Реферат на тему:
«ХРЕСТОВІ ПОХОДИ»
План
Визначення хрестових походів
Причини хрестових походів і їх учасники
Перший хрестовий похід
Єрусалимське королівство
Духовно-рицарські ордени
Другий і третій хрестові походи
Четвертий похід. Завоювання Візантії
Останні хрестові походи
Значення хрестових походів
Список використаної літератури
Під хрестовими походами мають на увазі тривалі військово-колонізаційні експедиції європейських феодалів, що відбувалися з кінця XI і до кінця XIII ст. Зовні ці експедиції носили релігійний характер, оскільки видавалися католицькою церквою за боротьбу «хреста проти півмісяця», християнства — проти ісламу; метою походів офіційно вважалося звільнення Палестини «від невірних» і повернення християнам «труни господня», яка, по віруванню християн, знаходилася в Єрусалимі.
Насправді це були завойовні походи, в яких європейські барони і лицарі без жодних утруднень грабували східні міста, завойовували цілі князівства і королівства, придбавали собі нових платників феодальної ренти. Але в хрестових походах, окрім феодалів, брали участь і інші класи суспільства, зокрема селяни. Ця обставина додавала хрестовим походам вже загальний масовий характер. Сучасникам здавалося, ніби вся Європа прийшла в рух, що відбувалося якесь нове Велике переселення народів. Постараємося розібратися в конкретних причинах хрестоносного руху.
Причини хрестових походів частково полягають в змінах, що відбулися в другій половині XI ст. на Близькому Сході, частково в загальному економічному розвитку і загостренні соціальних суперечностей в самій феодальній Західній Європі.
На Сході в XI ст. створилася ситуація, вельми сприятлива для нападу на нього хрестоносців. Могутній колись Багдадський халіфат остаточно розпався в 1055 р. Інша могутня східна держава — Візантія при Комнінах також переживала важкі часи. З півночі на Візантійську імперію нападали печеніги, що вторгалися на Балканський півострів. Із заходу Візантії загрожували сіцілійські нормани. Але особливо небезпечні для Візантії турки-сельджуки, які захопили велику частину Малої Азії і у свій час мали своєю столицею місто Нікею, по сусідству з Константинополем. В 1071 р. турки завдали візантійцям жорстокої поразки при Манцикерте. Новий імператор Олексій Комнін (правлячий з 1081 р.) хоча і припинив дещо натиск турок, але проте ще не вважав положення імперії стійким. В 80-х і 90-х роках XI ст. він кілька разів звертався до Папи і німецького імператора з проханням про допомогу проти турок. Хоча єдина раніше християнська церква з 1054 р. вже остаточно розділилася на дві ворогуючі частини — східну (православну) і західну (католицьку), Олексій Комнін в політичній меті був готовий навіть піти на возз'єднання церков під верховенством Папи. Таким чином, дві найбільші держави Сходу — Арабський халіфат і Візантійський імперія — не здавалися хрестоносцям серйозною перешкодою. Більш того, одна з них (Візантія) навіть сама запрошувала європейських феодалів втрутитися в справи Сходу. Стосовно турок, то їх неміцний військово-племінний союз вже в 80-х і 90-х роках XI ст. почав розпадатися. Окремі феодалізовані турецькі князівства не могли припинити наступ західних феодалів.
Але основною причиною хрестових походів, зокрема першого хрестового походу, було загострення класових суперечностей в самій Західній Європі. Масі дрібного рицарства в XI ст. вже не вистачало земель. Доходів, одержуваних від експлуатації місцевих селян, феодалам було недостатньо у зв'язку із зростанням потреб в результаті розвитку торгівлі і міст. Дуже багато лицарів були зовсім позбавлені землі, оскільки феод звичайно передавався старшому сину, і молодші брати не могли розраховувати отримати що-небудь з батьківського спадку. Для таких лицарів походи на схід з метою його завоювання представлялися єдиним виходом з їх скрутного положення. Крупним феодалам — князям і баронам — важливо було відвернути увагу рицарства, щоб уникнути міжусобиць і розколу усередині власного класу.
Величезне значення в хрестоносному русі кінця XI — початку XII ст. мало селянське питання. Закріпачене та задавлене феодальним гнітом Селянство Західної Європи спочатку дуже охоче йшло на схід. Надія на звільнення від кріпосної залежності, ліквідацію боргів, перспектива отримати на Сході землю — при цьому географічні представлення селян були, звичайно, абсолютно фантастичні — спонукали десятки тисяч людей підійматися зі своїх рідних місць і йти в далекі країни, де багато кого з них чекала вірна загибель. Світські і духовні феодали бачили в поході селян на схід також свого роду вихід з положення, що створилося. Це позбавляло пануючі класи від прямої небезпеки селянської війни, яка могла вибухнути в Європі в умовах загального розповсюдження кріпацтва в мить, коли феодальна Європа вступала в другу стадію свого розвитку — в період розвинутого феодалізму. Серед селян вели пропаганду численні ченці і інші бродячі проповідники, що закликали селян взяти участь в походах на схід як в «божій справі». Проте селяни, хоча і не відразу, розбиралися врешті-решт в положенні справи. Якщо перші два походи на схід включали безліч селян, то вже починаючи з третім походом селяни перестали в них брати участь. Всі подальші хрестові походи були чисто феодальними заходами. Європейські королі, найбільші феодали — графи і барони, а також численні лицарі відкрито ставили задачею створення нових феодальних держав на Близькому Сході, включаючи сюди не тільки Арабський Схід, але і Візантію на Балканському півострові. Єрусалим і Палестина в їх планах пізніше стали займати вже другорядне положення.
