На думку Л.В. Таран, головною парадигмою для істориків-анналістів була постановка певної проблеми, яка повинна досліджуватись всебічно, з допомогою різних методів і наук заглиблюючись, у всі сторони життя, не концентруючи свою увагу тільки на історії героїв[18].
Новий підхід з’явився і до використання джерел. Анналісти почали вести свої «бої за історію» перш за все з позитивістами, тому був розроблений принципово новий підхід до джерельної бази та її використання у процесі дослідження минулого. Вони не просто описували факти, а відновлювали з їх допомогою минуле, тому, як зазначав Л. Февр, ставитись до них потрібно обережно: «Ця формула (вивчення історії за допомогою текстів), якщо вдуматись, являє небезпеку, вона протистояла спільному напрямку різних, але діючих за одно гуманітарних дисциплін. Але не усі сфери людського життя можна дослідити за допомогою документів та історичних фактів[19]». Тому він наголошує на присутності у історика ще й інтуїції, як однієї із визначальних його рис.
Засновники журналу закликали своїх колег звільнитись від стереотипів та упереджень й сприйняти історію такою, як вона є: «Я не належу ні до якої партії. Чому? Тому що в історії я не бачу нічого, окрім історії».[20] Це повторювали і його наступники. «Я люблю Францію… Люблю, не розрізняючи її величі і недоліків, того, що мені подобається, і того, з чим я погоджуюсь з болем у серці[21]», – говорив Ф. Бродель.
М. Блок і Л. Февр своєю боротьбою з позитивізмом розчистили шлях наступним поколінням істориків-анналістів. Нові покоління анналістів, дещо відмінні у своїй методології та сферах досліджень, але концептуально дотримуються тих канонів що розробили М. Блок і Л. Февр, внісши, додавши, і щось своє.
В післявоєнний період значно розширилась географія досліджень істориків-анналістів. І дійсно, у своїй праці Ф. Бродель вийшов далеко за межі Європи, це було спричинено тим, що вузькі географічні рамки не дозволяли виявити і прослідкувати такі явища, як наприклад, міграція, рівні економічного розвитку, розвиток техніки, поширення продуктів харчування та ін. Але на цьому поняття «глобальної історії» почало зникати, і поступово перевага стала надаватись локальним проблемам. школа починає розвиватись у двох напрямках: по-перше, це інновації та розширення галузі досліджень, що висунули на перший план історичну антропології, яка змінила собою економічну історію; по друге, це переймання нового із-зовні, в основному в плані методології. Однією із найважливіших ланок у ланцюгу методологічних трансформацій стала зміна поглядів на історичні факти, вони почали відігравати роль не статичної частини якоїсь події, а відібраним істориком елементом якогось явища, основною характеристикою якого є приналежність до ряду таких же фактів. Тобто фактом могли б бути, наприклад, статистичні дані, але уже у певній галузі, протягом певного періоду, що давали змогу детально простежити, порівнявши усі зміни, і дати детальну характеристику цьому процесу. Як наслідок, виникає так звана «серійна історія», що вивчала зміни протягом певного часу клімату, рослин, житла, одягу та ін. і це перетворилось в окремі галузі досліджень. Третім покоління анналістів більша увага почала приділятись нематеріальній сфері, яка так само надавалась окремим аспектам життя людини. Це історія кохання, ставлення до смерті, хвороб та інших психологічних умов життя. Досить велика увага почала надаватись фольклору та свідомості людей. Щодо вищезгаданої історичної антропології, що стала основним методологічним підходом до історії, то головним об’єктом дослідження є людина, зокрема її історичні та етнічні типи, а не окремі історичні події та процеси. Для історичної антропології властиве цілісне розуміння суспільства як єдності економічної структури, соціальної організації та культури, тобто «всієї сукупності соціальних відносин». «Анналісти почали дивитись на минуле очима етнологів, разом з тим залишаючись істориками[22]». Внаслідок великої уваги, приділеної етносам, значна увага почала надаватись ментальності, і, як ми уже зазначали, психології. Це призвело до розширення кола наук про людину, які б дали змогу «поширити погляд історії не тільки на видиму частину «айсберга», а і на приховану від прямого спостереження його основну масу[23]». Що значно розширило коло досліджуваних проблем та збільшило навантаження на дослідницьку роботу історика: «Бути істориком менталітету надзвичайно важко, не тільки тому, що такого роду дослідження вимагає вдумливості і винахідливості, а й внаслідок необхідності орієнтуватися в багатьох сусідніх науках.[24]»
І дійсно, третє покоління досить сильно розширило проблематику досліджень. У одній із своїх статей Ж. Ле Гофф підняв питання політичної історії, що, по своїй суті, суперечить соціальній. Він хоча називає її «трупом, який потрібно добити», але віддає їй належне визнаючи необхідність як історії «великих людей». З наближенням 70-річного ювілею журналу «Аннали» серед істориків анналістів розгорнулася широка дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четверте покоління (А. Буро, Р. Шарт’є та ін.), яке в 1990-ті рр. висунуло ідею так званої спеціальної історії ментальностей. Вона досліджує вплив колективної свідомості на індивідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до тернарної моделі «глобальної історії» Ф. Броделя[25].
