Отже культура чехів спрямована на високорозвинену господарську діяльність, зіткнулася з перешкодами саме на цьому шляху. Уникнувши терору проти політичних суперників нового режиму, своїх лідерів (за практичною відсутністю таких), ця культура, яка продукувала заможних аграріїв, з урегульованими протиріччями всередині громади, виявилася небезпечним прикладом цивілізованого виходу із скрутного становища. Ставлячи на розвиток господарства, чехи, особливо в часи НЕПу випередили своїх сусідів і навіть збирали сили для подальшого поступу. Цей прогрес ставив під сумнів необхідність політичних зусиль, на яких наполягали комуністи. Чехи розв'язували свої проблеми за рахунок власної праці та резервів. Саме це було небезпечно. А інтелігенція, маючи тісні контакти у своєму середовищі, водночас не викликаючи підозри своєю малочисельністю та формальною неорганізованістю, могла поширити цей досвід «господарчої опозиції» на інші верстви. Тому після переходу до політики колективізації, і на протязі 30-х рр. чехи, які здебільшого були заможними, або «середняками», зазнавали всякого роду репресій та утисків.
3. Репресії та утиски з боку радянської влади
Наприкінці 20-х – початку 30-х років пройшли сумнозвісні судові процеси у «Шахтинській справі», у справі «Промпартії» та ін. По всій країні їм відгукувались свої маленькі процеси над місцевими «контрреволюціонерами». Водночас продовжувалися розкуркулення та насильницька колективізація (економічні репресії під політичними гаслами). Етнічні чехи – громадяни УСРР повною мірою розділили долю українського народу в цю трагічну добу. Було розкуркулені тисячі чехів, вони також зазнавали політичних утисків, якщо на виборах 1925–26 рр., як «куркулів» було позбавлено голосу 1,4% чехів, то 1926–27 рр. 13,8%.[30]
У жовтні 1930 р. у селищі Чехоград, Кизіярського району, Мелітопольської округи було заарештовано трьох осіб: бухгалтера Зозулю Антона Францевича та двох вчителів (прізвище одного з них було Іона). їх відвезли до Харкова, де у слідчому управлінні ГПУ їм висунули обвинувачення у шпигунстві на користь чеського Генерального штабу. Заарештованим прямо роз'яснили, чого від них вимагають: «Нам потрібно створити контрреволюційну організацію і ми її створимо – ви будете її керівниками, а інші – виконавцями».
Після допитів із застосуванням засобів психічного і фізичного тиску на заарештованих співробітники ГПУ отримали необхідні їм свідчення і 15 грудня 1930 р. у Чехограді почались масові арешти. Декого брали під варту прямо на роботі, за деякими приходили додому, прохали тепліше одягтися і піти на якісь збори. Більшість людей ніколи не повернулася з тих зборів. У справі проходили 30 осіб. Спочатку їх тримали під арештом у Чехограді, потім перевезли до Мелітопольської міської в'язниці. Вирок винесли влітку 1931 р. В більшості випадків це – 10 років ув'язнення без права листування. Родини засуджених проголошувалися куркульськими, їхнє майно конфіскувалося, будинки відбиралися, а жінкам і дітям надавалося 2 години, щоб залишити помешкання. Інколи, трохи згодом, заарештовувалися і дружини засуджених.
За рішенням «трійки» при Колегії ГПУ УСРР від 25 липня 1931 р. за обвинуваченням у причетності до створення і діяльності на користь чеського Генерального штабу на території УСРР шпигунської та контрреволюційної організації були засуджені до ув'язнення у виправних таборах НКВД на різні терміни 11 осіб.[31]
Було знищено кілька сотень селян та інтелігентів, серед яких були майже всі ті, хто якимсь чином брав участь у культурному житті чехів 1920-х рр. Отже, ці репресії набули катастрофічного характеру для існування чеської еліти. Можна сказати, що було її винищено.
За визначенням Військового трибуналу Київського військового округу від 31 серпня 1965 р. всі ці особи були реабілітовані за відсутністю в їх діях складу злочину.
Втративши можливість розвивати далі господарчу культурну традицію й не маючи іншого стрижня, крім релігії, виробивши в мовній ізоляції самобутню мову, яка вже мала значні відмінності від чеської оригінальної, чехи, почали існування без надії.
Друга хвиля арештів спіткала Чехоград через рік – у 1932 р. – і була пов'язана з державною кампанією тотального викачування з села продовольчих запасів, що, як відомо, призвело до страшного голодомору.
З інформаційного листа Дніпропетровської обласної прокуратури та облсуду про роботу на терені сприяння хлібозаготовкам за станом на 20 грудня 1932 р. по Мелітопольському району:
«Слідством встановлено, що низка куркулів пролізла до артілі «Пру-копник» Чехоградської сільради, зайняли там командні висоти і чинили опір виконанню хлібозаготівлі[32].
