В усіх випадках, де йде мова про заворушення посполитих і міських низів, літописець інакше не називає ці рухи, як виступи черні і грабунки гультяйства. Він виправдовує тверду політику Хмельницького щодо приборкання цих рухів. Так, наприклад, він виправдовує страту Богданом Хмельницьким Миргородського полковника Гладкого, який разом з незадоволеними козаками і посполитими виступив у 1651 р. проти Білоцерківської угоди. Недоброзичливо літописець ставиться також до невдоволень запорізької сіроми.
У свою чергу автор стриманий в оцінці політики деяких гетьманів і генеральної старшини. Він негативно охарактеризував таких осіб, як гетьман Іван Самойлович, Дем`ян Многогрішний, Петро Дорошенко, авантюристів Правобережжя - Опару і Ханенка.
На відміну від інших козацьких літописів автор літопису Самовидця уникнув панегірика Богдану Хмельницькому. За ідеологією виявленою в літопису, ми можемо віднести його автора до того заможного реєстрового козацтва, що займало проміжне становище між генеральною старшиною і козацтвом, хоч, можливо, такі особи займали певний час поважні посади в гетьманському урядуванні. Характерною рисою автора літопису є та, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів. Тому деякі дослідники і вважали автором літопису Самовидця когось з освічених гетьманських канцеляристів.
У поглядах на події зовнішнього характеру, які відбиті в літопису Самовидця, автор відобразив настрої більшості українського народу. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму й Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Особливо вороже літописець ставиться до шляхетської політики Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Щодо російської автор літопису Самовидця займає прихильну позицію. Приєднання України до Росії він розглядає як позитивний акт: "що по усій Україні увесь народ з охотою тоє учинив… і немалая радость межи народом стала"[6].
В ряді інших місць літопису, наприклад, в освітлені подій російсько-польської війни 1654-1667 рр. ми знаходимо оповідання, що характеризують доброзичливе ставлення літописця до російсько-українських відносин. Тут же він ганьбить політику старшини в особі Виговського, Гуляницького, Тетері.
Під 1664 р. в літопису Самовидця вміщені поширені оповідання про похід польських військ на чолі з королем Яном Казимиром на Лівобережну Україну. В описові цих подій літописець лишається прихильником Росії, з симпатією описує перемогу російських і козацьких військ над військами короля Яна Казимира. Так само радо зустрічає він звістку про розстріл у тому ж 1664 р. Виговського.
Поступово змінюється ставлення автора літопису до російського уряду Олексія Михайловича з кінця 60-х років, особливо після заколоту Брюховецького в 1668 р., внаслідок якого були вбиті царські воєводи і знищені російські гарнізони на Лівобережжі. Можливо, що літописець особисто прийняв якусь участь у цих подіях в складі козацьких старшин Лівобережжя. Вперше своє негативне ставлення до заходів російського царського уряду літописець висловив у зв`язку з оповіданням про прибуття в Україну царських переписувачів в 1666 р., "которіє переписовали усіх людей на Україні мешкаючи і по городах і по селах: і синов хто маєт, і хто чим пашет. І так вложили дань на людей тяглих от плуга… Так же поставили по городах целовальщиков з міщан, которіє виберали от вшеляких торгов, так великих і малих. Так же подачку наложили на всякого чоловіка, так ремесника, як тож і найубогішого. І тіє реєстра в книги пописали, коториє книги одни на Москву повезени, а другиє воєводам подани, жеби тоє наложеную подачу на людей вибирали і тим платили людям ратним, зостаючим на Україні"[7].
Як відомо з "Московських статей" 1665 р., гетьман Брюховецький і значна частина старшин одержали від царського уряду ряд феодальних правових привілеїв і земельних надань. Сам гетьман вперше в історії козацького підданства Росії одержав титул боярина. Боячись народного гніву, Брюховецький погодився на збільшення царських воєвод і гарнізонів в Україні, які б обороняли привілеї старшини і всупереч інтересам народу проводили політику царизму. Складання переписних книг 1666 р. і збирання податків у царську казну було одним з перших заходів царизму, спрямованих проти посполитих і козацтва в Україні. З усього видно, що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями. Він лишався в таборі того козацтва, інтереси якого тією чи іншою мірою ущемлялися. Звідси його нарікання на переписувачів і цілувальників, його стримане виправдання козацького повстання в Переяславському полку в 1666 р., під час якого був убитий полковник Данило Хоменко і перебитий царський гарнізон. Не засуджує він також і убивство запорожцями царського посланника Ладиженського, про яке розповідається в літопису під 1667 р. У тих випадках, коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українського козацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її. Це помітно, наприклад, в короткому оповіданні про смерть царя Федора Олексійовича, вміщеному в літопису під 1682 р. Автор пише, що цей цар "великую любов до нашого народу мал, бо і набожества на Москві нашим насівом по церквах і по монастирях отправовати приказал, і одежду московскую отменно, але по нашому носить позволил"[8].
Отже, в концепціях автора літопису Самовидця помітні не антиросійські чи антицарські погляди, а тільки автономістичні козацько-українські настрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття, що добивалися від царського уряду дотримання "Московських статей" 1654 р.
Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з найцінніших пам`яток української історичної літератури XVII ст.
Своїм змістом він відобразив важливі питання історії України цього періоду як джерело і пам`ятка історіографії. У значному числі оповідань зустрічаються образні характеристики подій та історичних осіб свого часу. Автор літопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс не мало різного роду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостей літопис Самовидця більше, ніж будь яка з біль ранніх літописних пам`яток, набув виразного національного характеру.
Літопис Самовидця є одним з зразків української літературної мови XVII ст. Незважаючи на архаїзми, різного роду місцеві діалектизми, полонізми та інші мовні та стилістичні особливості, які пояснюються умовами часу, твір Самовидця яскраво свідчить, що в українській літературній мові XVII ст. була міцна основа живої народної мови.
Як видатну пам`ятку історії української літератури та української літературної мови літописи Самовидця високо оцінювали українські філологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.
Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидацевому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки в Україні XIX ст.
Як пам`ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерел історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, З. Тулуб, О. Довженко та ін.
З літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї творчої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свідченням, він "літописи на пам`ять" знав, і "оживала його душа", коли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці.
Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип`якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські дослідники.
Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам`ятки української літератури й мови.
Другим за часом написання вважається ' Літопис Григорія Грабянки", козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником.За ним закріпилася назва "козацького літопису". Але така назва - досить умовна, бо цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій - битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України - і яка надто далека від традиційної літописної форми. Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати його прихильність до української автономістичної Ідеї в межах Російської держави.
Зміст літопису передає його поширений заголовок "Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою, гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім І Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні списаного В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано І стверджено самобутніх старожилів свідченнями Року 1710".