Зате литовські князі старалися розвинути боярське військо, давню дружину. Організацію цього війська вони зв’язали з боярським землеволодінням. Вже за княжих часів бояри повнили військову службу за те, що діставали від князя земельні маєтності. Але цього обов’язку не додержувалися дуже докладно й не раз бояри відмовлялися від своїх воєнних повинностей (особливо в Галичині в XIII. в.). Литовські князі поставили цю справу дуже енергійно й розбудували консеквентну й суцільну військову систему. Вони поставили за правило, що хто має землю, той мусить повнити військову службу хто у війську не служить, тому землю відбирають. Цю засаду поширили на всі суспільні верстви, від князів і панів до дрібних бояр, міщан, церковних людей і навіть селян. Ціле населення мало бути зв’язане в одну воєнну організацію. Щоб мати як найбільше війська, литовський уряд щедро роздавав землі, між охочих служити в війську, осаджував нових поселенців на пустих просторах, всіма способами заохочував своїх громадян до воєнних повинностей. Радо також перемінював усякі податки й інші обов’язки на воєнну службу, навіть, коли це відносилося нижчих суспільних станів. Так, наприклад, бували випадки, що селянам дозволили не робити »тяглої служби«, тобто панщини, коли еони заявляли готовість служити в війську. Литва воліла мати вояків, ніж податників.
Військова служба кожного землевласника була докладно означена. Земельна аристократія, князі та пани, на основі уставу з 1528 р. мали посилати на війну одного коня з вісьмох »служб«, тобто великих господарств, що мали 8 разів по 300 моргів — отже один кінний вояк ішов щойно з 2400 моргів... Але це була привілейована верства, що не дозволяла накладати на себе тяжких обов’язків. Ці вельможі мали право висилати на війну свої п о- чоти (відділи) під власними хоругвами, тим то їх звали хоруговними панами. Середньо-заможні бояри мали куди тяжчу службу зі своєї посілості висилали по двох, трьох, а то й більше вояків і то »в добрих зброях«. До війська належали люди і з нижчих станів, що займали переходове становище між боярством та селянством. Вони мали різні назви; путні бояри, яких посилали з військовими посилками (путь — дорога) панцирні слуги, озброєні в панцирі; ординські або поленицькі слуги, що їздили стежити за татарською ордою в »поле« (степ); замкові слуги й ін. Вони повнили постійно військову службу, зате ж зі своєї землі не платили ніяких данин або тільки небагато. Селяни повнили воєнну службу так, що кілька дрібніших господарств складалося разом на одну »службу« й спільними силами посилало одного кінного вояка, зате всі були вільні від інших обов’язків.
У наданнях земель було все обережно, що без княжого дозволу не вільно передавати землі в інші руки, треба було все забезпечити, щоб новий власник теж сповняв службу. Як бачимо землеволодіння було тісно зв’язане з воєнною службою. Тим то литовський воєнно-суспільний устрій порівнюють із західнім феодалізмом.
Устрій війська в Галичині ХІV-ХV ст.
В часі, коли східня Україна перейшла під владу литовських князів, Галичина й Холмщина знайшлися під володінням Польщі й Угорщини. Галицьке княже військо знайшлося тут в інших обставинах, ніж у східних землях. У литовській займанщині княжі - полки перейшли просто під командування Любарта й продовжували своє існування в литовській воєнній організації. На західних землях це стало неможливе. Галицькі бояри зі зброєю в руках виступили проти польських і угорських військ і програвши війну, мусіли з поля бою уступити. Ніякі зорганізовані частини війська галицько-володимирської держави не могли тут залишитися. Щасливі завойовники Галичини почали тут організувати своє військо для своїх цілей.
Устрій війська в Галичині в перший часах польської влади нагадує дуже ту організацію, яку ми бачили в Литовському вел. князівстві. І тут військо спирається на земельну власність. Король Казимир затвердив давні землі бояр або надавав нові, все під тою самою умовою, що власник буде виконувати військову службу. Можливо, що такий устрій війська був прийнятий у Галичині вже за останніх галицьких князів і польський король пішов тільки за місцевою традицією. А втім у тих часах скрізь в Європі обов’язок військової служби був зв’язаний з посіданням землі. Різниці були тільки втому, що в різних краях той обов’язок виконували на різний спосіб.
В Галичині за Казимира до військової служби були обов’язані не тільки бояри, але й війти та солтиси осель, що їх тоді основували на окремих привілеях т. зв. німецького права. Але між обома категоріями обов’язаних до війська, ніяких різниць не було, — одні :і другі служили на тих самих умовах.
Кожний землевласник мав обов’язок ставати до воєнного походу сам та, як мав більшу маєтність, то мав іще привести 1 до 4 вояків. У жаданнях зазначалось все, яке має бути озброєння й вигляд цього війська. Кожний вояк мав станути на коні й то на доброму, що міг витримати довший похід. На тілі мав мати зброю тяжку або легку, відповідно до того, як йому приписали; до тяжкої зброї зараховували »плати«, рід тяжких блях і шоломи, до легкої — панцир.
