 1000, 1625 р. – 6000, у 1630 р. – 8000 осіб. Удосконалювалася їхня організаційна структура. Реформування реєстрового козацтва розпочав П. Сагайдачний, який був гетьманом війська Запорозького у 1610-1622 рр. Він вперше створив дисципліновану козацьку армію, яка стала дійсно боєздатним військовим формуванням.
Важливим кроком у становленні козацтва став його адміністративний поділ. У 1625 р. організаційно реєстрове козацтво мало 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський і Чигиринський. Полки поступово набували статусу військово-територіальних одиниць. Їх назва походила від назви міст, де перебувало управління полком і проживала полкова старшина на чолі з полковником.
Однак, після козацько-селянських повстань 1620-1630-х років привілеї та права козацтва були значно обмежені. У 1638 р. польським сеймом, після придушення повстання на чолі з полковником реєстрових козаків П.Павлюком (Бутом), була прийнята «Ординація війська Запорозького реєстрового», яка зменшила реєстр до 6 тис. і обмежила привілеї й права козаків. Було ліквідовано виборність старшин і скасовано козацьке судочинство. На військові посади призначалися представники польської або полонізованої шляхти. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі. На початку визвольної війни у травні 1648 р. всі реєстрові полки приєдналися до повсталих козаків, склавши основу армії. Таким чином, протягом XVIст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану:
– реєстрові козаки – кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі;