В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити врешті решт "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм, навіть якщо прагнули робити це для його врятування. А викинувши соціалізм, вони невдовзі опинилися в капіталізмі ранньої стадії первинного накопичення та безжалісної конкуренції.
Таким чином, "золота доба" журналістики містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, щезла її "парасолька" над пресою, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.
Найцікавіше, що такої небезпеки не передбачали, про неї не попереджували ні документи ЦК, ні прогнози вчених.
Всім так хотілося рішучих, кардинальних змін, всі вірили, що це обов'язково будуть зміни на краще.
В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Вони відстають від життя, не позбавилися елементів догматичного мислення, стереотипів та казенщини.
Редакціям доводилося займатися терміновою їх реалізацією та одночасно висвітленням низки пленумів ЦК партії, які спускали зверху сценарії звільнення суспільства:
січневий (1987 р.) пленум визначив нові підходи до кадрової політики,
червневий (1987 р.) - соціальну спрямованість управління,
лютневий (1988 р.) розглянув причини "гальмування" соціальних перетворень,
лютневий (1990 р.) з визначенням проекту платформи ЦК "К гуманному, демократическому социализму". Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з'їзд народних депутатів СРСР.
Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму на так званих окраїнах країни. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте - затаврований відрив слова від діла продовжував роз'їдати, як іржа, будь-які процеси, що їх розпочинала й вела партія:
"Повсюду разрабатываются неплохие программы, но далеко не везде ихх реализация подкрепляется нужной организаторской, хозяйственной работой" ("Коммунист", 1988, - 4, с. 22).
Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.
Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті "Правда" в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):
"Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости".
ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ з їзді народних депутатів було скасовано.
КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.
Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (пресу)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.
З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.
Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.
25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила з статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, "дивізійників", тобто ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, операції "Вісла" по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.
Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі "Собеседник" за 1990, - 21:
"Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами".
Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") з полемічною назвою "Голос свободи". В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали "рухівці".
Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційно налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".
Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:
"Я за то, чтобы в данной ситуации "Радянське слово" стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам" (див. "Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).
Вже після ХХVIII (останнього) з'їзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і "мудрість" кадрової політики та "непорушність" ідейних і організаційних засад КПРС.
На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх "столиці" Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.
Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:
"Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (? - авт.) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием" ("Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).
Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть "чорна сотня". Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.