Куркуль Ваврін проліз до партії, обійняв посаду голови правління, підібрав штат техробітників та правління з куркулів, внаслідок чого ця зграя із початком обмолоту зайнялась шкідницькою роботою по розтринькуванню зернохліба.
Зіпсовано 160 цнт. зерна; продали та роздали куркулям 415 цнт. хліба; сховали від держави 200 цнт. хліба під виглядом озадків. Систематично не здавали мірчука. Бухгалтерія перебувала у хаотичному стані – з метою приховування зловживань». Франц Ваврін справді приховав артільний фонд «озадків», щоб навесні ними годувати коней, без яких посівна була б неможливою. Посівної не відбулося.
По справі притягнуто Вавріна, куркуля, виключеного із лав КП(б) У, голову колгоспу; Кубішта Й.Й., члена правління, бідняка, виключеного з КП(б) У; Сершеня Ф.И., куркуля, завгоспа артілі; Тонішевського Я.І., походження із дворян, комірника; Халупника В.І., куркуля, секретаря правління; Шіллера А.І., середняка, голову ревкомісії; Швигеля К.Ф., середняка, рахівника….»[33].
До речі, протягом наступного року державна політика не змінилася і 6 грудня 1933 р. члени бюро Мелітопольського райкому КП(б) У на виконання постанови Дніпропетровського обкому КП(б) У про додаткові репресії проти власників господарств, що не виконують хлібозаготівельних планів («які злісно саботують хлібозаготівлі») ухвалили: «Визначити до вислання 50 господарств: По Костянтиновці – 25, по Миколаївці – 15, по Чехограду – 10. Строк виконання – 2 дні. Секретар РПК – (Толстопят)».
За спогадами Ярмили Францевни Пршибл – доньки «голови саботажників» Франца Івановича Вавріна, її батько походив із бідної чеської родини, в якій, крім нього, було ще п'ятеро дітей. Свій дім Франц Іванович почав будувати лише у 1928 р., але закінчити будівництво йому не вдалося. З початку 30-х років Ваврін обіймав посаду голови колгоспу «Прукопник». Взимку 1932 р. він вчився на курсах голів колгоспів у Харкові. Згодом його раптово відкликали в Чехоград, де й заарештували. А невдовзі відбувся суд.
Заарештованим Вавріну, Сершеню та Тонішевському навіть не дозволяли побачення з рідними. Лише після проголошення їм вироку – розстрілу – до Вавріна, як виняток, допустили проститися з ним його чотирирічну доньку – наймолодшу із трьох. Адже вона не змогла б розповісти батькові про повну конфіскацію майна родини (одягу, сірників та двох стаканів рису тощо; енкаведисти хотіли взяти навіть якесь іржаве відерце, але, подумавши, залишили його «на господарстві»).
Дітей Вавріна від голодної смерті вивезли до чеського села у Криму. Проте ніхто у сім'ї не хотів вірити, що батька дійсно розстріляли. Лише у 50-ті роки, коли почалась реабілітація жертв репресій, Вавріни отримали документи, що підтверджували смерть Франца Івановича4. Проте свідки повідомляли, що він дійсно сховав 6 тонн пшеничних озадків від хлібозаготівлі. Для чого? Щоб навесні годувати ними коней, які мали б працювати на посівній.
За свідченнями односельців, Франц Іванович, розуміючи небезпеку своїх вчинків, попри все намагався захистити своїх селян від голодної смерті і дотепер залишився героєм в їхніх очах. Колгосп «Прукопник», першим головою якого він був, змінив згодом назву на «Україна», а селище Чехоград – на Новгородківку.[34]
Разом із «смертниками» Вавріним, Тонішевським та Сершенем були засуджені й інші селяни.
За офіційними даними у 1932–1933 рр. у Чехограді було зареєстровано понад 50 осіб, що потерпали (пухли) з голоду. На початок 1933 р. фактів смерті від голоду офіційно зареєстровано не було.[35]
Зазначимо, що події, подібні до чехоградських, відбувалися в цей час і в інших місцях УСРР. Так, у Крошні-Чеській під Житомиром від голови сільради вимагали дозволу на проведення трусу у чеха – колгоспника Кржебіжа, до якого українські селяни привезли свій хліб для схову від співробітників НКВД. А коли голова сільради попросив районне керівництво дозволити використати кошти з колгоспного фонду, що призначалися на культурні потреби, на допомогу голодуючим, йому заборонили це, пояснивши що ці гроші можуть витрачатися тільки за цільовим призначенням[36].
Все це відбувалося в умовах, коли, наприклад, протягом 1932 р. кожного місяця здійснювалися державні заготівлі: спочатку зерна, потім худоби, овочів і наприкінці – сіна. Коли у селян нічого не залишалось, вони, особливо ті, хто мав по кілька хворих членів родини, просили дозволу продати облігації державної позики. Деяким дозволяли продаж, але лише 30% загальної вартості облігацій і за умови, що селяни відразу підпишуться на нову держпозику[37].