Серед таких обставин наш народ мусів бути все озброєний, готовий до оборони. Так само над Дніпром, як над Бугом, так само на поліських багнах, як у карпатських переходах населення все було в на поготові, все стежило, чи не йде на край віоєнна небезпека. Військо в тих часах не було окремим класом, чи організацією, — це була частина громадянства, це був сам народ. Хоч провід вели князі н бояри, то оборона рідної землі була потребою й конечністю всіх, усі її розуміли, всі їй спочували. »Це Бог уклав у серце князя«... — такими словами літописці починають описувати похід на степових кочовиків. »Підемо всі від малого до великого«, — заявляють »прості люди«, як треба йти у степ. А з яким тріумфом вертається з походу переможець, з якою радістю витає військо народ!...
Військо добувало державі силу й могутність. У воєнних змаганнях зміцнювались границі держави. Границю від степу визначили наші князі в боротьбі з дикими ордами. Володимир Великий і Ярослав Мудрий величезними валами замкнули дорогу кочовикам, а пізніші покоління пильнували, щоб удержати ці межі та поширити. Західна границя галицької держави повстала в безнастанних пограничних війнах із поляками.. На великих просторах граничну лінію творили дикі пущі, ніколи не прорубувані, без ніяких осель. Комунікація туди йшла тільки вузькими доріжками. — проруба ними »просіками« та »воротами«. Де пущ не було й оселі з обох сторін приходили близько одна одної, там кожна держава стерегла пильно своєї межі й не допускала, щоб сусід порушив її »Україну«.
Війни забезпечували державі добробут і значіння серед сусідів. Уже перші походи на Чорне Море й Візантію мали за мету інтереси української торгівлі і закінчилися славними торговими договорами Олега та Ігоря. Святослав у своїй війні з Болгарією зазначав сильно вагу цієї землі для торгівлі: »там сходяться всі багатства. — від гоеків паволоки, золото, вино й овочі різнородні, від чехів та угрів — срібло й коні, з Русі шкіри, віск, мед і не вольники «Війна Володимира Великого з Візантією за Крим мала свою господарську мету поруч із політичною. Походи в степ на половців дуже часто роблено для охорони купецьких таборів, на які нападали кочовики. Війни з Польщею й Угорщиною мали не раз за мету охорону торгових шляхів. Тільки зі зброєю в руках можна було оборонити свої права, переводити свої домагання та добути пошану в ворога.
Україна через свою воєнну силу мала славу в цілій Європі. Княжий двір у Києві провідували найславніші західні лицарі. Так славний норвезький королевич Гаральд Сміливий, що зі своїми кораблями обплив був усі моря, вважав для себе за найбільшу по честь служити Ярославові Мудрому й добути його доньку собі за жінку. Вістки про перемоги українських князів розходилися по всьому світі: »німці і венедці, греки і Морава співають славу Святославові«, оповідає »Слово о полку Ігоревім «про перемогу київського князя. На Україну йшли посольства з Візантії, Німеч чини, Франції, Англії, із скандинавських країн. Війни причинилися незвичайно до внутрішньої консолідації нашої держави. Перші князі-завойовники тільки примусом і силою притягали опірні племена до державного зв’язку. Досить буде при гадати криваву боротьбу Ігоря й Ольги з деревлянами. — А такі самі війни вів іще й могутній Володимир ...Великий. Щойно на ступ ворогів із усіх сторін, особливо ж наїзди диких кочовиків, поклали наочно потребу й ціну великої держави. Спільна небезпека єднала племена й землі, наказувала забувати про всякі ірібні свари та ставила всіх у один фронт проти ворога. У війнах твориться почування солідарності, відповідальності за долю рідної країни, патріотизму. »Не осоромимо землі руської!«, — це гасло, ;що від часів Святослава лунало безнастанно в княжій Україні. »Доки ж ви будете терпіти владу чужинців?«, — гукають у Гали чині в часі інвазії угрів. Сильним полум’ям горить прив’язання до батьківщини» Лучче на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути!« Військо було тим цементом, що зв’язував народні змагання у свідому державну силу.
Україна й Європа
Щоб як-слід уявити собі стан і значіння нашого війська за князів, треба порівняти його з військом тодішньої західної Європи. Таке порівняння відразу виказує дуже багато схожості і в організації військ на сході і заході, в їх стратегії і тактиці та навіть у звичаях. Як тепер скрізь на світі організація війська, в основі однакова, так було воно й у середньовіччі. Зв’язки між усіма країнами Європи були вже тоді такі живі й тісні, що коли щось нове прийнялося в одній країні, так це як-стій наслідували сусіди, й так скрізь військо йшло тими самими лініями розвитку.
