У 1800 році організується нова, друга змова, в яку входили: М.П.Панін — син відомого генерала П.І. Паніна, племінник другого Паніна — Микити; Ольга Олександрівна Жеребцова, рідна сестра фаворита Катерини II Зубова; дипломат лорд Витворт; потім число учасників збільшується, підключаються адмірал Йосип де Рибас, Іван Мурах, П.А. Смалений, Уварів, Депрерадович, Волконський, Тализін, В'яземський, Татаринов, Мансуров, Кутузов, Зубов, Яшвіль, Беннігсон і ін.
Ця група встановлює таємні контакти зі спадкоємцем Олександром, особливо активно виявляв себе в цьому Пален. Розробляється проект, план, обговорюються всі обставини перевороту. Ця змова була розгадана самим Павлом, і він вживає заходів до зміцнення царського двору. Підозри Павла про підготовку двірського перевороту підсилилися, він стає ще більш обережним і недовірливим. Змова тим часом зріла, і зупинити її вже було важко, «бікфордів шнур був уже запалений, і полум'я впевнено просувалося до місця вибуху».
Убивство імператора планувалося спочатку на день Великодня 1801 року — 24 березня, потім перенесли на 15-те, потім вирішили прискорити події. Перенесення дати вбивства на 11 березня було зроблено за рішенням Олександра і зв'язано, очевидно, із призначенням 3-го батальйону Семеновского полку для несення головної варти в Михайлівському замку.
Він брався за рішення багатьох питань, але рідко які доводив до кінця. Він найчастіше вибирав не ті методи і способи для виконання своїх вказівок, при цьому його постійно супроводжувала небезпечна супутниця — крайність. У ньому як би було два чоловіки. Один — намагався грати з достоїнством і блиском роль принца, другий — упадав постійно в крайність, нерозсудливість і ставав причиною похмурих трагедій.
Характеризуючи Павла Петровича, як імператора, треба відзначити, що у своїх діях і рішеннях він не мав надійного помічника. Ті, хто його підтримував при Катерині II, пішли з життя до його сходження на престол. У нього були непогані починання, і він у своїх діях не стояв на місці, можливо, дещо йому б і удалося здійснити, не будь такої ранньої для Павла Петровича фатальної години.
Павло був зацікавлений не тільки в зміцненні своєї особистої влади, але й у посиленні всієї держави. Для нього було неприйнятне реформування держави єкатерининськими методами. Імператор сприймав лібералізм матері як щось небезпечне. Природно, Павло не хотів повторення пугачовщини, а саме політику Катерини він вважав причиною і передумовою руйнівного повстання.
Реформи Павла проводилися скоріше за тими ж методам, згідно яким діяв у свій час Петро Великий. Самодержавна міцна влада була інструментом реформування. Виходить, щоб підготувати базу для перетворень, було необхідно владу зміцнити.
Політику Павла цілком можна назвати гнучкої, тому що він зазвичай поводився відповідно до ситуації. Часом йому навіть удавалося дуже точно вгадувати подальший хід справ.
Павло, як усякий легітимний монарх, різко виступав проти Французької революції. Але це не перешкодило йому вступити в союз із Францією (правда, уже з Наполеоном, а не з Директорією). Пізніше, у 1801—1802 р., Австрії й Англії теж довелося зміритися з Францією; це доводить, що інтуїція не підвела Павла.
Перетворююча діяльність Павла якщо і не була чітко продумана, то, у всякому разі, не диктувалася примхою. У Павла були цілком визначені цілі. Ці цілі, та й засоби їхнього досягнення, були не занадто звичні, але в них відчутна логіка.
Так чи інакше, схильний до самодурства і незручний для дуже багатьох своїх підданих монарх намагався — на свій лад — переробити країну, забезпечивши стабільність її розвитку в просторі нової європейської історії, який постійно змінюється. Далеко не в усьому Павло процвітав, але його політика, часом двоїста і суперечлива, виявилася не зовсім безглуздою. Росія вийшла з XVIII сторіччя, і спадкоємці Павла зайнялися — теж зі змінним успіхом — облаштуванням держави.
Список використаної літератури
1. Альшиц Д.Н. Начало самодержавия в России. — М., 1988;
2. Анисимов Е.В. Россия в середине XVIII века: Борьба за наследие Петра.-М.: Мысль,1986.
3. Афанасьева В.И. История государства и права России. – М.: Изд-во МГОУ, 2006. — 20 с.;
4. Валишевский К. Собрание сочинений в пяти томах, том 5: «Сын Великой Екатерины Император Павел 1 (Его жизнь, царствование и смерть). М.: «ВЕК», 1996.
5. Заичкин И. Русская история от Екатерины до Александра II. М.: Мысль, 1994.
6. Казанцев С.М. О политическом режиме Российской империи в 1796—1801 гг. / Вестник Ленинградского государственного университета. Экономика. Философия. Право. 1980. Вып. 1.
7. Каменский А.Б. Российская империя в XVIII веке: традиции и модернизация. М., 1992.
8. Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения: В 9 т. Т. V. М., 1989.
9. Ключевский В.О. О русской истории М. Просвещение, 1993.
10. Козлов В.Т. Грани российской государственности.— М.: Знание, 1992;
11. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей. Книга 3. — М.: А/О «Книга и бизнес», 1992;
12. Мавродин В.В. Рождение новой России (сборник). — Л.:ЛГУ,1988;
13. Оболенский Г.Л. Император Павел I. Смоленск, 1996 год
14. Песков А.М. Павел I. М., 2000.
15. Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века: эволюция бюрократической системы. — М.: Росспэн, 2007. – 742 с.;
16. Савицкий В.Д. Три века российского самовластия: Сомнения, недоумения, коррективы. – СПб.: Алетейя, 2004. — 655 с.;
17. Сергеев в.И. Павел I. Ростов н/Д, 1999.
18. Скоробогатов А.В. Павел Первый в российской исторической литературе. Казань, 1998.
19. Соловьёв С.М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда,1990;
20. Сорокин Ю.А. Павел I // Вопросы истории. 1989. № 11.
21. Чулков Г. Императоры. М.: Искусство, 1995.
22. Шильдер Н. Император Павел Первый. М.: Алгоритм, 1996.
23. Эйдельман Н.Я. Грань веков. М., 1986.
24. Яцунский В.К. Социально-экономическая история России 18-19 века. М., 1971.