Таку саму організацію війська стрічаємо в Галичині за управи князя Володимира Опольського. У своїх наданнях князь деколи зазначав, що коли б його вояк утратив у поході коня, або зазнав якої іншої втрати, то він зобов’язується шкоду надолужити; а як хто попаде в полон, то князь викупить його своїми грішми. Помітне також те, що в означенні військової служби Володислав Опольський уживає західної термінології, — надає маєтносте »на феодальному праві«, а своїх вояків називає »васалами«.
В порівнянні зі шляхтою інших польських провінцій галицьке боярство мало багато важчі обов’язки. І так галичани мали обов’язок проживати постійно у своїй землі, все бути готовим до війни, їм не вільно було продавати своїх маєтностей без відома короля, щоб через те число обов’язаних до служби не зменшилося. Та найтяжче було те, що вони мусіли без ніякої винагороди ходити в заграничні походи, хоч у Польщі король шляхті за це платив.
Ці обмеження торкалися не тільки галицьких уродженців, але й польської шляхти, що в Галичині поселялася.
Збройні рухи ХV-ХVІ в.
Автономічний устрій західних земель довго не вдержався. В Галичині король Володислав Ягайлович 1434 р. усунув останки »руського права«, завів польську адміністрацію й судочинство, і організацію галицького війська уподобив до польської. У землях, що були під литовською владою, польські організаційні впливи проявлялися також від початків XV. в., але остаточно аж у люблінській унії 1569 р. велике князівство утратило характер окремої держави й переорганізувалося за польськими зразками.
Громадянство західних земель, прив’язане до давнього ладу й автономії, з протестами зустрічало всякі зміни у своєму житті. Одні ставали в обороні політичного устрою, інші захищали свої соціальні надбання, деколи виринали й релігійні справи. Гарячіші елементи не вагалися зі зброєю в руках боронити своїх прав. В XV в. і в першій половині XVI ст. кілька разів доходило до таких збройних-виступів.
В 1430 - 1431 р. литовський великий князь Свидригайло вів боротьбу зі своїм братом Ягайлом за впливи в Литві. Свидригайло виступав оборонцем незалежності великого князівства й у своїх змаганнях шукав опори на українських землях. На його дворі найбільший вплив мали вельможі - українці, а військо у значній частині складалося теж з українських полків. Свидригайло почав війну наступом на Галичину й західне Поділля, де були польські залоги. Його військо зайняло Кремянець, Збараж і Одесько. Але Ягайло з сильним військом рушив на Волинь, здобув Городло та Володимир і почав облягати Луцьк. Тут, під містом, 31 липня 1431 р. прийшло до кривавого бою, але без вирішення, бо сили противників були рівні і обидві сторони приписували собі перемогу. Потім прийшло коротке перемир’я, а далі розвинулася дрібна погранична боротьба. З-поміж полководців Сєидригайла в Галичині, придбав собі почесне ім’я Богдан Рогатинський, власник Рогатина, що цілий рік боронив замку в Одеську, аж довгою облогою польські війська його здобули. За участь у повстанні Рогатинський тяжко відпокутував Ягайло конфіскував йому його маєтності. На Поділлі в тих часах уславився як воїн князь Федько Несвижський. У бою під Копистерином 30 листопада 1432 р. він погромив польське військо й потім, несподіваним нападом, захопив у полон кам’янецького старосту Фридриха Бучацького. На українських землях Свидригайло мав великі симпатії. Українські пани підпомагали його щиро, сподіваючись, що коли він переможе Ягайла, то віддасть провід у великому князівстві українцям. Але в самій Литві він не мав- прихильників, там його військо розбито (під Вількомиром у Ковенщині 1435 р.), і Свидригайло мусів перед Ягайлом капітулювати.
В 1481. р. на Казимира Ягайловича склали змову князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович. Причиною їх виступу проти великого князя було те, що князям Олельковичам відібрали київське князівство. Але ця змова не виявилася в ніякій воєнній акції, змовників викрили й двох з них, Гольшанського й Олельковича, покарали на горло.
В 1507- 1508 рр. зірвав знову повстання князь Михайло Глинський. Він був із татарського роду, що давно осів на Україні та зукраїнився. Глинський добув високу освіту в західних країнах, мав найвищий уряд литовського маршала, але інші пани хотіли його знищити і він задумав боронитися зі зброєю в руках. Шукав опори в українських землях, добув Мозир на Поліссі й облягав Овруч та Житомир. Увійшов також у порозуміння з молдавським воєводою та з Московщиною. Але союзники не дали йому на час допомоги, він мусів уступити на лівий беріг Дніпра, нарешті перейшов до Москви й там загинув у в’язниці.