Коли Галичина стала окремою державою, Ростиславичі заходилися поширити та забезпечити свої окраїни й часто воювали з поляками. Так князь Василько 1092. р. водив на Польщу половців, кілька разів здійснював походи Володар і 1122. р. поляки підступом узяли його в полон під Високим, десь на польсько-українському пограниччі. Війна відновлялася і в часах Володимирка: 1126 р. Володимирко з братом Ростиславом воювали польське погряничча, 1144 р. знову польський князь Володислав II. ходив походом на Галичину. Аж за Ярослава Осмомисла настав мир.
Новий період воєн настав за Романовичів. Галичина злучилася з Волинню в одну державу. Для Польщі це було загрозливо, й польські князі стараються захопити у свої руки надбужанське пограниччя, або Україну, як її тоді звали. Але наші володарі боронять своєї землі. Боротьба почалася за Романа Мстиславича. 1205 р. він перейшов Віслу, захопив два польські городи, але коли з невеличкою дружиною від’їхав від головного війська, поляки несподівано наїхали на нього й убили під Завихостом 19 червня. Польські літописці оповідали, що поляки сильно тоді погромили галицьке військо, що аж Висла почервоніла від крови, а за останками гнали аж під Володимир.
Смерть могутнього князя, якого звали самодержцем Русі, відкрила полякам шлях на Галичину й Волинь. Сини Романа, Данило й Василько, були малолітні й не знайшли признання серед галицьких бояр; на Романову спадщину зазіхали різні претенденти, почалася внутрішня боротьба й Польща могла використати її для своїх цілей. Польський князь Лешко Білий підпирав спершу Романовичів, але як побачив, що їх сильно підпомагає Волинь, склав із угорським королем у Спіші 1215 р. план поділу Галичини — застерігши собі пограничні землі. Того самого року він пішов походом на схід — зайняв Перемишль, Берестя, Угровськ, Верещин, Столпє, Комов і всю Україну, тобто ціле пограниччя.
Але Романовичі боронили своєї батьківщини. В 1219 р. Данило одним походом добув Берестя й Забужжя. Лешко подався проти нього й почав воювати околиці над Бугом. Данило вислав на нього свої полки під проводом Гаврила Душиловича, Семена Олуєвича й Василька Гавриловича; вони догнали поляків на Сухій Дорозі (місце незнане), звели з ними бій і погнали їх аж до ріки Вепра. В 1221 р. Лешко пробував знову відбити Забужжя й ходив походом на Щекарів. Але Данило наслав на Польщу своїх союзників литовців й остаточно Лешко прийняв мир. Коли ж 1226 р. Лешко вибирався походом на Галичину, Данило й Василько вислали військо на Буг і цього було досить — Лешко завернувся.
Боротьбу за. Забужжя відновив мазовецький князь Конрад, Лешків брат. У 1235 р. він пішов походом; і почав облягати Червен, але сини Василькові вийшли йому назустріч, звели бій і позабирали в полон визначних польських бояр. Конрад уступив уночі на Вепр і підчас переправи через цю річку потонуло в ній багато війська.
Походи на Польщу
У перших війнах ініціатива була здебільшого в руках Польщі. Польські війська все нападали на Забужжя, а галицько-волинська держава тільки відбивала їх наступи. Але потім Данило вбився) в силу, усунув всіх претендентів до Галичини, впорядкував свої землі — а тоді міг уже подумати про те, щоб забезпечити Забужжя. Коло 1237 р. він побудував город Холм, найсильнішу фортецю в галицькій державі, що її й татари не могли добути. Це був головний оборонний пункт Забужжя, сильніший ніж старовинний Червен, до того ж він був укріплений новішою технікою. Тоді стала можлива боротьба з Польщею. Данило переносить війну на польську територію і рядом походів старається побільшити свої пограничні землі.
В 1243 р. він приготовив перший великий похід на Польщу. Війська йшли чотирма дорогами: Данило сам пішов на Люблин,. Василько через річку Ладу на город Білу, двірський Андрій на Сян, Вишита ж на Підгірря (мабуть, західне Розгочча). Потім усі злучилися разом і повоювали люблінську землю по Вислу та Сян.
Поляки відповіли на те наїздом на Андріїв. Тоді Данило й Василько зібрали нове військо і швидким походом, за один день, з усіма воєнними машинами, з Холму дійшли до Люблина. Почалася облога города. Пращі кидали каміння, і стріли як той дощ ішли на город. Мешканці просили миру і зобов’язалися не помагати своєму князеві проти Данила.
У найближчому часі Данило ще раз ходив походом на Польщу й добився нарешті головної мети: добув Люблін і прилучив люблінську землю до своєї держави. Але про цей важний похід нічого ближчого не знаємо. Польські літописи переказали тільки, що Данило відновив у Любліні замок і поставив тут для оборони кам’яну вежу. Не знати також, коли й серёд яких обставин Люблін відпав від галицько-володимирської держави.
