Дії австрійських окупантів у Ломбардії завершились кривавим придушенням військами фельдмаршала Райнау народного повстання в Брешії. Населення цього невеликого міста дружно піднялось проти окупантів на першу ж звістку про відновлення воєнних дій і протягом 10 днів героїчно не складало зброї. Австрійські солдати, що увірвались у місто 1 серпня, не тільки вбивали повстанців, а й спалювали їх живцем у будинках і привселюдно карали різками жінок.
Перемога Габсбургів на півночі Італії, як і раніше, позначилась на політичному становищі всього півострова в Сицилії, владу Фердінанда II було повністю відновлено до травня 1849 р.
У Тоскані нерішуча політика буржуазних демократів дала змогу монархістам таємно підготувати контрреволюційний заколот і 11 квітня оволодіти Флоренцією. З допомогою австрійських військ владу тосканського герцога було швидко відновлено.
Після перемоги контрреволюційних сил на півночі й на півдні півострова становище молодої Римської республіки ставало ще більш небезпечним тому, що Пій IX 18 лютого звернувся з Гасти до урядів Австрії, Іспанії і Франції з проханням допомогти відновити світську владу папи в Римській області. За цих умов тільки швидке розширення соціальної бази республіканського уряду могло врятувати Римську республіку від розгрому і знищення [23, с. 263 - 266]. Проте створений 23 березня урядовий тріумвірат у складі буржуазних демократів Армелніні, Соффі і Мадзіні через обмеженість своєї соціально -економічної програми виявився неспроможним підняти на боротьбу широкі селянські маси і тим наблизив сумний кінець республіки [5, с. 189 - 190].
Хоч окремі заходи уряду і мали безперечно прогресивний характер (організація громадських робіт, передача церковних земель селянам у «довічну оренду», використання церковних будинків, як житла для бідняків), їх було мало, щоб в умовах зростаючих злиднів до кінця задовольнити трудящих. Для цього потрібно було зважитись на докорінну соціально-економічну перебудову суспільства, насамперед, на аграрну революцію.
Тріумвіри ж завжди заявляли, що не потерплять «ні класової війни, ні ворожого ставлення до нажитого багатства, ні несправедливого порушення приватної власності» чекають від самих багатіїв «великодушного внеску» на користь знедолених. Ухвала про передачу церковних земель селянам так і залишилась на папері, допомога міським біднякам виявилась зовсім мізерною.
Становище Римської республіки стало особливо небезпечним після того, як у Тоскану вступили австрійські війська. 24 квітня в Чівітта - Веккії, дуже близько від Риму, висадились французькі війська, яких послав сюдипрезидент Луї — Наполеон Бонапарт під проводом захисту римського населення від іноземних армій, а насправді для придушення революції і встановлення французького панування в центрі півострова на противагу Австрії. У травні австрійські війська захопили Болонью, а в порту Террачіна висадились іспанці. Одночасно з півдня у межі Римської республіки вторглись і неаполітанські війська [16, с. 216-218].
Республіканці на чолі з Гарібальді героїчно відбили перший натиск французьких військ і відкинули їх до стін «вічного міста», потім вщент розбили неаполітанців під селищем Веллетрі. Але недостатня рішучість членів тріумвірату і помилкові спроби домовитись з французьким урядом призвели до швидкого падіння республіканської влади. Це дало змогу французькому командуванню підвести артилерію і збільшити свої сили для завершення контрреволюційної інтервенції. З червня, віроломно розірвавши укладене раніше перемир'я французькі війська почали бомбардувати Рим і після місячної підготовки, 3 липня 1849 р. штурмом оволоділи містом. Світську владу папи було негайно відновлено, а всі прогресивні демократичні реформи, які провів тріумвірат, скасовано. Друга французька республіка відіграла роль жандарма в Італії [11, с. 106 - 107].
Мадзіні та багатьом іншим республіканцям пощастило втекти за кордон. Великий загін легіонерів Гарібальді з боями сміливо вирушив через гори до Адріатичного моря, розраховуючи дістатись до Венеції, де республіканці й далі захищали місто від австрійської армії. Стримуючи натиск військ - переслідувачів і втративши більшість своїх бійців убитими й пораненими, Гарібальді нарешті досяг берега й на рибальських човнах намагався добратись до Венеції з купкою хоробрих повстанців. Проте австрійські воєнні кораблі вистежили ці судна в морі, і тільки небагатьом гарібальдійцям пощастило висадитись знову на берег, вирватись з кільця переслідувачів. Нерозлучного супутника Гарібальді, колишнього ченця Уго Басі, ремісника Чічероваккіо з двома синами та багатьох інших розстріляли австрійці. Сам Гарібальді, рятуючись від переслідувань, перебрався через гори в Тоскану і далі в П'ємонт.
Після загибелі республіки в Римі й повалення революційного уряду в Тоскані республіканці ще тримались в самій тільки Венеції. До страхіть бомбардування приєднались тепер бідування від голоду і холери. Австрійці оточили Венецію з суходолу і з моря. Загін Гарібальді не зміг пробитися на допомогу венеціанцям. Залишившись без продовольства і зброї, Венеція капітулювала. 22 серпня 1849 р. очолений уряд буржуазним демократом Маніном здав Венецію австрійцям.
