Відновлення інтересу до політичної історії демонструє створення в 1992 р. Центру політичних досліджень Раймона Арона (CentrederecherchespolitiquesRaymond-Aron – CRPRA). Це сталося внаслідок об’єднання Інституту Раймона Арона, створеного Франсуа Фюре у 1984 р., та організації CETSAP, реорганізованої Клодом Лефором. Політичній історії (або як іноді її називають французи «історія політики», щоб відрізнити від попередніх досліджень) вперше було присвячено спеціальне есе П. Нора в 3-томному збірнику «Техніка історії». Його заклики були практично спробою відродити історію політичних подій з метою уникнути надмірного теоретизування та абстрагування[24]. У 1988 р. колектив паризьких істориків (Жан-П`єр Азем, Жан-П`єр Ріу, Жан-Франсуа Сірінеллі, Мішель Вінок та ін., за редакцією Рене Рімона) видав працю під назвою «За політичну історію», в якій вже констатували її відновлення. Необхідність політичної складової історичних досліджень визнали Ж. Дюбі (праця «Середньовіччя. Від Гуго Капета до Жанни д`Арк, 987-1460») та Ж. Ле Гофф (праця «Людовік Святий»), проте останній застерігав від бездумного повернення до старих позитивістських схем факту-події. Він закликав створити нову політичну історію як «історію політичної думки, свідомості, культури, які визначають форми підпорядкування людини владі». Поради відомого історика були взяті на озброєння. Сучасники досліджують передовсім зміст політичної влади в конкретному історичному середовищі, механізми її співдії з суспільством, ритуали, символіку, способи її ідентифікації, а також уявлення мікро- та макроколективів про владу та політичний устрій[25]. Відродження політичної історії знаменує збільшення кількості загальних праць, колективних збірників, присвячених певним її темам, серед яких, безперечно, займає перше місце історія Французької революції. Останні роки світ побачив «Критичний словник республіки» ( За ред. В. Дюклерка і К. Прошассона, 2002), „Служителі держави. Політична історія і французьке управління. 1875-1945 рр.” (2000), «Історія лівих у Франції» (2004) тощо.
CRPRA веде дослідження в царині історії та філософії політики, а також слугує як архів для всіх рукописів Раймона Арона. Центр очолює П’єр Росанваллон (PierreRosanvallon), його членами, окрім інших, є також Клод Лефор (ClaudeLefort) та Мона Озуф (MonaOzouf).
Надзвичайно плідним у сенсі створення нових науково-дослідних груп виявився 1993 р. Перш за все з ініціативи GAHOM створена невелика за кількістю (лише 7 осіб) Група схоластичної антропології (Grouped’anthropologiescolastique - GAS). Відповідальним за неї було призначено Алена Буро. Останній – відомий вчений у галузі історичної антропології, автор праць про папесу Іоанну та сакралізацію королівської влади в модерну епоху[26].
Інші два інститути, створені того ж таки 1993 р., є осередками розвитку нових історичних напрямків – міської та інтелектуальної історії.
Групу міських досліджень (ètudesurbaines) очолює Крістіан Топалов (ChristianTopalov). Як відомо, простір як предмет історичного дослідження почав вивчатися раніше, дана ж група зосереджує свою увагу саме на міському просторі як організуючій складовій сучасного суспільства та оцінює в цілому значення цього простору для формування цивілізації[27]. У Франції міська історія зародилася з соціальної історії. Зокрема, вона мала передумови в дослідженнях Жана-Клода Перро: його праця «Генезис модерного міста. Сасп у ХVІІІ ст.» (у 2 частинах, видана в Парижі в 1975). На даний момент члени Групи міських досліджень займаються проблемами торгівельних просторів (Мішель де Ла Прадель – MichèledeLaPradelle), міських професіоналів (Каролін Варле – CarolineVarlet), простору економічної діяльності (Жером Бордьє – JéromeBourdieu і П’єр-Поль Заліо – Pierre-PaulZalio), місто в соціальних науках (Крістіан Топалов) тощо.
Новітній напрямок історичних досліджень представляє інтелектуальна історія. Відносна її новизна зумовила ще певну невизначеність щодо предмету досліджень цієї течії. З цього приводу в Корнельському університеті в 1980 р. збирався спеціальний колоквіум. Виступаючи на ньому, Р. Шартьє зазначав, що у Франції предмет інтелектуальної історії кожен дослідник розуміє по-своєму, однак в загальному можна відзначити, що це всі форми думки[28]. Однак вже в кінці 80-х рр. інтелектуальна історія у Франції утверджується у формі «історії інтелектуалів». Остання отримує інституційне оформлення у 1985 р. завдяки створенню за ініціативи Ж.-Ф. Сірінеллі міждисциплінарної (історики, політологи, соціологи, літературознавці) Групі з вивчення історії інтелектуалів. Спочатку теоретики напрямку дистанціювалися як і від історії ідей, так і від інших проявів інтелектуальної чи культурної історії. Однак пізніше – на базі дослідження і роботи над колективним проектом «Порівняльної історії інтелектуалів» (Париж, 1997) – велике значення в цьому напрямку отримали концепції «політичної культури» і «публічної сфери», центральне місце зайняло вивчення ролі інтелектуалів в конструюванні національної ідентичності і проблема символічної самореалізації інтелектуала на політичній арені[29].
