У 1264 р. після майже 60 років політичної дiяльностi Данило помер. В українській iсторiографiї його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. На тлі тих складних обставин, в яких йому доводилося діяти, його досягнення були справді видатними. Водночас із відновленням i розширенням володінь батька Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соцiально-економiчного i культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Схiднiй Європі. Проте не всі його плани вінчалися успіхом. Данилові не вдалося утримати Київ, як i не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мiнiмуму. Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.
Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Установлений князями Данилом i Васильком стереотип правління — з енергійним i діяльним князем у Галичині й пасивнішим на Волині — до певної мiри наслiдувався їхніми синами, вiдповiдно Левом (1264—1301) та Володимиром (1270—1289). Честолюбний i невгамовний Лев був постійно втягнутий у полiтичнi конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадiв, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на захiднi схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в мiжусобнi війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкiнцi ХIII на початку ХIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.
Князь Володимир Волинський виявився протилежністю свого галицького кузена, й у взаєминах між ними нерідко виникала напруженість. Не бажаючи брати участь у війнах i дипломатичній дiяльностi, він зосередився на таких мирних справах, як будівництво міст, замків та церков. За Галицько-Волинським літописом, він був «великим книжником i філософом» i проводив найбільше часу за читанням i переписуванням книжок та рукописів. Смерть Володимира у 1289 р. засмутила не лише його підданих, а й сучасних iсторикiв, бо, очевидно, з нею був пов’язаний раптовий кінець Галицько-Волинського літопису того ж таки року. Внаслідок цього лишилася велика прогалина в iсторiї західних князівств, що охоплює проміжок від 1289 до 1340 р. Все, що нині відомо про події в Галичині й на Волинь в останній період їхнього незалежного існування, зводиться до кількох випадкових історичних фрагментів.
Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. Напевне, він був добрим правителем, оскільки деякі літописи зазначають, що під час його мирного правління ці землі «цвіли в багатстві й славi». Солiднiсть становища князя Юрія давала йому підставу користуватися титулом «король Русі». Ще переконливіше свідчить про його авторитет подія, що сталася у 1303 р. Невдоволений рішенням митрополита київського перенести свою резиденцію до Володимира на пiвнiчному сходi, Юрій отримує згоду Константинополя на заснування в Галичині окремо митрополії.
Двома останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій i Лев, котрі разом правили в Галицько-Волинському князiвствi. Занепокоєні зростанням могутності Литви, вони вступили в союз із лицарями Тевтонського ордену. Відносно монголо-татар князі проводили незалежну, навіть ворожу політику; існують також підстави вважати, що вони загинули в боротьбі з монголо-татарами.
Коли в 1323 р. помер останній князь місцевої династії, знать обох князівств обрала на стіл польського кузена Романовичів Болеслава Мазовецького. Змiнивщи ім’я на Юрій i прийнявши православ’я, новий правитель узявся за продовження політики попередників. Попри своє польське походження він відвойовував землі, раніше захоплені поляками, а також відновив союз із тевтонцями проти литовців. У внутрiшнiй полiтицi Юрiй- Болеслав продовжував підтримувати міста й намагався розширити свою владу. Такий курс, iмовiрно, призвів до сутички з боярами, які й отруїли його у 1340 р. нібито за намагання ввести католицизм i потурання чужоземцям. Так власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя. З тих пір захiднi українці потрапили під владу чужоземних правителів.