Більш складну схему майбутнього устрою Російської імперії пропонувало Товариство об’єднаних слов’ян, створене армійськими офіцерами братами Борисовими, Ю. Люблинським та іншими у 1823 р. у Новоград-Волинському. Вони розробили програму утворення федеративного союзу усіх слов’янських народів. Відповідно до їхніх поглядів кожен слов’янський народ повинний був мати свою конституцію, свій уряд, проводити свою внутрішню політику. Товариство об’єднанних слов’ян виступало також за ліквідацію самодержавства, установлення демократії. У вересні 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян приєдналося до Південного товариства.
Відоме повстання декабристі, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники однієї з найчисельнішої управи Південного товариства – Васильківської управи (Київщина) підполковник С.І. Муравйов-Апостол і підпоручик М.П. Бестужев-Рюмін 29-30 грудня 1825 р. підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Повсталі захопили м. Васильків, однак, не маючи підтримки полків, вони не наважилися на подальші активні дії. Вони спробували здійснити похід на Волинь, де передбачалося з’єднатися із Товариством об’єднаних слов’ян і продовжити повстання. Однак, на початку січня 1826 р. під час спроби повсталих прорватися до Новоград-Волинського вони були розгромлені царськими військами. Повстання було придушено, Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.
Масонство в Україні. Після війни 1812 р. і закордонних походів 1813-1914 рр. в Україні виник ряд масонських організацій. У 1817-1819 рр. таємні масонські організації виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі та інших містах. Своєю кінцевою метою масони проголосили об’єднання всіх народів світу в „розумне суспільство, кожен член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх”.
У 1818 р. була організована в Києві масонська ложа „З’єднаних слов’ян”, яка у 1822 р. об’єднувала понад 80 членів. Вони одну із складових визвольної боротьби проти національного гноблення бачили в прилученні визвольних устремлінь інших слов’янських народів. До масонської ложі „Понт Евксинський”, що діяла з 1817 р. в Одесі, входило понад 70 чол., більше половини з них складали представники вільних професій і купецького звання. Найбільше українська національно-визвольна спрямованість проявилася в полтавській масонській ложі „Любов до істини”, створеній у 1818 р. місцевими державними службовцями і поміщиками І. Котляревським, С. Кочубеєм, Г. Тарновським та іншими. Всього в складі ложі було 23 чол. Очолив її М. Новиков – керуючий губернською канцелярією. Найбільший інтерес члени полтавської ложі виявили до історичного минулого України, однак чіткої програми облаштування її майбутнього не виробили. Зрештою, керівники ложі зосередилися на турботах підвищення загальної політичної свідомості українського дворянства. У 1819 р. діяльність полтавської масонської ложі була заборонена особистим розпорядженням російського царя Олександра I.
У 1812 р. цар заборонив діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії. Частина українських масонів після цього ввійшла в організоване у 1821 р. таємне Малоросійське товариство – суспільно-політичну організацію, що ставила собі за мету вести просвітительську діяльність в масах, підвищувати освітньо-культурний і політичний рівень їхньої свідомості, об’єднати їх навколо ідеї ліквідації кріпосництва й обмеження влади царського самодержавства. Передбачалося відновити державну незалежність України під протекторатом відновленої Польської держави. У роботі з підвищення української національної самосвідомості використовувалася і пропаганда козацького минулого України, традиції державності українського народу.
Традиційно початком національного відродження нової доби вважають появу у 1798 р. першого твору нової української літератури поеми „Енеїда” Івана Котляревського (1769-1838 рр.).
Створена на матеріалі суспільного життя України другої половини ХVІІІ ст., „Енеїда” Котляревського показала світові український народ з його історією, мовою, звичаями, віруваннями, традиційним побутом тощо. Написана розмовною українською мовою, вона була розрахована на сприйняття найширшими читацькими колами.
Ідеями національного відродження пронизана книжка анонімного автора „Історія русів” (русами тут названо українців). Вона розповідає про події в Україні від найдавніших часів до 1769 р. Головні ідеї твору: критика самодержавства й кріпосництва; оспівування незалежної козацької держави, козацьких прав та вольностей. Тут обгрунтована думка, що саме Україна, а не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим від росіян народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення козацького самоврядування. З’явився цей анонімний твір в середовищі козацької старшини й поширювався в багатьох списках.