Певна кількість прихильників цього напрямку зосереджується навколо Групи досліджень сучасного інтелектуального життя (Groupederecherchessurlavieintellectuellecontemporaine – GREVIC), заснованої в межах Центру історичних досліджень. GREVIC працює над розробкою соціальної історії інтелектуального життя ХІХ-ХХ ст. Окрім власне досліджень життєвого та творчого шляху представників інтелектуальної еліти, Група цікавиться проблемами історії інтелектуального обміну, інтелектуального в політиці, культуральною історією наук, мистецтв та літератури. Праці дослідників охоплюють як матеріальні умови інтелектуального життя, так і історію ідей (історія запозичень, феномен впливу, поняття інтердисциплінарності, механізми підтримки, аналіз різночитань тощо). Деякі члени GREVIC брали участь у підготовці «Словника французьких інтелектуалів», виданого в Парижі в 1996 р. за редакції Ж. Жуліара та М. Вінока.
Очолює групу Крістоф Прошассон[30] (ChristopheProchasson). Займаючись історією сучасної Франції ХІХ-ХХ ст., К. Прошассон також спеціаліст з культуральної історії політики. Його роботи охоплюють історію Першої світової війни, сферу, де він керує декількома дисертаціями. Його перші роботи присвячені історії французьких інтелектуалів. З кінця 90-х область його досліджень посувається в сферу історії французьких лівих сил та ролі емоцій в політичному житті. Вчений активно співпрацює з деякими журналами, наприклад, «Соціальні рухи», «1109. Журнал інтелектуальної історії», «Зошити Жана Журе» тощо. Дослідник керує виданням серії книг «Історичний простір», а також є членом керівної ради науково-дослідного центру Історії Великої війни. Веде семінари в EHESS – «Історія політичних практик в сучасну епоху ХІХ-ХХ ст.», «Культурна історія Першої світової війни», «Підходи та методи в інтелектуальній та політичній історії».
В цілому сьогодні інтелектуальна історія займає все більш широке дослідницьке поле і не є напрямом, що спирається лише на одну наукову парадигму. До найбільш загальних теоретичних та методологічних принципів цього напрямку відноситься:
1) визнання активної ролі мови, тексту, нарративних структур в конструюванні історичної реальності;
2) інтерес до історичних категорій мислення, інтелектуальної діяльності та продуктів людського інтелекту, а також до історії розвитку інтелектуальної сфери в рамках її загальнокультурної парадигми;
3) концентрування уваги на проблемі репрезентації авторського тексту та сприйнятті його читачем.
Предмет сучасної інтелектуальної історії включає в себе як історію досягнень людського інтелекту, тобто результати інтелектуальної, творчої діяльності, так й історію самої цієї діяльності в її процесуальній незавершеності, й культурне середовище, що задає їй свої умови, й біографії самих творців, й їх міжособистісні зв’язки, й історію поширення і сприйняття нових ідей та знань[31].
Окрім вищезгаданого Центру іспанських студій виникають ще два осередки вивчення історії певних народностей: Центр єврейських штудій (Cetnred’étudesjuives) та Центр дослідження історії вірмен (Centrederecherched’histoirearménienne), створені відповідно в 1995 та 1999 роках. Власне, на нашу думку, дослідження історії цих народів відбувається саме у відділі «Історія», а не «Культурні ареали» як практично всіх інших, тому що це нації мігрантів, вивчити які в рамках певної національної історії просто неможливо, вони потребують ширшого світового контексту як необхідної передумови їх історичного пізнання.
В січні 1997 р. в межах CRH утворюється Група міжгалузевих досліджень історії літератури (Groupederecherchesinterdisciplinairessurl’histoiredulittéraire – CRIHL). Група займається вивченням політичної історії, соціополітичної історії культури та історією літератури, охоплюючи період переважно ХVІІІ-ХХ ст. Дослідники використовують герменевтичні практики аналізу тексту та контексту. Членами групи є відомі вчені Жан-П’єр Кавайє (Jean-PierreCavaillé), Стефан Ван Дамм (StéphaneVanDamme), Ален Віала (AlainViala), Даніель Рош (DanielRoche), Ніколас Шапіро (NicolasSchapira) тощо. Ведеться активна співпраця з представниками університетів Парижу, Діжону, Марселю, Орлеану, Гарварду, Невади, Пенсільванії, Венеції, Монреалю, Лозанни, Квебеку, Тель-Авіву та ін. Керівні функції в GRIHL виконує Крістіан Жуо (ChristianJouhaud).
2000 р. відзначився заснуванням Центру філософського та історичного архівів та архіву наукового видавництва (Centred’archivesdephilosophie, d’histoireetd’editiondessciences – CAPHES). Щоправда, таку назву Центр отримав лише в 2004 р., до цього він називався АСТА і входив до спільного союзу служб (unitemixtedeservices). Нарівні з EHESSучасть у роботі Центру беруть CNRSта Вища нормальна школа. Опікується CARHES фонд „За науку”, започаткований ще Анрі Берром. Центром керує Ерік Бріан (éricBrian) і Мішель Блаі (MichelBlay). Певні акції проходять також за підтримки Національної бібліотеки Франції.