Час і причини появи козацтва. Природно-географічні умови козацького краю
Вступ
Одну з найславетніших сторінок в історію України вписало козацтво. Вчені по-різному визначали час появи цього соціального феномена нашої історії. Переважна більшість радянських істориків зародження українського козацтва виводила з першої згадки про нього на Поділлі під 1489 p., інші (Грушевський) вбачали його ще в давньоукраїнських бродниках і берладниках. На глибинне національне коріння запорізького воїнства вказували в 1621 р. ієрархи української православної церкви: «Це ж бо те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірік». Таке усвідомлення людьми національної основи козацтва забезпечило йому всенародну любов і шану, хоч для цього й потрібне було не одне століття.
Поява козацтва
Термін «козак» на письмі вперше вжито в «Таємній історії монголів» під 1240 р. для означення людини самітньої, не зв'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як «страж», «конвоїр». У збірці коротких житій святих під 1308 р. розповідалося про вбивство козаками якогось Альмачі. Тобто в термін «козак» вкладався різний зміст. Така вже доля слів і понять. Як і люди, вони з'являються на світі, живуть і відмирають З'явившися в пратюркській мові, слово «козак» поступово набуло в українського народу значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України, оборонця православної віри.
Поява козацтва мала під собою два основних взаємопов'язаних чинники: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської й духовної свободи та необхідність захисту краю від татар. Щоб дістати повну свободу дій і уникнути податкового ярма, найсміливіші і найпідприємливіші селяни й міщани Волині, Поділля та Київщини почали дедалі частіше тікати на прикордонні зі степом українські землі. Ще здавна на них чи не щоліта відходники-промисловики добували рибу, шкури, мед та інші дари природи. Втікачі та відходники осідали й заводили господарство на благодатних землях Поділля й Південної Київщини, які вражали сучасників своїм багатством. По Україні ширилися чутки про величезні на них врожаї зернових, трави ростом з людину, ріки, повні риби, яка своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, ліси, переповнені бортними деревами з медом. У полях і лісах водилося стільки диких коней, оленів, кіз та іншої дичини, що на неї полювали заради шкур і хутра, а не м'яса. Зрозуміло, що таке багатство не могло не приваблювати людей. І ніщо не могло втримати сміливців у їхній жадобі до багатства й волі.
Але життя в цьому благодатному краї проходило на грані смертельного ризику. Майже щорічні вторгнення татарських орд завдавали непоправної шкоди насамперед господарству й життю мешканців пограничної зі степом території. Тому вони воліли займатися тими видами господарства, які не так терпіли від ворожих нападів, насамперед мисливством, рибальством і бортництвом. У другій половині XV ст. збільшується кількість зимівників і слобід на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі. З поодиноких жителів і втікачів утворюється соціальна група людей під назвою «козаки», яка починає відігравати помітну роль на пограниччі України зі степом. Вперше на центральних українських землях козаки згадуються під 1489 p., коли вони допомагали війську сина польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В 1492 р. козаки захопили татарський корабель під Тягинею, а в 1499 р. мали віддати київському воєводі десятину зі своєї здобичі, взятої під Черкасами. Тобто ареал поширення козацтва наприкінці XV ст. сягав Середнього Подніпров'я. Хоча, можливо, козаки мешкали тут і раніше.
Слідом за козаками ішло й панство. Шляхта випрошувала в королів грамоти на освоєні козаками землі, захоплювала їх і намагалася встановити владу над людьми, які цього не хотіли. Одночасно пани ставали старостами королівських маєтностей або намісниками великих магнатів, починали будувати замки для наступу на козаків і захисту володінь від татарських вторгнень. Деякі з них знайшли спільну мову з козаками й використовували їх у боротьбі зі степовиками. Тому офіційні власті й вважали їх ватажками свободолюбивого козацького люду. Гучної слави своїми звитяжними подвигами разом з козаками набули намісник канівський і черкаський Остафій Дашкевич (1514 — 1535) і Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський (1506 — 1512). Вони дбали про оборону краю, в окремі роки були гетьманами козацтва, неодноразово переймали татарські чам-були й визволяли ясир. Барський староста Бернард Претвич у 1540 р. зі своїми «служебниками» й козаками відігнав татарський загін з-під Бара й Хмільника, визволив 50 полонених і захопив багато коней. У 1542 р. він переслідував обтяжених трофеями ординців аж до Очакова. Менше відомі подвиги козаків на чолі з Карпом Маслом з Черкас, Яцьком Білоусом з Переяслава, Андрушком з Брацлава та іншими обраними на козацьких радах отаманами.
Незважаючи на виняткову роль козацтва в обороні краю, власті відмовлялися визнати особливе місце козаків у суспільстві, змушували їх працювати на державців і платити податки. Спочатку козаки відповідали на це повстаннями, як це трапилось в 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на південь, куди не діставали панські руки. Обітованою землею для них стала місцевість нижче дніпровських порогів. Тут козаки й стали осідати, прилаштовуючись до нових умов існування.
