Вплив анархістських доктрин на світогляд українських істориків.
ПЛАН
Вступ. 3
1. Історичний огляд та дослідження анархістського руху на йлого впливу на українських істориків. 4
2. Вплив анархістських доктрин на М. Драгоманова. 8
3. Вплив махновського руху на істориків запорозького козацтва Новицького Я. та Яворницького Д. . 11
Висновок. 15
Список використаної літератури. 16
Українське суспільство в останнє десятиліття переживає період трансформації соціокультурної парадигми, а виходить, і зміни, у першу чергу, ціннісних орієнтирів. Ми живемо в епоху “переоцінки цінностей”, тому аналіз фундаментальних явищ соціального життя з позицій аксіології набуває сьогодні особливо актуальне звучання.
Одним із таких явищ соціального життя виступає анархія. У радянському суспільстві склалося негативне відношення до цього явища, що дотепер не переборено. Вважається, що анархія і хаос, анархія і свавілля, анархія і розруха - синоніми. Негативний і утопічний характер анархізму як вчення про анархію - бездержавний суспільний устрій - приймається за аксіому.
Прихильники анархічного буття суспільства в літературі найчастіше виглядають принизливо. Проте, всупереч песимістичним прогнозам, анархізм як політичний рух існує і сьогодні в країнах Європи та Америки, а також в Україні та Росії. Крім того, ХХ сторіччя переконливо довело, що страхіття тоталітарного режиму не йдуть ні в яке порівняння з нібито анархічним “хаосом”.
Водночас, якщо не всі, то, принаймні, окремі риси цього явища можна спостерігати в різноманітних сферах життя суспільства, хоча воно і не осмислюється як таке, тим більше не виражається вербально. Взагалі, анархія,– це певний стан суспільства, в якому ослаблена або повністю знищена державна влада, і соціальний ідеал якого представлено в роботах ряду мислителів ХІХ – початку ХХ століть.
Основна мета даної роботи полягає у дослідженні впливу анархістських доктрин на світогляд українських істориків.
Анархістський рух 1917 – 1921 рр. є одним із найменш досліджених явищ у новітній історії України. Донині не опубліковано жодної монографії чи наукової статті, присвяченої комплексному аналізу даної проблеми, незважаючи на те, що перші публікації, в яких висвітлювалися ті чи інші аспекти історії анархістського руху в колишній Російській імперії у вказаний період, з’явилися ще у 20-х рр. XX ст.[1]
Відзначається, що відродження анархістського руху у 1917 р. зумовлене особливостями соціально-економічного розвитку та громадсько-політичного життя України початку ХХ ст. Формування основ індустріального суспільства і пов’язані з цим інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур та маргіналізація значних мас населення, в умовах авторитарного політичного режиму Російської імперії, призводили до граничного загострення соціальних конфліктів та створювали сприятливий ґрунт для поширення ідеологічних доктрин, орієнтованих на докорінну перебудову чи повне руйнування існуючого суспільства.[2]
Окрім цього, історіографія даної теми не уникнула впливу ідеологічної боротьби між прибічниками анархізму та їхніми політичними супротивниками, що не сприяло піднесенню наукового рівня більшості робіт. Уже з появою перших досліджень з анархістської тематики можна простежити формування в історіографії різних напрямків, специфіку кожного з яких визначила передусім політична позиція авторів.
Чи не найбільшою мірою негативного впливу подібних тенденцій зазнала радянська історіографія проблеми, започаткована у 20 – на початку 30-х рр. ХХ ст. працями Я.Яковлєва, М.Равіча-Черкаського і В.Залежського, які були спрямовані радше на ідейний розгром ідеології анархізму, аніж на об’єктивне висвітлення історії анархістського руху. Дещо більшу об’єктивність і кращу поінформованість у питаннях анархістської теорії виявив Б.Горєв. Особливу наукову вартість має висвітлення Горєвим проблеми ідейної диференціації анархістського руху.
Суттєво позначилася політична заангажованість дослідників даного періоду також і на якісному рівні праць радянських авторів з історії махновщини, які здебільшого намагалися, на основі досвіду участі анархістів у махновському русі, довести контрреволюційну сутність і історичну неспроможність анархізму. Межі можливої у радянських умовах об’єктивності демонструє праця М.Кубаніна, яка, втім, не позбавлена деяких фактичних помилок.