Схожість бачимо передусім у способах організації війська. У най давніших часах головну воєнну силу творить загальне ополчення вільного населення. Як у нас були слов’янські »вої«, що спиралися на давню родову організацію, так само і германці виступають у бій родами-сотнями. Пізніше скрізь наростає верства великих земельних власників і вона творить вищий рід війська, в нас — дружину, на заході — лицарство. Це військо добре озброєне, у залізній броні, зі щитами, копями й мечами, вважає війну за своє по стійне заняття, і в боях воно вирішний чинник. На заході лицарство мало організацію більш вироблену в подробицях, воно мало свої кодифіковані приписи й різнородні звичаї, славилося пишним виглядом, грищами. Наша дружина була назверх менше помітна. не відрізнялася окремими звичаями, але у своїй бойовій здатності) не стояла нижче від західних лицарів.
Щодо зброї, якої вживали на заході й у нас, то теж різниці не були сутні. Всюди меч, копя, лук були головною зброєю. Технічна вмілість у тих часах найвище стояла на сході, в арабів і візантійців, західна Європа щойно за хрестових походів познайомилася з винаходами сходу й їх перебрала. Україна зі сходом була в безпосередніх зв’язках і в нас, мабуть, раніш появилися нові роди зброї, ніж не в одній західній країні.
Фортифікаційне мистецтво вище стояло на заході, ніж у нас. Там куди раніше почали будувати кам’яні замки, в нас — укріплення довгі часи були дерев’яні. І засоби облоги міст на заході були різноманітніші, ніж у нас, там більше знали всяких воєнних машин. Тут ми мусіли бути учнями заходу.
Тактика середніх віків була розвинена слабо. На заході бій мав такий самий перебіг, як на Україні. З двох сторін у розгоні ударялися колони важкоозброєних їздців, хто переламав полк ворога, той перемагав. У бою не рішали якісь тактичні рухи, а тільки — хоробрість лицарів. Лучники на заході грали тільки другорядну роллю, так само, як і в нас і рідко де стрічаємо добрі відділи стрільців.
Стратегія в західній Європі не стояла вище, ніж у нас. Середньовічні полководці не вміли орудувати великими масами війська — а втім і не розпоряджалися великими арміями. Війна розбивалася на ряд облог міст і малі сутички. Столітня французько-англійська війна дає картину такого самого хаосу, як і наші княжі усобиці XII ст.
Західні війська не доходили до більших чисел, як наші. Західна Європа була густіше заселена, ніж східня, але тамошні держави мали невеликі території й не могли виставити великого війська. Військо німецьких королів у Х-ХІ в. налічують на сім до вісім тисяч. Вільгельм Завойовник підбив Англію військом, що числило сім тисяч. Наше військо за княжої доби в кожному разі дорівнювало тим силам, коли не було більше.
Про вартість війська найкраще свідчать його успіхи в боях. Українське військо княжих часів може виказатися довгою низкою успішних боїв і перемог. Наші полки стрічалися з греками, болгарами, уграми, поляками, литовцями та з різними степовими ордами. Бої йшли з різним щастям, але наші предки могли по хвалитися такими ділами, як морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над уграми під Перемишлем, успішні стрічі з поляками, підбій частини Литви за Данила.
Але найсвітліша сторінка нашого воєнного минулого це — боротьба зі степовими наїзниками. Тут ми зайняли одне з перших місць у воєнній історії цілої Європи. Бо, коли розглядаємо історію старинних і середніх віків, то за одну з найвизначніших міжнародних проблем мусимо вважати боротьбу між Азією й Європою. Змагання йшли за те, хто переможе — схід, чи захід. Азія була країна деспотизму й варварства. Чи як ішли на Європу полки Ксеркса, чи дикі гуни, чи сельджуки й османи, —- вони все несли погубу культурі й волі. Європейські народи зростали й упадали в боротьбі з Азією. Україні в цих змаганнях припала позиція найнебезпечніша, найважча для оборони. Наша земля лежала на самому шляху мандрівок кочовиків, проти азійських »воріт народів«, що пропускали в Європу щораз нові й нові варварські орди. У боротьбі з ними творилася наша дана держава. Вже старі слов’яни змагалися з грізними обрами - аварами, що слов’янських жінок запрягали до своїхвозів. Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов’янське населення на східні торги. Потім українські степи залила була орда печенігів. У боротьбі з ними поліг князь - лицар Святослав, -а Володимир і Ярослав багато »поту утерли«,спинили цю степову повінь. Одним сильним ударом наші війська роз били нову орду, торків, одне кільце з походу тих страшних турків, що пізніше поневолили були південну Європу. Два століття воювали ми з половцями й ані на крок не вступилися перед - їх натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з усіх азійців, татари, на віть, коли впав наш золотоверхий . Київ і всі придніпрянські городи, галицько-володимирська держава ще вирятувала європейський фронт і сто років стримувала грудьми своїх лицарів завзяті удари кочовиків. Коли 1223 р. галицькі князі Андрій і Лев Юрієвичі зійшли зі світу, польський князь Володислав Локетик з признанням зазначив, що вони були йому »за не оборони й щит від татар«. Так повинна була сказати про нас ціла Європа; ми були для неї безпечним забралом, за яким зростала європейська культура тоді, коли Україна безнастанно спливала кров’ю.
Так і в усесвітній історії наше військо має свою почесну сторінку.