А тою силою, що пригадала світові про існування українського народу та була кріпкою моральною основою для дипломатичної праці Союзу, - була збройна боротьба та пролита в Карпатах кров Українських Січових Стрільців.
Наведені вище історичні документи є найвірнішим висловом думок, домагань та планів політичного проводу українського народу в моменті вибуху першої світової війни. Вони ясно змальовують його політичне положення та відношення до займанницьких держав напередодні війни. Ситуація була дуже проста. Не могло бути в тім часі двох думок про те, хто наш ворог, а хто союзник, - чого нам сподіватись у тій війні, які завдання українського політичного проводу, які його домагання, та яким способом належить за них боротись. Усі думки і плани відповідальних провідників, як також настрої і сподівання свідомої частини українського громадянства поза межами Росії, були в той час довголітнього розвитку нашої політичної думки, на яку складався століттями нагромаджений досвід у тяжкій боротьбі українського народу за своє існування. Український політичний провід сказав своє слово про відношення українського народу до воєнного конфлікту. Він мав готову і досить легку відповідь.
Не була це якась продумана в довгих дебатах декларація, яка обнімала б усякі застереження, недоговореності, чи сумніви, як рівно ж не була це сервілістична заява лояльності і вірності своїй займаницькій владі із надіями на ласку після закінчення війни. - Був це ясний, безпосередній і рішучий вияв власного українського національного "вірую", було це коротке всім свідомим українцям зрозуміле гасло: історичний і найбільший ворог України, що грозить їй загладою, - Росія, мусить бути переможена і розбита, а на руїнах царської імперії має повстати вільна, самостійна Україна. Її треба здобути власними руками та власними силами, і тому український народ мусить бути об'єднаний одною думкою й одною волею.
Такого змісту голос пролунав на весь світ від українського народу в перших воєнних маніфестах і прокламаціях українського політичного проводу. Провідною думкою цих заяв було підкреслення українського інтересу, української рації, українських ідеалів та, - що найголовніше, - власної української відповідальності в тій війні за свою долю. В тих деклараціях і маніфестах висловлено українську орієнтацію. І це було найважніше місце історичного маніфесту Головної Української Ради.
Воно звучало: "Тільки той народ має права, що вміє їх здобути. Тільки той народ має історію, що вміє її творити рішучими ділами... Зближається давновижидана хвиля, що долю українського народу віддає в руки самому народові. Тепер або ніколи добудемо собі волю. В тім вага хвилі, що самі можемо рішати про свою долю та власними руками добувати можемо собі свободу. Від нашої готовості, від наших діл, від нашого завзяття і нашої сили залежить тепер наша будучність".
Оця основна думка маніфесту і прокламацій надає їм особливого історичного значення. З огляду на те, що загал українського суспільства в Австрії, з причини довголітнього роялізму, непідготованості народних мас та неактуальності постулату української державності - до світової війни бачив усе своє спасіння під опікою австрійської конституційної монархії, - то проголошення тепер самостійницької ідеї власних сил та власної української орієнтації віщувало великий зворот у політичній думці українського суспільства. Тут виразно стверджено, що тільки від самого українського народу, від діл і завзяття, а головно від його сил и залежить його майбутнє, воля України, Вільна Самостійна Україна. Сказано тут те саме, про що вже давно перед тим вчив нас Іван Франко, що нам як нації ніхто не поможе, і на нікого нам не треба надіятись, бо тільки те, що здобудемо власною працею та власними жертвами, буде нашим правдивим надбанням.
Зі становища тодішніх українських національних інтересів та української державної ідеї - в моменті вибуху світової війни було ясно, що весь український народ у своїм інтересі мусів рахувати на поміч Австрії, і тому повинен станути по стороні Осередніх Держав як союзник, щоб спільними силами розбити історичного ворога України - Росію. Тільки через розбиття чи послаблення Росії військами Центральних Держав було можливим відвернути загрозу завоювання москалями Галичини і визволити Україну. Та це лояльне відношення українського народу до Центральних Держав належить розглядати як відношення союзників, зв'язаних спільними інтересами боротьби проти спільного ворога. В справі нашого відношення до Австрії - широкі кола українського громадянства, передусім Січове Стрілецтво, молода генерація інтелігенції, жіноцтво та багато визначних діячів, вже на довго до війни мали свою окрему виразну самостійницьку думку (резолюції зборів жіноцтва в грудні 1912 р., журнал "Відгуки", резолюції загального студентського з'їзду в липні 1913 р., постанови з'їзду українського радикального студентства в жовтні 1913 р., організації Січових Стрільців і інші). Вони прийняли в основі доцільність участи українців по стороні Австрії на випадок її війни з Росією, - але виразно застерігались, що ми можемо бути союзниками Австрії тільки до того часу, доки наші дороги сходяться і доки цей союз є згідний з нашими національними інтересами та не суперечить нашій національній гідності й достоїнству.