За наслідників Данила війна за пограничні землі раз-у-раз поновлялася. В 1266. р. Болеслав Соромливий наїхав на Холм. Але його похід не вдався, населення заховалося в городі, »їм подали вістку поляки-україняни«, з пограничних осель. Наші князі відповіли на наступ своїм походом. Шварно Данилович подався на Люблин, Володимир Василькович — на Білу. Після того поляки вдарили на Белзчину, а звідти кинулися на Червен й поруйнували всі села. Наші князі здогнали поляків, коли вони вже верталися з походу. До бою прийшло на місці, що звалося Ворота. »Це було місце кріпке, не можна було його нізвідкіль обійти, ти мто і звалися Ворота через тісноту свою«, пояснює літописець. Наші війська були дуже сильні, »були полки на око як ті бори великі«. Але гарячий Шварно не зачекав помочі Володимира Васильковича й необережно ударив на поляків сам; у тісному місці не мав змоги розвинути своїх сил, і поляки його перемогли. У бою упало багато бояр, між ними два сини тисяцького, Лаврентій і Андрій, що боролися дуже хоробро.
Після того українські князі перейшли до наступу. Володимир Василькович 1279 р. пішов походом на Вислу. Лев Данилович, що забажав побільшити землі на Вкраїні, дістав допомогу від татар, по льоду перейшов Вислу під Сандомиром і добув Осік біля Копривниці. Але війська його порозходилися по здобич і під Гослицею поляки його перемогли. Тоді польський князь Лешко Чорний рушив на наше пограничча, 1281 р. здобув і знищив Переворськ, 1282 р. повоював околиці Щекарева, »взяв десять сіл і так ішов з великою гордістю, вдаючи, ніби всю землю взяв«, пише літописець, — потім ще добув Воінь. Інша частина польського війська, 200 людей, руйнувала села над річкою Кроеною, недалеко Берестя. Але проти них вийшов берестейський воєвода Тит, погромив їх так, що на полі бою лягло 80, взяв бранців і відібрав добич.
За ці походи віддячився Володимир Василькович походом на Вислу. Він знищив околиці Любліна, воював коло Вишгорода, за Віслою добув і пограбував подальший город Сохачів. В 1286 р. галицькі й волинські війська ходили з татарським ханом Телебугою на Сандомир, а рівночасно хан Ногай наступав на Краків. В 1288 р. Юрій Львович облягав Люблин, але добути не зміг його, а тільки повоював околиці. Та кілька років пізніше, коло 1290 р., Лев остаточно зайняв Люблін і під владою галицьких князів місто залишилося до 1302 р. Пізніше ще останній галицько-володимирський князь Юрій Болеслав 1337 р. облягав Люблін разом з татарами. Крім того, ще 1300. р. галицькі війська були в поході на сандомнрську землю і знищили Новий Корчин.
У боротьбі за землі між Бугом та Вислою можна зазначити дві стадії: першу, коли більшу силу проявляє Польща і другу, коли до переваги доходить галицько-володимирська держава. У давніших часах поляки виявляють більше енергії й кілька разів осягають свою головну мету, опановують на довший час червенські городи (перед 981, 1018-30, біля 1069, 1215-19 р.). І пізніше Польські князі не покидають тих самих задумів, але на те, щоб Забужжя опанувати, в них уже сил немає. Вони тільки нападають на різні городи, стараються їх добути, деколи й добувають, але ж раз-у-раз мусять уступати; з землі під напором із українського боку. Галицько-володимирські князі спершу тільки боронили Забужжя, старалися його утримати й укріпити. Та пізніш ініціатива переходить у їх руки, вони переносять війну на територію Польщі. У цілому ряді походів займають берег Вісли, — від Сандомира до Вишгорода, — деколи переходять і на лівий беріг Висли й воюють тамошні городи. Надвіслянщина так само часто підлягала війнам і знищенням, як і Побужжя. Головний натиск ішов на Люблін, і двічі, хоч і недовгий час (1240 рр. і 1290-1302) галицько-володимирська держава мала люблінську землю під своєю владою.
В союзі з Польщею
Війна не виповнювала всіх відносин між Україною та Польщею. Бували часи, коли князі з одного і другого боку входили в союз і собі помагали. Тоді військо одної, чи другої сторони в характері союзника заходило далеко в землі сусіда. Так похід Болеслава Хороброго на Київ 1018 р. був можливий тільки тому, що польський князь підтримував Святополка Володимировича. Так само Болеслав Сміливий приходив до Києва 1069. р. як союзник Ізяслава Ярославича. Як приятель Романовичів переходив Галичину і Волинь Лешко Білий. Коли ж польський князь одного разу як союзник увійшов до Володимира, а його, військо пограбувало місто, володимирці казали: коли б не був з ними їх свояк Олександер (бєлзький князь), то вони не перейшли би були і Буга.