Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.
Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.
Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.
Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік "Руху" та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.
Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.
19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.
Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.
Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік "ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під "перефарбованою" назвою "Демократична Україна".
Українська історіографія про релігійно-конфесійні відносини в УРСР у роки перебудови (1985 - 1991 рр.)
Серед багатьох факторів національно-духовного відродження у роки перебудови особливе місце займав релігійний фактор, оскільки Україна завжди була багатонаціональною державою, а звідси і багатоконфесійною, а її народ, незважаючи на довгі роки релігійного пригнічення, зберіг притаманну йому духовність. Процеси демократизації в Україні у часи перебудови сприяли розширенню прав церкви в суспільстві, спостерігалися помітні зміни громадської думки щодо релігії. У цей час на релігію став утверджуватися погляд як на широкий соціально-культурний феномен. 1989 р. став переломним для української церкви і її ролі у суспільному житті: релігійним організаціям було надано юридичний статус, а більшість конфесій розпочали процес власного відродження.
Вітчизняну історіографію досліджуваного періоду умовно можна поділити на радянську і сучасну, що висвітлюють такі аспекти, як політика радянської влади у сфері релігії, забезпечення свободи совісті, історію конфесійного життя.
Праці радянських науковців з проблеми політики радянської влади у сфері релігії та забезпечення вільного віросповідання несли на собі відбиток тогочасного негативного відношення до релігії, підтримуваного офіційною владою і наукою, а церква замальовувалась як реакційний, антинародний інститут, породжений безправним становищем народних мас у попередніх суспільно-політичних формаціях. Тому майже завжди радянські дослідники підкреслювали "експлуататорську", "реакційну" роль церкви в суспільстві, її "прислужницько-угодницьку" роль - про це згадується у працях І.Андрухіва [1; 2]. Наслідуючи класиків марксизму-ленінізму, автори свідомо нав'язували думку про те, що церква - це негативне явище минулого, і для неї немає місця у комуністичному суспільстві.
Зокрема, А.Мяловицький розкрив роль засобів масової інформації УРСР в атеїстичній пропаганді, показав, яким чином проходив цей процес на сторінках тодішніх газет і журналів, у передачах українського радіо і телебачення. Автор розкритикував працівників ЗМІ за те, що вони не зуміли організувати публіцистично гострих виступів із зреченнями від релігії. Він широко висвітлив атеїстичне виховання підростаючого покоління і при цьому заперечував те, що науковий атеїзм нав'язувався владою [25]. М.Вівчарик у монографії "Колоситься нива дружби" вважав, що релігійні пересуди чинять опір дружбі народів [9]. Також винятково в негативному плані висвітлювала радянська історіографія діяльність протестантських об'єднань, сам протестантизм визнавався "реакційним" за своєю суттю, підкреслювався шкідливий виховний вплив протестантських об'єднань на молодь [23].
Кардинально по-іншому висловлювалися українські дослідники за кордоном, зокрема С.Караванський писав про релігійний бум в СРСР наприкінці 80-х рр. Він згадав, як Кремль спритно позбавив західних критиків фактів про переслідування релігії в СРСР у той час, як і далі підтримувалась атмосфера цькування релігії, атеїзм залишався офіційним світоглядом, продовжували видаватись антирелігійні журнали і не було зроблено жодного послаблення у напрямі легалізації Української Католицької Церкви [16].
У монографії А.Камінського в одному із розділів описано духовне відродження українського народу, церковні справи та організовані структури релігійного життя на тлі боротьби проти панівної в Україні системи татолітарного контролю партії, дарма що частково пом'якшеної [15].
С.Мечник в одній із статей із серії "До положення в СРСР і УРСР" написав, що тодішня політика М.Горбачова мала на меті підпорядкувати всіх християн Російській Православній Церкві під керівництвом патріарха Пімена, котрий був слухняним знаряддям ЦК КПСС. Автор підкреслив, що станом на 1990 р. комуністична влада і далі переслідувала Українську Католицьку і Українську Автокефальну Православні Церкви, яким тоді бракувало інтелектуальних сил, щоб продовжити боротьбу, адже Москва представляла українські церкви не як релігійні, а як націоналістичні [24].
Закордонних колег підтримали і в Україні. Наприклад, М.Левицький ставив питання про тотальну бездуховність, породжену соціалізмом. Можливий вихід із цієї важкої ситуації він бачив у повній деідеологізації школи, заміні соціалістичної моралі християнською. Атеїзм він назвав "коньюнктурною шапкою", яка для багатьох служила прикриттям, а введення у навчальний процес основ християнства - кровною потребою всього загалу суспільства. Дослідник підкреслив, що лише західні області висунули такі радикальні релігійні вимоги, Схід же цього спочатку не зрозумів. Автор згадав і про релігійні секції при студентських товариствах [19].
Л.Лук'яненко вирізняв два чинники релігійної проблеми: перший - страх влади перед більш національно свідомим Заходом і можливістю об'єднання його зі Сходом у їх радикальних вимогах незалежності; другий чинник - незаконна постанова 1946 р. про скасування греко-католицької церкви, через яку люди були виховані в межах російської православної церкви і іншої не знали і не сприймали. Автор підкреслив, що якщо ми хочемо вийти з-під комуністичної диктатури і перейти до демократії, то повинні насамперед виробити в собі повагу до чужого світогляду, оскільки мир між конфесіями можливий тільки в умовах взаємної терпимості [20].
В.Іванишин відзначив необхідність нормалізації релігійного життя на Україні, зокрема в Галичині, як одну з найбільш болісних тем, важливість якої тим більша, що вона пов'язана з темою національного відродження [14], а С.Сокіл підняв питання Російської православної церкви, яка на думку автора претендувала на владу над Україною, називаючи себе "руською" [33].
Під впливом суспільно-політичних подій свою думку щодо реального стану свободи совісті й релігії в часи СРСР змінили і окремі колишні її захисники. Зокрема М.Бабій у роботі "Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігійне осмислення" стверджував, що марксистська інтерпретація релігії як опіуму народу суперечила принципові свободи совісті [3].
Однією з перших загальних робіт з питань розвитку релігії та церкви у 1985-1991 рр. стала праця П.Косухи, який розкрив суть остаточного подолання обмежень у релігійно-церковному житті та описав феномен релігійного відродження [18].