Найкраще була вияснена тоді ця важлива, та зактуалізована з вибухом війни проблема нашого відношення до союзників, а в зв'язку з тим і питання ведення нашої визвольної боротьби власними силами - в офіційнім органі "Союзу Визволення України", в числі з місяця лютого 1915 р., де проаналізовано цю засадничу справу. Там м. інш. написано так:
"Не сміємо забувати, що чужа поміч не звільняє нас від обов'язку числити на самих себе, не лишень в першій мірі, але уважати власні сили наші виключно певною, постійною та незмінною підставою успіху... Сподіватися, що могучі союзники захочуть і могтимуть зостатися на все союзниками в нашій боротьбі тому, що є ними нині, - значить будувати на плаваючій швидко ріці, як на твердім непорушнім ґрунті...
Наше значення як міждержавного чинника залежить прямо та безпосередньо саме від власної нашої сили...
Лише коли будемо сильні самі, могтимемо сподіватись помочі від других. Бо народам не дає ніхто помочі, як дається з милосердя милостиню жебракові, - а помічну руку подається народові, який сам проявить свою силу і тим докаже рацію свого життя, своїх стремлінь та домагань. Так отже чужа поміч збільшує наші сили, але не зменшує обов'язку творити та розвивати наші власні сили".
Таке розуміння нашої співпраці з Австрією в світовій війні поділяв увесь український самостійницький табір, а зокрема Українське Січове Стрілецтво, що в тім дусі продовжило традицію передвоєнного стрілецького руху та з вибухом війни виступило як нова, політично-військова формація. Та довголітній лояльність українського політичного проводу та широких кіл старшої української інтелігенції в відношенні до Австрії - залишив свої глибокі сліди на психіці українського громадянства під час війни. Воно змішувало часто інтереси австрійської монархії з інтересами українськими. Більшість австрійських українців думала, що Осередні Держави мають спеціальні симпатії до України та особливу охоту помогти політичним змаганням українців. Тому так легко можна було заспокоїти домагання українців усякими фальшивими обіцянками віденської влади. Ці внутрішні суперечності політичної думки спричинювали деякі кризи в середині українського громадянства, але рівночасно формували й закріплювали українську незалежну державницьку ідеологію.
І ще один, дуже важливий, момент треба підкреслити в цім історичнім зриві нашого народу. Це була та стихійна єдність усього свідомого й організованого українства, усіх політичних партій і організацій, без огляду на їх програми, світоглядові і релігійні різниці та державну приналежність. Протягом одного тільки дня, після короткої наради зорганізовано в тому переломну для українського народу моменті, єдиний керуючий український політичний центр, єдину національну репрезентацію. Не було ніяких групових амбіцій, ані боротьби за першенство. Усі стали рівні перед небезпекою загладити нації. Прийнято засаду паритету. Взаємна терпимість, лояльність та глибоке патріотичне зрозуміння спільного національного ідеалу - були тою силою, що об'єднала всіх. Усі знали, що нарід, котрий хоче жити та перемогти у тій тяжкій хвилі, мусить мати одну думку й волю.
Особа голови та двох заступників голови Головної Української Ради, досвідченого народовець кого провідника та авторитетного національно-демократичного політика, - д-ра Костя Левицького; далі - сеньйора радикального руху та вірного друга М.Драгоманова, - Михайла Павлика, і вкінці - особа соціалістичного робітничого лідера та завзятого ворога московського царату, - Миколи Ганкевича, - були символом-синтезою модерної української думки та маніфестацією єдності нації. Така єдність думки створилась і в Союзі Визволення України, що об'єднав усі політичні напрямки українців з Росії та дуже близько співпрацював із Головною Українською Радою аж до часу повного злиття і утворення єдиного політичного представництва всіх українських земель, у місяці травні 1915 року.
Могутній клич єдності пролунав по українській землі. Увесь об'єднаний народ станув під бойовим мазепинським прапором для боротьби з Москвою. Була це незабутня, радісна хвилина у тій грізній добі.
Похід російського царату на ліквідацію "мазепинського гнізда"