А по другім боці воєнного фронту, у царській Росії за наказом самодержця-імператора змобілізовані маси вояцтва наступали цілими дивізіями, корпусами й арміями на захід. Між ними були ті найкращі гвардійські, козацькі, кавалерійські полки із уродженців українських земель, що на наказ царя-гнобителя йшли проливати кров не за Україну, а за її ката. Йшли поневолі здійснювати імперіалістичні мрії Росії - завоювання нових земель для ненаситних царів, а зокрема на загарбання мазепинського гнізда - Галичини. Без усякої надії, без мети, без проводу, станули маси українського народу в Росії, безрадні та обдурені - перед невідомим майбутнім, без свого слова, без власного імені. Добре заходилась Росія, щоб убити стару козацьку силу, щоб із гордих оборонців української волі вчинити рабське знаряддя та підставу своєї сили і величі.
В планах царя і петербурзької влади українці перестали взагалі існувати як окрема нація. Притуплено до остаточної ліквідації існуючих ще осередків української національної думки. Уже в першій половині серпня російська влада закрила в Києві щоденник "Раду", журнали-місячники "Літературно-Науковий Вістник" і "Українську Хату" та тижневик "Село". Редактора "Української Хати" Павла Богацького вислано на Сибір.
Із вибухом світової війни викреслено в Росії взагалі існування української справи та українського імені. Коли в міністра закордонних справ Сазонова явилось делегація петербурзьких українців з проханням заступитись за український рух, то він відповів: "Що ви хочете? Тепер то й випав найбільш зручний мент для того, щоб раз назавжди покінчити з вашим українством!"
Коли царська армія зайняла Галичину, здобула твердиню Перемишль, станула під Краковом та продиралась уже через Карпати на мадярську низину, тоді російський націоналізм у своєму тріумфі приступив до виконання свого ганебного плану - ліквідації українського П'ємонту. Одним декретом графа О. Бобрінського, царського губернатора у Львові, знищено всі довголітні національні надбання галицьких українців. Розв'язано всі українські організації і школи, заборонено всю українську пресу, українську Католицьку Церкву піддано суворим переслідуванням, заарештовано сотки провідних громадян з митрополитом Андрієм Шептицьким на чолі та заслано в глибину Росії. Так виглядало "визволення" галицьких українців, яке обіцяв головнокомандуючий, великий князь, Микола Миколайович у своїм маніфесті, заявляючи: "Вам, народи Австрії і Угорщини - Росія несе свободу і здійснення ваших національних мрій. Вона бажає, щоб у майбутньому кожний з вас мав можливість розвитку та збереження цінної спадщини, своєї мови і релігії..." Замість цієї гарної обіцянки, запанувала брутальна система насильної русифікації. Орди російських бюрократів, чорносотенців та попів - почали своє "визвольне" діло.
Один із провідних людей Росії, Меншиков - так писав тоді в газеті "Новоє Время":
"Мені здається, що тепер не час розмовляти із зрадниками. Руська армія і руська влада добре зроблять, коли виметуть це сміття із терену Галичини і Росії. Влада прекрасно вчинить, коли основне продезинфікує мазепинські нори і сховища, щоб галицька зараза не поширювалась на корінну Малоросію. Велика і мала конспірація мазепинців, велика і мала шайка злодіїв, - вони всі повинні бути переловлені і усунені із руського суспільства".
Цьому патріотові акомпаніювали російські прогресисти і ліберали: Струве, Маклаков, Алексінскій і інші.
Українське громадянство в Росії і війна
Та все ж таки українська вільна думка, хоч загнана в підпілля, проявлялася в різній формі. Її носіями були ті українські громадські діячі, відомі добре зі своєї довголітньої громадської праці по обох боках воєнного фронту, які в невеликих гуртах, чи в підпільних організаціях плекали українську ідею, обмірковували сучасне положення українського народу і висловлювали свою думку про відношення українців до обох держав, що воюють на українських землях. І там, серед воєнної психози російського націоналізму, творилась власна українська політична думка, що була виразником українських інтересів в тій війні та творила публічну опінію політично свідомої частини українців в Росії.
І вона не могла бути інакша, як тільки та, що виросла із цілої традиції українського відродження, що виросла з ідейних основ першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної Української Партії, що її визнавали широкі кола тодішньої української молоді. І тому переважна більшість свідомих та активних українців у Росії, та все молодше покоління, в хвилі вибуху війни, - це були або державні сепаратисти, або "пораженці", які вважали розгром Росії за передумову волі України. Для прикладу та ясності образу, - наведемо голоси найкращих представників російських українців про їхнє становище до української справи напередодні і під час першої світової війни.