Сприяла національному відродженню й чотиритомна праця Дмитра Бантиш-Каменского „Історія Малої Росії” (1822 р). Вона написана з використанням багатющого історичного матеріалу, і фактично є першою науковою масштабною узагальнюючою працею з історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.
У 1818 р. побачила світ друкована граматика живої української мови („Грамматика малороссийского наречия”) О. Павловського. У 1819 р. М. Цертелєв опублікував у Петербурзі фольклорну збірку „Опыт собрания старинных малороссийских песен”. Її вважають початком української фольклористики. Започаткування наукової фольклористики пов’язують з ім’ям ученого-енциклопедиста, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича (1804-1873 рр). Він був укладачем трьох збірок народних пісень, в яких було зібрано пісні історичного, побутового та обрядового характеру з коментарями упорядника. Цим же шляхом ішов і геніальний Микола Гоголь (1804-1854 рр), який не тільки збирав український фольклор, а й творчо використовував його при написанні своїх творів, особливо таких як „Вечори на хуторі поблизу Диканьки” й „Тарас Бульба”.
На початку ХІХ ст. головним осередком українського національного відродження став Харків – центр Слобожанщини. Тут у 1805 р. зусиллями Василя Каразина й коштом місцевого дворянства, купецтва та міщанства було засновано університет. Ректором університету довгий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, який започаткував байки-казки, першим почав писати українські балади. У Харкові стали виходити журнали „Украинский весник”, „Украинский журнал”, які вже своєю назвою засвідчували, що присвячені вони місцевому краю та його інтересам.
Літературний рух у Харкові очолював основоположник сучасної прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843 рр), редактор „Харьковского весника”. Він створив цілий ряд творів, серед яких вирізняються повість „Конотопська відьма”, п’єси „Сватання на Гончарівці” та „Шельменко-денщик”.
У Харкові розпочав свій творчій шлях Микола Костомаров (1817-1885 рр) – видатний історик, який створив фундаментальні праці переважно з історії Київської Русі та Гетьманщини („Богдан Хмельницький”, „Руїна”, „Мазепа і мазепинці” та ін). Професор Харківського університету І. Срезневський підготував до друку 6 випусків фольклорних та історико-літературних збірників „Запорожская старина”, що виходили у 1833-1838 рр. у Харкові.
Кирило-Мефодіївське братство. У січні 1846 р. у Києві виникла таємна політична організація Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Воно ставило собі за мету об’єднання слов’янських земель навколо України на принципах демократичної федерації. Засновниками братства були професор Київського університету історик М.І. Костомаров, учитель В.М. Бєлозерський і службовець канцелярії Київського генерал-губернатора М. Гулак. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього у товариство увійшло 12 чол. (дрібна українська шляхта, службовці та ін).
Програмні положення братства було викладено у „Книзі буття українського народу” і „Статуті Слов’янського братства”, написаних М. Костомаровим. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов’янських республік; знищення самодержавства й скасування кріпосного права та суспільних станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; рівноправність національних мов, культур та освіти для всіх слов’янських народів; побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення низки реформ.
Головною метою товариство вважало досягнення державної незалежності України з демократичним ладом на зразок США або Франції. Державну незалежність країни братчики уявляли у федеративній спілці таких самих незалежних слов’янських держав, кожна з яких мала б становити штат, або складалася б із кількох штатів.
При цьому погляди окремих членів товариства не були однорідні. М. Костомаров і його прихильники припускали домогтися здійснення своїх політичних ідеалів мирним реформістським шляхом, згідно з „Євангельскими правилами любові, лагідності і терпіння”. Т. Шевченко стояв на революційно-демократичних позиціях, закликаючи до насильницького скасування існуючого ладу. Найбільш помірковану позицію займав П. Куліш, який обмежувався ідеями відродження української культури і національних традицій.
Братчики поширювали ідеї товариства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій, писали наукові праці й виступали з лекціями у навчальних закладах Києва в яких проповідували свої погляди; спілкувалися про розвиток народної освіти; збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання й видання нових книг. Особливу роль відіграв збірник поезій Т. Шевченко „Кобзар”, що вийшов у Санкт-Петербурзі у 1840 р. і здобув колосальну популярність та відіграв виняткову роль у розвитку національної свідомості українців.