З початку 1930-х рр. ні анархістська, ні махновська тематика в СРСР довгий час практично не досліджувались.[3] Повернутися до дослідження анархістської проблематики радянські дослідники змогли тільки у 60 – 80-х рр. ХХ ст. Праці В.Коміна, Є.Корноухова і, особливо, С.Канєва, засвідчили появу нових якісних тенденцій у радянській історіографії проблеми, пов’язаних, передусім, з розширенням кола досліджуваних проблем і джерельної бази більшості наукових праць. Одначе пресинг радянської тоталітарної системи й усталені стереотипи мислення суттєво деформували дослідницький процес і призводили до фальсифікації висновків і надмірної апології офіційної ідеології. В радянській історіографії 60 – 80-х рр. домінуючим стає підхід до вивчення історії анархістського руху виключно через призму боротьби комуністичної партії проти анархізму.
Не була позбавлена негативного впливу ідеологічного суперництва також і апологетична традиція у вивченні історії анархістського руху в Росії, започаткована працями анархістів, які по завершенні громадянської війни емігрували з СРСР. Анархісти намагалися довести згубність більшовицького шляху розвитку революції і зосереджували свою увагу насамперед на викритті репресивної політики радянського уряду, в тому числі і по відношенню до анархістів.
Важливе значення для вивчення історії анархістського руху в Україні має праця П.Аршинова, який першим запропонував альтернативну більшовицькій концепцію історії махновщини. Одначе надмірна апологетичність і намагання автора використати історичний досвід махновщини в якості аргументу в ідеологічній боротьбі, що розгорнулася в анархістських емігрантських колах у 1920-х рр., суттєво знижують наукову вартість цього дослідження.
У 60-х - на початку 70-х рр. ХХ ст. значно зріс дослідницький інтерес до анархістської проблематики в країнах Заходу. Щоправда, історія анархістського руху на території колишньої Російської імперії не належала до пріоритетних тем більшості наукових праць з анархістської тематики, що з’явилися в даний період, а в деяких з них відчутний вплив апологетичної традиції, одначе, саме західні історики першими зробили спробу неупередженого аналізу даної проблеми. Особливо слід відзначити монографію П.Авріча, яка до сьогодні залишається одним із найфундаментальніших комплексних досліджень історії анархістського руху в Росії першої чверті XX ст.
Досить високу історіографічну вартість мають також праці західних авторів, присвячені історії махновського руху. Щоправда, відносний дефіцит джерельної бази значно утруднював для західних дослідників здійснення глибокого аналізу основних проблем, пов’язаних з історією руху. [4]
З падінням тоталітарного режиму в СРСР одержали можливість з дійсно наукових позицій підійти до вивчення анархістської проблематики також і російські вчені, проте великого інтересу до дослідження історії анархістського руху 1917 – 1921 рр. вони не виявили. Лише В.Єрмаков активно працює над вивченням різноманітних аспектів даної проблеми. Результати його дослідницьких робіт підсумувала монографія “Российский анархизм и анархисты”. Але крім цієї праці в російській історіографії теми можна виділити лише невелику за обсягом розвідку О.Ігнатьєвої.[5]
Дещо більшою кількістю наукових праць представлена російська історіографія махновського руху. Серед них слід особливо відзначити працю О.Шубіна, який здійснив ґрунтовний аналіз основних проблем, пов’язаних з історією махновського руху, приділивши особливу увагу проблемі формування й спроб реалізації махновської програми соціальних перетворень. Проте окремі аналітичні положення цієї праці виглядають занадто категоричними.
В Україні у 1990-х рр., зі зникненням ідеологічного тиску й початком самостійного існування української держави, перед науковцями відкрилися широкі перспективи для переосмислення історичного досвіду українського народу. В цей час уперше з’являються праці, присвячені історії анархістського руху в Україні. Зокрема, О.Лебеденко в монографії “История анархизма в Украине”, спираючись на широку джерельну базу, висвітлив історію анархістського руху в нашій країні кінця XIX – початку XX ст. Проте період 1917 – 1921 рр. виходить за хронологічні межі цієї праці. Слід також відзначити ґрунтовну дисертацію В.Савченка, який в контексті основної теми свого дослідження, приділив велику увагу висвітленню багатьох аспектів історії анархістського руху в Україні періоду революції і громадянської війни.
Однак в цілому, вітчизняні науковці не приділили достатньої уваги дослідженню історії лівих організацій і рухів, які не мали яскраво вираженої національної спрямованості. Одним із винятків є історія махновського руху. У 1990-х рр. В.Волковинським і В.Верстюком були здійснені глибокі дослідження даної теми, висока наукова вартість яких визначається не тільки залученням до наукового обігу значного обсягу нової джерельної інформації, але й зміною підходів, яка дозволила дослідникам сформулювати об’єктивні й аргументовані висновки щодо соціальної природи і характеру цього складного й суперечливого явища. Але проблема впливу анархізму на формування та розвиток махновського руху не належала до дослідницьких пріоритетів вказаних авторів.