Один з найвизначніших українських громадсько-політичних діячів та активний учасник і ініціатор усіх важкіших проявів українського культурного, наукового та політичного життя в Росії - Євген Чикаленко, висловив на початку війни 1914 року такий погляд про положення українського народу та його відношення до Росії:
"На нашу думку, Росія почала війну з Австрією, щоб захопити Галичину і здійснити своє історичне завдання "обєдінєніє под скиптром русскаво царя всєх вєтвєй русскаво народа". Про цю місію Росії разу-раз говорили головно всі російські націоналісти; їм ходило особливо про Галичину, вона була їм більмом в оці, бо в чужій державі вони не могли заборонити українського слова. Вони бачили, що Галичина є П'ємонтом України, де розвивається українська література, наука, яка підтримує надії і сподівання російських українців на ліпшу будучність.
Всі ми були певні, що перемога Росії принесе нам ще більший гніт, а розгром її послужить до нашого визволення... А.В. Ніковський і я рішуче стали на так звану "пораженчеську" позицію. Захоплення Львова російським військом зробило на нас гнітюче враження".
А коли на весну 1915 року війська Центральних Держав викинули москалів із цілої майже Галичини і великої частини Полісся і Волині - Є. Чикаленко так пише: "В Києві українці трохи підбадьорились, сподіваючись, що на весну в Київ прийдуть німці і висловлювались за те, що українцям не треба нікуди втікати".
Другий визначний громадсько-політичний діяч, член Товариства Українських Поступовців, відомий український історик, Дмитро Дорошенко, - так оповідає про настрої російських українців на початку війни:
"Настрій серед київських українців був дуже пригнічений. Усі сподівались як найгіршого лиха від цієї війни, якщо вона йтиме успішно для москалів. Одчай і розпач брали людей, коли думалось, що оті кайдани на українське життя куються українськими руками, поливаються українською кров'ю. А тут звідусіль надходять чутки, що мобілізація на Україні пройшла дуже успішно і з великим "підйомом". Одна з головних причин війни для Росії було бажання захопити Галичину і знищити осередок українського національного руху. Коли дійшла до нас вістка про yпадок Львова, то це вразило всіх нас мов удар грому. Багато людей плакало, а небіжчик Михайло Ткаченко зачинився в своїй кімнаті і три дні не виходив з неї, не пив, не їв од тяжкого смутку. Невимовний жаль і співчуття до наших галицьких земляків обхопило нас".
Видатний український письменник та революціонер, Володимир Винниченко, що в підпіллі прожив всю війну в Росії, так представляє положення та почування українського народу в тій війні:
"Ми почували себе чужими, ворожими цій проклятій "тюрмі народів". Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаруватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерті в петлі всеросійської шибениці.
Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й усередині? Ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підпіллях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах, і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би диявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний "застєнок" усякої волі і права".57
Також Сергій Єфремов, один з найвизначніших українських діячів того часу, приблизно подібно змальовує настрої свідомих українців під час війни. Він писав:
"Нам українцям російська державність завжди була чужа й ворожа своєю політикою щодо нашого Рідного Краю. Вона замірялась просто викреслити українців з-поміж живих націй... Така Росія, якою вона була до революції, не викликала в нас, свідомих синів нашого народу, ніякої симпатії й прихильності. Ми спільно могли полишити її на власну долю й ручкою не ворухнути, щоб здержати її на краю безодні..."
Крім повитої негоції російського імперіалізму, - Володимир Винниченко, єдиний із політичних діячів, що жили в Росії, розгортає під час війни позитивну ідею української орієнтації, ідею власної сили. Він так пише тоді:
"Наша історія вчить нас: не треба ні на кого крім себе покладати жадних надій, не треба довіряти долі нації в руки тих, хто потім продасть її за право влади і панування над нею самою. І ще вчить історія, що здатність до життя нашого народу та його спроможність опору в боротьбі за існування такі великі, що можуть усе витримати.
Ми все будемо забавкою в руках чужих, якщо не матимемо підпори в собі самих. І тому: одинока правильна орієнтація для нас, я повторюю - українська. Не нейтральна, ні, не політика пасивного вичікування й безсилля, а орієнтація українська, активна, діяльна, організуюча.