Реферат на тему:
Степові походи за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства
Печеніги й торки
Україна від давніх часів вела боротьбу зі степовими народами, що прямували з Азії чорноморськими степами у західну Європу. Цим шляхом переходили гуни, авари, мадяри, болгари, туди звертали свої наїзди хозари, що осіли були в гирлі Волги. Крива східня шабля добре давалася в знаки нашим предкам. Але ж найдовше Україна боролася з трьома турецькими ордами, — печенігами, торками та половцями.
Печеніги появилися в степах уже за Ігоря (915 р.), але князь зробив із ними мир і вони подалися в наддунайські землі. Вдруге печенізька орда стала грізна коло 968. р., коли Святослав був у поході на Болгарію. Степовики облягли тоді Київ. Облога так докучила була городові, що міщани вже хотіли було піддаватися. Але княжу столицю вирятував якийсь хлопець, що тайкома дістався з города, переплив Дніпро й дав знати воєводі Претичесі, що місто в небезпеці. Воєвода чимдуж перевіз військо через ріку й під звук труб під’їхав під Київ. Печеніги подумали, що це надходить сам Святослав і покинули облогу.
У чистому полі до бою з печенігами прийшло вперше тоді, коли Святослав вертався з Болгарії. Греки подали орді вістку, що надходить князь і печеніги позаймали пороги. Воєвода Свенельд радив перейти до Києва довкільним шляхом, через степи, але Святослав хотів пробитися через пороги човнами, бо віз велику здобич. Тільки ж він не зміг перемогти великих печенізьких сил і в бою поліг 972 р.
В часах Володимира Великого печеніги безнастанно непокоїли Україну. Бі рать велика без переступа, оповідає літописець. Була це боротьба завзята, безоглядна. Печеніги наступали на ціле пограниччя, зважувалися заходити під сам Київ, ніхто не був безпечний від їх несподіваних набігів. Раз навіть сам Володимир знайшовся в безвихідному становищі: печеніги заскочили його з невеликою дружиною коло Василева, князь кинувся на ворога, але мусів податися перед великою силою; щойно якийсь міст дав йому захист і на тому місці Володимир поставив церкву.
Боротьба зі степовиками дуже цікавила все громадянство. З цих героїчних боїв залишилися перекази, про того хлопця-силача, що у змаганнях переборов печенізького велетня, або про те, як мешканці Білгорода обдурили були печенігів, показуючи їм кисіль у колодязях.
Володимир усіма силами намагався відбити напір орди. Південну границю України він забезпечив новими городами і великими оборонними валами і це остаточно стримало напір степових орд на Київ.
Ярослав Мудрий пересунув оборонну лінію ще далі на південь, повибудовував нові вали та укріплення і зорганізував пограничне населення до остаточної боротьби з печенігами.
В 1036 р. печеніги востаннє рушили на Київ, користаючи з того, що князь виїхав був до Новгороду. Орда була дуже велика, без числа. Але Ярослав швидко вернувся, привів із собою варягів та новгородців і звів із печенігами бій під Києвом, на тому місці, де пізніше станула церква св. Софії. Бій тривав цілий день — аж під вечір переміг Ярослав. Печеніги втікали на всі боки, не знаючи, куди втікати, одні потонули в Сітомлі, інші в інших ріках, а решта їх повтікала — і так до сьогодні... Це був останній напад печенігів. Потім вони подалися з наших степів у наддунайські країни.
Незабаром на місце печенігів прийшла друга орда, — торки. Літопис згадує тільки дві битви з ними. В 1055 р. Всеволод Ярославич у зимі пішов на них і розбив їх під Воїнем, над устям Сули до Дніпра. В 1060 р. три Ярославичі, — Ізяслав, Святослав і Всеволод, здійснили великий похід: пішли на конях і човнами, незлічена сила., на торків. Літописець каже, що до бою й не дійшло: як-почули про це торки (що йдуть наші війська), налякались, й повтікали до сьогоднішнього дня, — і в утечі загинули, одні від зими, інші від голоду, інші від моровиці судом божим: і так Бог вирятував християн від поган.
Половці. Походи Володимира Мономаха
Але у слід за торками наші степи, зайняла нова орда — половці, що цілі два століття вдержалися на цих просторах. Вони ділилися на коліна, племена, мали свої княжі династії, жили зі скотарства, кочівниками, хоч і мали в деяких місцях укріплені городи, як: Шарукань, Осень, Сугрів. Були незвичайно витривалі, в боротьбі завзяті, зчаста нападали на сусідів, без милосердя грабуючи спокійні оселі. До бою йшли добре озброєними ватагами, мали — як усі степовики — чудову кінноту, й деякі їх частини були озброєні в броні — панцирі.
