Вступ
1. Міжнародне становище країн Західної Європи у другій половині ХV ст.
1.1 Політична ситуація в Західній Європі
1.2 Франція в другій половині ХV ст.
2. Роль Людовіка ХІ в утвердженні Франції на міжнародній арені
2.1 Біографічні відомості та становлення характеру ЛюдовікаХІ
2.2 Франція в міжнародних відносинах за правління Людовіка ХІ. Політичний аспект
2.3 Економічні питання в міжнародній політиці Франції
Висновки
Список використаної літератури
Звертаючись до історичних подій другої половини XV століття, пов’язаних із історією Європи, і насамперед Франції, не можна обминути увагою роль французького короля Людовіка ХІ. І це зовсім невипадково, адже до цієї людини тягнулись всі нитки тогочасного політичного життя, від її думки та волі залежало розв’язання багатьох державних і міжнародних проблем.
Слід зазначити, що тема даного дослідження має на меті показати роль Франції у міжнародних відносинах періоду правління Людовіка ХІ, вплив його політичних рішень на хід європейських подій, адже не варто забувати, що час правління французького короля припав на тяжкий післявоєнний період – закінчилася Сторічна війна.
Тема даного дослідження актуальна тим, що дає можливість дізнатися більше про ще одного з французьких королів династії Валуа, зазирнути в таємниці політичних інтриг, що відбувалися заради наживи та загарбання земель.
Питання участі Франції у міжнародних відносинах періоду ХV ст. висвітлюють досить небагато літературних джерел. Це передусім література, що присвячена історії дипломатичних відносин. Історію Франції взагалі і коротку біографію та політичну діяльність французького короля Людовіка ХІ подають загальні підручники з історії середніх віків, деякі монографії, присвячені історії Франції та загальнонавчальні енциклопедії останніх років видання.
Безумовно було б цікавим знайомство з оригіналами документів періоду, що розглядається, які дозволили більш чітко зрозуміти всі тонкощі тогочасної політичної ситуації в Європі та участь у ній Франції, а також внутрішньополітичну ситуацію в самій країні, яка безумовно впливала на загальний хід подій.
Дипломатика розрізняє публічні та приватні акти. До числа перших відносяться грамоти та дипломи королів, феодалів, які володіли суверенними правами. До часних відносяться документи, що були складені нотаріями, особами, які отримали спеціальну юридичну освіту та мали особливий статус, який надавався королем.
Важливим джерелом, що розкриє тонкощі внутрішньої політики королів, яка безумовно впливає на зовнішню, є джерело з історії господарства. Це передусім земельні описи та кадастри, які складалися з фіскальною метою.
У ХV ст. складалися особливі записи феодального звичаєвого права, які діяли в окремих областях та провінціях Західної Європи. До них відносяться французькі кутюми, в яких відображаються специфічні форми феодальної земельної власності та особливості адміністративного управління.
Наряду із записами кутюм в державах Європи розвивалося і королівське законодавство – ордонанси у Франції та Англії.
Нові види джерел з’являються в період становлення станової монархії. Це передусім протоколи засідань Генеральних та провінційних штатів у Франції, які безпосередньо відображали різні боки майнових та соціальних відносин.
Серед історичних джерел ХV ст. найбільш важливими є історичні твори – хроніки, історії. з’являються історико – мемуарні твори, наприклад мемуари Філіпа де Комміна, радника короля Людовіка ХІ, де подані майже всі відомості, що стосуються життя та політичної діяльності французького короля.
Для сучасного дослідника життя і діяльності Людовіка ХІ, бо саме з ним пов’язані історичні події другої половини ХV ст., є реальні можливості втілити свій задум в життя, але стан дослідження даної теми на сучасному етапі розвитку історичної науки аж ніяк не можна назвати задовільним.
В українській історіографії сама постать та особливості зовнішньополітичної діяльності французького короля належним чином не досліджені і розглядаються в контексті поглядів російських істориків. Не дивлячись на те, що Людовік ХІ був і залишається суперечливою постаттю, він міцно зайняв своє місце у світовій історії.
Франція за правління Людовіка ХІ безумовно своєю діяльністю і участю в підписанні угод та укладенні політичних союзів відіграла не останню роль у міжнародному житті тогочасної Європи.
Отже, ми сподіваємося, що здійснення системного аналізу документального матеріалу у комплексі з об’єктивною оцінкою літератури із зазначеної проблематики, побудоване на принципі історизму, дасть можливість досягти мети даного дослідження.
Для характеристики міжнародного становища слід зупинитися на з’ясуванні ситуації, в якій знаходилися країни, що мали спільні кордони з тогочасною Францією.
У ХV ст. в Італії, не дивлячись на її політичну роздрібленість, відбувалися глибокі, хоча й поступові перетворення.
В політичному відношенні феодальна анархія змінилася повним хаосом. За виключенням разташованого на півдні Неаполітанського королівства, Апеннинський п-ов бувподіленийна багато дрібних міст - держав, майже повністю незалежнихяк відімператора, так івід папи римського. Звісно, відбувалися різного родузахоплення та приєднання, але багато містмали змогу успішно за себя постояти, і ніякіугоди або сили не могли примуситиїх до об’єдння. В цей період відбувалося значне расширення більшвеликихдержав за рахунокдрібних, ідо 1494 р.залишилося лише п’ять великих державй ще меншеміст – держав.