Заснування Запорізької Січі
Для захисту від ворожих нападів козаки будували «городці», робили засіки або «січі» з повалених дерев. Таких укріплень було чимало, але жодне з них не могло витримати натиску значних сил противника. Перша велика січ з кам'яним замком з'явилася на о. Хортиця між 1552 — 1556 pp. її спорудили козаки з ініціативи Дмитра Вишневецького. Сам Вишневецький, хоча й походив з великокнязівського роду Гедиміновичів, мав великі маєтності на території сучасної Тернопільщини й обіймав високу адміністративну посаду, відзначався великою любов'ю до України. Він захищав Волинь і Поділля від татарських набігів, брав участь у багатьох сутичках і битвах з нападниками. Ставши наприкінці 40-х років XVI ст. канівським і черкаським старостою, Вишневецький майже без допомоги польсько-литовського уряду збудував на о. Хортиці замок, який став не тільки фортифікаційною твердинею, а й відкрив нову, козацьку сторінку в історії України. Є й інші точки зору на місце побудови першої січі.
Поставивши на Хортицькій Січі гарнізон, Вишневецький перетворив її на плацдарм для подальшого відвоювання південних українських земель. Але на заваді цьому стало небажання польсько-литовського уряду починати широкомасштабну війну з Кримським ханством, за спиною якого стояла могутня Порта. Це змусило українського князя вступити в переговори з російським царем Іваном Грозним щодо спільних дій проти Криму. Переговори були успішними, і в 1556 р. українські козаки Вишневецького й російські ратники намісника чернігівського Ржев-ського здійснили похід у пониззя Дніпра. Вони завдали руйнувань татарським фортецям на Дніпрі, а також Очакову й визволили чимало бранців. Під час другого походу того самого року козаки здобули фортецю Аслам-Кермен, знищили гарнізон і вивезли на Хортицю всю артилерію. Майже одночасно Криму завдали удару донські козаки і п'ятигорські черкеси, з якими Вишневецький узгодив свої дії. Спробу Кримського хана Девлет-Гірея захопити Хортицю восени 1556р. козаки успішно відбили. Але встояти проти повторного наступу на острів восени 1557р. татар, турків і волохів козаки не змогли й тому мусили залишити Хортицю. Небажання польського короля Сигізмунда-Августа надати козакам допомогу у боротьбі з татарами і настійні вимоги турецького султана видати Вишневецького змусили того в листопаді 1557 р. перейти на службу до Івана Грозного. Перебуваючи при дворі російського царя, український князь не припиняв боротьби за визволення українських земель. Він скоординував її з черкесами й донськими козаками, здійснив успішні походи на Перекоп (1558), під Азов (1559), а також невдалу спробу оволодіти спільно з народами Північного Кавказу Кримом (1560). Намагання російського царя порозумітися з кримським ханом, щоб розв'язати собі руки на Заході, йшло врозріз із планами Вишневецького, і в 1560 р. він повертається з Північного Кавказу на Дніпро. Оселившися на о. Монастирському, Вишневецький знову організовує по ходи козаків на татарські улуси. Він набув на Запоріжжі такої сили, що в 1562 р. втрутився в боротьбу за молдавський престол. Але союзники-волохи підступно полонили князя Й видали його султанові. Вишневецького відправили до Царгорода й там стратили. Про його смерть народ складав легенди й думи, уособлюючи його з казковим героєм Байдою. Так закінчив своє життя «найвеличніший ворог Блискучої Порти», як назвали Вишневецького самі турки.
З діяльністю Вишневецького Запорізька Січ виходить на Міжнародну арену й перетворюється на лідера боротьби східного слов'янства проти Кримського ханства й султанської Туреччини. Причому в очах сучасників вона постає як своєрідне державне утворення, без якого європейські країни вже не могли обходитися в міждержавних відносинах. Зовнішньополітичні зв'язки Запорізької Січі цього періоду мають переважно військовий характер, зумовлений потребами часу. Козацтво хоч і жило на підвідомчій Польщі території, але досить часто проводило самостійну зовнішню політику. Спроби польського уряду навести між запорожцями лад на зразок регулярного війська наштовхувались на рішучий опір. Козаки відмовлялися визнавати владу центральних властей, а замість призначуваних старших обирали власних отаманів. Запорожцям заборонялося самовільно «лупити чабанів татарських», та вони на власний ризик виряджалися на військовий промисел у найдальші закутки Криму й Туреччини. Власті вимагали не приймати на Січ утікачів, а козаки зробили її надійним пристанищем всіх скривджених і знедолених. Уряд не визнавав за січовиками жодних прав, а вони шаблею відвойовували собі краще місце під сонцем. Українське козацтво ставало реальною загрозою існуванню польсько-шляхетської влади в Україні.