Підсумовуючи вище сказане, хотілось би відмітити одну характерну особливість істориків-анналістів, яка, на нашу думку пояснює постійну еволюцію « школи», – це прагнення до нового, нового практично в усьому як в історіософських поглядах, так і в методології, в той же час не цураючись тих теоретичних основ, що були створені засновниками журналу. Адже історія, як говорив А.Я. Гуревич, це ні що інше, як постійно виникаюча дискусія, і в цій постійній проблемності, мабуть, і полягає її сенс. Із виникнення школи «Анналів» розпочалась велика дискусія, по-перше, із представниками інших течій та шкіл, а по-друге всередині самої школи. Як наслідок цього за більш ніж 80 річну історію відбулась велика кількість змін у поглядах істориків анналістів, як на концепцію історії так і на методологію дослідження. Змінювались сфери вивчення історії – від матеріальної до духовної, предмет – від глобальної історії до фрагментарної, але незмінним об’єктом завжди залишалось життя людини. Таким чином, ми можемо із впевненістю назвати усі індивідуальні особливості істориків та особливості різних поколінь еволюцією, адже усі ті відмінності мали послідовний характер та базувались на основних теоретичних засадах розроблених засновниками школи
[1] Барг М.А. Эпохи и идеи: становление историзма. – М.: Мысль, 1987. – С. 24.
[2] Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. Выпуск 2.– Харьков: Константа, 2004.– С. 178.
[3] Афанасьев Ю.Н. Ведущее направление французской историографии. // Современная зарубежная немарксистская историография. Критический анализ.– М., 1985.– С. 140., Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном характере королевской власти, распространенных преимущественно во Франции и в Англии. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1998.– С. 675.
[4] Яковенко Н. Вступ до історії / Н. Яковенко. – К.: Критика, 2007. – С. 21
[5] Там само.– С. 201-202
[6] Гуревич А. Я. Послесловие к книге Блок М. Короли-чудотворцы…. – С. 675
* Виходив під назвою «Аннали» (1929-1939), «Аннали соціальної та економічної історії»(1939-41), «Аннали соціальної історії» (1941-1945), неперіодичні «Збірники соціальної історії»; «Аннали. Економіка. Суспільство» (1945-94); з 1994 «Аннали. Історія, соціальні науки».
[7] Афанасьев Ю. Н. Историзм против эклектики: Французская историческая Школа «Анналов» в современной буржуазной историографии.– М.: Мысль, 1980.– С. 4.
[8] Гуревич А. Я. Новая историческая наука в Франции: достижения и трудности (критические заметки Медиевиста) // История и историки. – М., 1985. – С. 104.
[9] Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. – М., 1957. – С. 5.
[10] Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-XVIII ст. Т. 1. Структура повсякденності: можливе і неможливе.– К. 1995.– С. 8.
[11] Афанасьев Ю. Н. Ведущее направление французской историографии. – С.145.
[12] Блок М. Апология истории и ремесло историка.– М.: Наука, 1973. – С. 17.
[13] Философия истории: Учебное пособие / Под ред. Проф. А.С. Панарина.– М.: Гардарики, 1999. – С. 224.
[14] Блок М. Апология истории и ремесло историка.– С. 18-19.
[15] Февр Л. Бои за историю.– М., 1991. – С. 19.
[16] Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. // Вопросы истории.– 1991. – № 2-3–С. 27.
[17] Гуревич А.Я. Этнология и история в современной французской медиевистике // Вопросы философии. – 1984. – №5 – С.38.
[18] Таран Л.В. Историческаямысль Франции и России 70-е годы ХІХ – 40-е годы ХХ вв.– К., 1994. – С. 115.
[19] Февр Л. Вказана праця. – С. 19.
[20] Февр Л. Там само – С. 23.
[21] Бродель Ф. Что такое Франция? Кн. первая: Пространство и история. М., 1994.– С. 5.
[22] Гуревич А. Я. Новая историческая наука в Франции: достижения и трудности (критические заметки медиевиста.) – С. – 105.
[23] Гуревич А. Я. Исторический синтез и Школа «Анналов».– М., 1993.– С. 166.
[24] Гуревич А.Я. О кризисе современной исторической науки. – С. – 33.
[25] Плахонін А.Г. Школа Анналів // http://www.history.org.ua/?l=EHU&verbvar= Annaliv_shkola&abcvar =1&bbcvar=17