Міланське герцогство, Флорентійська і Венеціанська республіки, Папска область й Неаполітанське королівство були найбільш значними політичними утвореннями Апеннінського п-ова. Мілан під управлінням сім’ї Сфорца став одним з багатших державй центром мистецтв та просвітництва. В серединіХVст. Італія зіткнулась з двома новими несприятливими факторами міжднародного життя. На Заході, за Альпами, підходила до кінцядовготривала боротьба між феодальними династіями Європи, зокрема, англо-французський конфлікт. Томуможна було чекати, що в італьянськісправи скоровтрутяться великі континентальні держави- Франція, Іспанія й Австрія.
Майже сорок років, з 1454 до 1494 рр., Італія насолоджувалась миром й розквітом культури епохи Відродження, що проявилося в мистецтві, науці й філософії. До 1492 р. Лоренцо Медічі виступавяк арбітр в политицій правивІталією, не втягуючи її в союзизіноземнимиєвропейськими державами. Однак не пройшло й двох років після смерті Лоренцо, як страх та егоїзм породили серед правителівіталійських держав атмосферу взаємного недовір’я.
УХVст. Іспанію роздирали внутрішні конфліктий громадянські війни., що були пов’язані передусім із боротьбою за владу та внутрішніми протиріччями у відносинах правлячої верхівки та селянством.
У 1479 р. відбулося об’єднання в одну єдину державу двох незалежних держав у вигляді станових монархій – Кастилії та Арагона під владою подружньої пари – Фердинанда Арагонського й Ізабели Кастильської, що поклало початок формуванню Іспанського королівства.
Іспанське королівство спиралося на підтримку церкви, особливо інквізиції, введеної в 1480 р. У 1492 р. Іспанське королівство перемогло Гранадський емірат – останнє володіння арабів на Піренейському півострові. Влада Фердинанда та Ізабелли поступово стала безмежною – установилася абсолютна монархія.
Що стосується Німеччини, то і ця країна потерпала від політичної боротьби.
У 1438 р. був обраний королем зять Сигізмунда з роду Габсбургів, герцог Альбрехт II Австрійський (1397–1439), зцього моменту династія Габсбургів правила імперією до закінченняїїіснування (1806).
Спадкоємцем Альбрехта у 1440 р. став Фрідріх III (1415–1493), останнійімператор, коронований в Римі. Чехія вибрала гуситського короля, а в Угорщині на престол булообрано Матіаша Хуньяді (Матвій Корвін). Побоюючись втратити владу, Фрідріх зробив королем свого сина Максиміліана I "римським королем" (1486) йодружив його на Марії Бургундській, дочцій спадкоємиці герцога Карла Сміливого.
Коли Максиміліан та Марія успадкували бургундськие землі, почалась династична ворожнеча між Габсбургами й французькими королями, яка продовжувалась до ХVІІІст. Максиміліан став королем Римським (1493) йімператором Священної Римськоїімперії (1508) й керував до 1519 р. Вінреформуватиімперськіінститути, поділив імперію на 10 округів або районів для зручності оборонийзбиранняподатків. Однак всійого намагання централізуватиімператорську владу наштовхувалися на спротив князів.
Наприкінці ХV ст. у Південно – Західній Німеччині утворюється військово – політичне об’єднання – Швабський союз, який намагається провести "імперську реформу", що зміцнює централізовану владу в Німеччині, але невдало. Німеччина аж до ХІХ ст. залишалася роздробленою країною.
Розглянувши політичну ситуацію в країнах, що були безпосередніми сусідами Франції, слід згадати найголовнішого з яким Франція напередодні вела війну, що тривала аж цілих сто років.
Столітня війна мала негативні наслідки для Англії. Величезні видатки на Армію виявилися марними. Багата здобич, захоплена у Франції, і кілька тисячні викупи, отримані від французьких міст і знатних полонених, були витрачені на походи. Тягар війни ліг на англійський народ. Слава перемог швидко минула.
Після остаточної поразки у Столітній війні англію охопила тривала міжусобна війна. Боротьбу за королівський престол вели дві могутні родини – герцоги Ланкастерські і герцоги Йоркські. Оскільки на гербі перших була зображена червона троянда, а на гербі других – біла, то цю війну називають війною Червоної і Білої троянд (1455 – 1485). Поштовхом до неї стала програна війна з Францією. Всі англійські знатні роди поділилися на прихильників Йорків і Ланкастерів. Війна була дуже жорстокою: утвердився звичай знищувати полонених на полі бою, страчувати противників у в’язницях і діяти підступно. Війна завдала горя всій країні, але найбільше потерпіла англійська знать. Майже всі заможні сеньйори загинули, а їхні володіння перейшли до рук короля. В останній, вирішальній битві загинув і сам король Річард ІІІ Йорк, перемога дісталася Генріху Тюдору з роду Ланкастерів. Під іменем Генріха VІІ він став королем Англії і започаткував правління династії Тюдорів. Поступово Англія перетворилася у державу, яка суттєво впливала на розвиток усієї Європи в наступні століття.