Отже, як і загалом в Європі, італійські патріоти не змогли відстояти завоювання революції. Падіння Римської та Венеціанської республік вважається закінченням революції 1848 – 1949 рр. в Італії, яка була придушена силами інтервентів, що переважали.
Розділ 4. Причини поразки та історичне значення Італійської революції 1848 – 1849 рр.
Революція 1848 - 1849 рр. в Італії була придушена за допомогою австрійської і французької зброї. Перемога контрреволюції у Австрії і в Франції дала можливість інтервентам розправитись з вогнищем італійської революції. Коли ж європейська контрреволюція відкрито перейшла в наступ проти італійських республік, особливо яскраво проявилась внутрішня слабкість революційних сил Італії.
Буржуазія проявляла хитання і нерішучість. Вона відносилась до селянства з недовірою, і недооцінювала його, як одну із рушійних сил революції; вона не вирішила зав'язати боротьбу за національне об'єднання з аграрною революцією. Тому в більшості італійських областей селянство не підтримувало революцію[24, с. 52 - 57].
Не дивлячись на свою поразку, революція 1848 - 1849 рр. в Італії мала велике значення в справі об'єднання країни. В полум'ї революції виховувались народні верстви. Гарібальді показав себе в цій революції одним із найкращих керівників в боротьбі за об'єднання Італії «знизу», за встановлення демократичної республіки.
За чотири роки вигнань Гарібальді побував в багатьох містах і країнах світу - в Тунісі і Гібралтарі, в Нью - Йорку, плавав на кораблях у побережжі Австралії і Китаю. Не одноразово доводилось працювати на різноманітних роботах. Вигнання Гарібальді відбулось за таких умов, що в серпні 1849 р. Венеціанська республіка була пригноблена. Австрійці знову господарювали в Південній і Центральній Італії, всюди процвітала реакція. Гарібальді бачив, що йому не уникнути гонінь, але при цьому сподівався, як тільки почує голос знову повсталої Італії, повернеться [5, с. 82 - 88].
Венеція фактично після наступу на Римську республіку залишилась одним бастіоном революції - вільним. Майже рік з невеликими переривами народні верствиВенеції мужньо боролись проти австрійських військ. На оборону Венеції повстало все населення міста.
Знаходячись майже в повній блокаді з суші і з моря, - місто переживаловажкі труднощі: фінансові, економічні, продовольчі. Але коли командуючий австрійською армією у Венеціанській області повідомив Маніна про підписане в Новарі перемир'я і запропонував Венеції капітулювати, Асамблея Венеціанської республіки постановила, що «Венеція буде чинити опір австрійцям до останньої краплі крові».
Великого опору набула боротьба венеціанських патріотів починаючи з травня 1849 р., коли ворог закінчивши воєнні дії проти П'ємонту сконцентрував всі сили навколо Венеції. Кожного дня австрійці здійснювали обстріл міста. Було зруйновано 2/3 території Венеції. На початку серпня Венеція переживала трагічні дні. Закінчилися майже всі запаси продуктів, в місті панував голод, епідемія, холера. 5 серпня була скликана асамблея. Манін виступив з повідомленням про становище в місті. «Наше становище жахливе, - говорив Манін. Ми близькі до того, що споживатимемо останній кусочок хліба... Не вистачить людей, щоб перевозити і заховувати трупи. Полум'я від бомб і гранат примножуються з кожним днем, кожною годиною... Виходять воєнні запаси. Цивільна гвардія дезорганізована в результаті відступу з одної частини міста в іншу» [12, с. 107 - 108].
Після бурхливої дискусії асамблея доручила Маніну вступити в переговори про капітуляцію. 22 серпня 1849 р. героїчне місто капітулювало. Останнє вогнище італійської революції було знищено.
Ще за два тижні до того - 6 серпня в Мілані був підписаний мирний договір між Сардинським королівством (П'ємонтом) і Австрією. Згідно цього договору П'ємонт повинен був сплатити Австрії 75 млн. франків контрибуції; кордони П'ємонту визначались в рамках існуючих до початку війни і встановлених Віденським конгресом. Австрійське панування знову було встановлено по всій Ломбардо - Венеціанській області. Буржуазна революція 1848 - 1849 рр. в Італії не виконала своїх основних завдань: вона не принесла національного об'єднання і не визволила країну від іноземного гніту. На відміну від попередніх революційних виступів в Італії, які охоплювали лише окремі місцевості або області, цяреволюція носила всезагальний характер, але була придушена за допомогою інтервенції. Головна проблема італійської революції полягала в тому, що вона досягла свого кульмінаційного пункту лише тоді, коли європейська революція відбувала останню фазу розвитку. Революційний уряд в Римі і Тоскані був утворений після перемоги липневої контрреволюції в Франції. Замість допомоги від європейської революції італійський національно-визвольний рух очікував розгрому європейськими реакційними силами [8, с. 54-56].