Вельми активну участь в хрестових походах брали італійські міста, особливо два з них — Генуя і Венеція. Їх флот перевозив хрестоносців на схід, вони забезпечували ополчення хрестоносців продовольством. Вони ж брали участь в діленні завойованих територій, прагнучи в першу чергу захопити в своє монопольне володіння східні порти і ринки. Але все таки міста були не головною рушійною силою хрестових походів.
Католицька церква, надаючи хрестовим походам на схід значення «священних воєн», природно, прагнула використовувати їх в своїх інтересах.
До цього часу папство досягло найбільшої могутності. У зіткненнях зі світською владою Папа неодноразово отримував перемогу над самим імператором. Папству хрестові походи обіцяли багато реальних вигод: політичне керівництво роздробленою феодальною Європою, збір величезних пожертвувань на справу хрестоносного руху, підкорення Риму східних «схизматиків», тобто християн східної православної церкви, що відділилися, місіонерську діяльність серед мусульман Сходу, яких католицьке духівництво мріяло також обернути в католицизм. От чому Папа Урбан II восени 1095 р. зібрав в м. Клермоні, в Південній Франції, багатолюдний церковний собор, на якому він виступив з промовою, що містила заклик відправитися на схід на боротьбу з «невірними». Головними закликами Урбана II були: повернення християнам «труни господньої» і звільнення «святої землі» — Палестини. Папа обіцяв учасникам хрестового походу відпущення гріхів, але також недвозначно говорив і про багату здобич, що чекала хрестоносців на Сході. На соборі були присутні тисячі лицарів, частина французьких, частина з інших країн. Цей факт численного збору феодалів наочно доводить, що ще до виступу Папи серед рицарства велася широка пропаганда і частина його встигла вже зацікавитися планом хрестового походу до Палестини. Виступ Папи повинен був лише організаційно і ідеологічно оформити давно вже почату підготовку.
Початок хрестових походів відноситься до 1096 р. Весною 1096 р. в похід рушили селянські маси Північної і Східної Франції, частина Західної Німеччини. На чолі нафанатизованих селян встали чернець Петро Амьенській і один малоімущий лицар Вальтер, по прізвиську Голяк. Натовпи селян, що зібралися, були, природно, погано організовані. У їх складі було немало декласованих елементів, що зацікавилися грабежами. Це виявилося ще задовго до того, як хрестоносці досягли землі «невірних». Зокрема, проходячи через рейнські міста, хрестоносці провели там погроми (в Кельні, Манці та інших містах). Грабежі їх продовжувалися і далі — в Угорщині і Болгарії, через які вони проходили. Коли натовпи хрестоносців прибули в Константинополь, імператор, побоюючись безладдя і насильства з їх сторони, поспішив відправити їх на малоазіатський берег. Тут ополченці незабаром зустрілися з турецьким військом і булив більшій своїй частині перебиті. Таким чином, селянський похід на схід закінчився повною невдачею.
Восени 1096 р. в похід відправилися лицарі, головним чином французькі і італійські, частково західнонімецькі. Цей похід очолив Готфрід Бульонській, герцог Нижньої Лотарінгії, що відправився на схід зі своїми двома братами — Балдуїном і Євстафієм. На чолі північнофранцузьких феодалів стояли Роберт, граф Нормандський, і Роберт, граф Фландрській, південнофранцузькі феодали своїм вождем мали Тулузського графа Раймунда. Разом з ним йшов також єпископ Адемар, один з південнофранцузьких єпископів, призначений Папою як легато — представник церкви. Південноіталійські феодали очолювалися Боємундом, герцогом Тарентськім, якого супроводжував його племінник граф Танкред.
Лицарі також йшли на схід через Константинополь, але різними шляхами. Деякі йшли тією ж дорогою, по Рейну-Дунаю, яку проходили селянські загони під керівництвом Петра Амьенського. Інші загони йшли через Північну Італію і далі по Балканському півострову уздовж берега Адріатічного моря. Треті, пройшовши через всю Італію, переправлялися потім на судах на Балканський півострів і звідси вже до Константинополя. Всього в першому поході брало участь близько 30-40 тис. лицарів. Але при них було багато зброєносців, прислуги, всяких торговців; селяни-хрестоносці, що залишилися в живих першого хрестового ополчення також прилучилися до лицарів.