Цікаві думки було викладено в програмі відносно державних інститутів на федеративному рівні. Тут зроблено спробу розділити й урівноважити функції законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавчу владу пропонувалося сконцентрувати у Все-державному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функції, серед яких — зносини з Іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями зв'язку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. Цікавою була думка і про те, що на загальнодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодавчими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.[24]
У запропонованій концепції досконаліше розглядався законотворчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автономний штат.
Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з п'ятьох осіб, обирана Вседержавним парламентом на п'ятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді кожен із п'яти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді був і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові. Заслуговувала на увагу і думка про те, що Висока державна рада наділяється правом розпуску Вседержавного парламенту.
Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх громадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними органами автономій розв'язувалися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю.
Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів — штатів. Україна, як згадувалося вище, мала увійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами.
Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни, не молодші 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права і таємного голосування.
У справах, дотичних до всіх громадян автономії, передбачалося проведення референдуму.
Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення законів, повинен був відати питаннями мита і оподаткування, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.
Виконавчу гілку влади в Україні, за програмою соціалістів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Затверджувалися сім членів Ради міністрів із питань: державного скарбу, шляхів, торгівлі й промисловості, сільського господарства і хліборобства, справедливості, культурних справ, праці, охорони і порядку.
Усе майно на території України разом із транспортними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.
Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процентів на них.
Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду присяжних.
Усе діловодство та освіта в Україні повинні були вестися українською мовою, а зносини з загальнодержавними установами — українською та російською мовами.
Національним меншинам гарантувалося пропорційне представництво у сеймі, право користування своєю мовою аж до заснування національних шкіл, можливість утворювати національно-культурні спілки й товариства.
Православна церква проголошувалась у межах України автокефальною.
Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералістів передбачалися законодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, промислова та аграрна реформи. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об'єкти передбачалося залишити у приватній власності, але програма передбачала широкі заходи законодавчої охорони праці робітників, їх пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та освіти.[25]
У розглянутій державній концепції майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозв'язаною проблема організації управління на регіональному рівні (область, район, місто, село). До того ж програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами виконавчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.
За обставин, що склалися на той час у країні, державно-правові погляди цієї партії заслуговували на увагу, відповідали інтересам багатьох громадян і збігалися з ідеями побудови держави офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже після еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви — Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.
На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федералістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави.
У програмі Української народної партії зазначалося, що український народ, який складається переважно з селянства, може тільки тоді використовувати природні багатства своїх земель, стати багатим і сильним та зрівнятися з іншими культурними народами світу, коли забезпечить собі незалежне державно-національне життя. Концепцією, викладеною у програмі, передбачалася побудова самостійної та суверенної України з вільним політичним та економічним розвитком. Вважалося за доцільне забезпечити автономію (самоврядування) Галичині й Кубан-щині, які знаходились в інших історичних та економічних умовах.
Державний устрій, порядок і законність мали визначатися Установчими зборами, що обиралися на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування. Автори концепції дотримувалися принципу поділу влади. Вирізняли законодавчу — парламент, виконавчу — Раду міністрів і судову владу — Генеральний суд.
Гарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів, рівність перед ними всіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достатків. Планувалося законодавче охороняти права національних меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась українська. Для охорони державного суверенітету України програма передбачала створення самостійної армії та флоту, а економічного — національної валюти.
Одним із важливих аспектів побудови незалежної держави вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомості громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноосвітні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.
Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хліборобське господарство, розвиткові якого потрібно сприяти, домагаючись одночасно скасування великої земельної власності.
Передбачалося розробити таку торгово-промислову політику, що сприяла б розвиткові всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за необхідне організувати державне кооперативне кредитування.
З установленням обраного суспільного ладу партія домагалася б широких соціальних гарантій для трудящих, які за змістом були такими, як і в програмах розглянутих вище партій. Але, на відміну від них, ця програма не вирішувала порядку реалізації політичних прав громадян.
У грудні 1917 р. Українська народна партія ухвалила рішення про об'єднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалістів.[26]
У програмі останньої проголошувалося, що вона є партією працюючої маси українського народу, а своїм суспільним ідеалом визнає соціалізм, який здатний знищити безправ'я, капіталістичний устрій, побудований на насильстві, і задовольнити український та інші народи.
Одну з умов побудови такого суспільства самостій-ники-соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фабрики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) — українським хліборобам.
Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільного ідеалу вони вважали підвищення освіченості населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утворення безплатних національних шкіл, вищих навчальних закладів, Академії наук з українською мовою викладання. Цікаво, що за їхньою програмою вся система освіти в Україні повинна бути відокремлена від держави, як це є в Англії, Німеччині та інших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі школи, а тим паче Академія наук, мають бути автономними, незалежними від уряду щодо свого внутрішнього устрою і життя.