Перші зустрічі з половцями були для українських князів невдачні. В 1061 р. ця орда перемогла в Київщині Всеволода Ярославича, 15 серпня 1068 р. погромила військо трьох князів Ярославичів над річкою Альтою; тільки під Черніговом Святослав Ярославич розбив половців швидким наступом кінноти 1 листопада 1068 р. Пізніше знову половецький хан Боняк безбожний, шолудивий, хищник рік-у-рік нападав на пограничні оселі, а 1093 р. переміг київські війська над Стугною і над Желанию. Тоді таки, половці добули по 9-тижневій облозі город Торчеськ над Россю й вивели звідтіль, у полон, велику силу народу. Літопис описує муки цих нещасливих бранців: Стомлені холодом, зів’ялі з голоду і спраги, збідовані, з поблідлими лицями, зі спаленим язиком, почорнілі на тілі, вони йшли незнайомою країною, голі й босі, з ногами, поколеними на терні. Зі сльозами говорили між собою: я з того города, я з того села, так і розпитували один одного і зі сльозами оповідали про свою родину та підводили очі до Вишнього, що знає всі тайни. Святополка так прибили ці невдачі, що він склав мир із половцями і взяв за жінку доньку половецького князя Тугорхана.
Успішну боротьбу з половцями зорганізував перший Володимир Мономах, переяславський князь, потім — київський. Переяславщина лежала найближче до половецьких осель, орда найчастіше її відвідувала й найбільше нищила; боротьба зі степом це було питання життя для переяславської України, само ж населення було завзяте й готове на всякі жертви. Мономах використовував ці настрої, сам охоче ходив у степ, пізнав добре звичаї й тактику орди та вмів давати собі з нею раду. Багато разів відганяв половців від Переяслава, а в бою над Трубежем 19 липня 1096 р. його кіннота так несподівано заскочила ворогів, що вони розбіглися в дивному переполоху; поліг тоді і славний половецький князь Тугорхан. Боротьбу з половцями Мономах поставив на перше місце у своїй політиці й усіма силами старався приєднати всіх князів до вирішного виступу й остаточного знищення степового ворога.
З початком 1103 р. він з’їхався зі Святополком під Києвом і подав йому план походу. Святополкова дружина противилася ранньому, весняному походові з огляду на селянські роботи, але Мономах переконав усіх, що коли не випередити половців, то вони самі нападуть на Україну. Військо рушило з Переяслава, частина верхи здовж Дніпра, частина на човнах рікою, і всі зійшлися разом в околиці Хортиці, звідки військо подалося у степ і йшло вперед чотири дні. Передні сторожі заскочили несподівано славного половецького ватажка Алтунопу, обступили його, вибили тих, що були з ним — ні один не врятувався, всіх повбивали. Але зараз таки виступили на українське військо головні половецькі сили, і не можна було їх переглянути. Та нараз серед половців поширився переполох. Великий Бог уклав тугу велику в половців, страх напав на них та жах від появи руських військ, і дременули всі так, що й коні їх не почували вже сили в ногах... У бою полягло двадцять найвизначніших половецьких князів, у руки переможців попала велика добич — коні, худоба, вівці, верблюди, половецькі обози з усім добутком. Ця перемога сталася 4. квітня 1103 р.
Але половці незабаром знову прийшли до сили, почали нові напади. Хан Боняк рік-річно нападав, то на Переяславщину, то на Київщину, грабував, що попало, палив оселі, забирав коні. Але князі спільними силами давали відпір половцям: під Лубнами 12 серпня 1107 р. знову нагальним наступом заскочили орду і кілька половецьких ватажків лягло в бою. Потім князі перейшли знову до наступу. В 1109 р. воєвода Мономаха Дмитро Іворович дійшов аж до Дону й зайняв тисячу половецьких веж. У 1110 р. Володимир зі Святополком пішли самі в степи, розглянутися в терені й готовилися до весняного походу.
Цей похід почався ще в зимі, в лютому 1111 р. У похід пішли Володимир Мономах і Святополк із синами, а й чернігівський князь Давид Святославич — отже були війська трьох земель — київської, чернігівської й переяславської. Війська вийшли, мабуть, із Переяслава, перейшли річки Сулу, Хорол (тут позалишали сани), Псел, Голтву, Ворсклу й дійшли нарешті до Дінця. Тут воїни натягли зброю, полки впорядкувалися. Перший половецький город Шарукань і не думав боронитися — мешканці вийшли на стрічу й винесли рибу та вино. Другий город Сугрів княжі війська підпалили. Дня 24. березня, десь над Дінцем, прийшло до першого бою з половецьким військом, — українські князі перемогли. Дня 27 березня виступили головні сили половців, виступили як ті бори великі, тьма тьми. I пішли половецькі полки, й полки руські, і зударилися вперше війська і немов той грім загримів, як зударилися чола, була боротьба люта між ними, і падали з обох сторін. Виступив Володимир із своїми полками, і Давид, і коли! це побачили половці, кинулися втікати... Бій закінчився над рікою Сальницею (в околиці теперішнього Слов’янського).
Цей похід мав вирішне значіння в боротьбі з половцями. Орда зазнала таких тяжких утрат, що вже й не було охоти воювати з Україною. Наймогутніший хан Атрак покинув наш степ, переселився далеко на Підкавказзя, а за ним пішли й інші половецькі коліна. Орда ослабла. Печеніги й Торки, що до того часу признавали над собою владу половців, попідіймали тепер голови; в 1116 р. вони повстали проти половців, звели з ними бій і піддалися українським князям. На пограниччі знову ожила колонізація, відживали зруйновані оселі, український плуг ворався глибше у степи. Час-до-часу дикі половці пробували ще нападів, 1113 р., коли вмер Святополк і 1125 р. по смерті Мономаха але ці напади не були грізні, а деякі половецькі ватаги почали навіть признавати владу українських князів.