Будучи провідною суспільно-політичною силою, українське козацтво виявилося здатним не лише до сприйняття, а й творення власного творчого середовища і виступати творцем самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, танці, літописи, ікони. За цими словами величезний духовний досвід XVI-XVIII ст., значну частину якого вдалося втілити у своїй діяльності козацтву. Все це глибоко закарбувалося у ментальності українців, а отже, вплинуло на їхню національну ідентичність.
Українське бароко XVII ст., яке за слушним означенням Д. Чижевського було тісно "пов'язане з тогочасною політичною ідеологією", [32, 14] нерідко називають козацьким. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини у такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку в образотворчому мистецтві. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини: Троїцький собор у Густині, Миколаївський у Ніжині, Георгіївський у Видубичах та багато інших, що дістали назву козацьких, озвучені зсередини елегійною задумою про вічність. Заслуга козацтва полягала в тому, що, поширений з давніх часів тип дерев'яної церкви "воно влягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мислення" [32, 14].
У козаку-лицарі насамперед цінувалася мужність, розум, почуття власної гідності. В такому ідеалі чоловіка відбилася українська історія XVI-XVIII ст. Міфологізований образ козацтва як воєнної сили і слави українського народу, непохитної опори православ'я і щита християнського світу від "невірних", що виник у вітчизняній книжності XVII ст., відбився у козацьких літописах (Самовидця, Григорія Граб'янки, Самійла Величка), де українці фігурують рівноправним етносом європейської спільноти.
Про загальну любов до козака-запорожця і проскладність його душевного світу яскраво писав Д. Яворницький, зазначаючи, що бурхливе козацьке життя сповнювало людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. "Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя... Однак дивлячись на світ з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи... Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя" [37, 180]. У народному середовищі з образом козака часто пов'язується уявлення про роздуми на самоті, що може собі дозволити лише духовно багата людини.
Улюблений герой народного живопису Козак-Мамай сидить один серед степу в глибокому елегійному роздумі. Образ одухотвореного воїна, лицаря-філософа не був поетичною фікцією, грою фантазії митців-патріотів. Козак у думах і помислах українців уособлював народну силу духу, незламність волі в святій боротьбі з поневолювачами. "А на чолі козаччини, – за висловом М. Грушевського, – стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу" [8, 74].
Зображення козака на народних картинах у час, коли Запорозького Війська вже не існувало, сприймалося як своєрідний пам'ятник героїчному минулому українського народу. Зображення козака на полотнах на стінах хат, скринях тощо набувало значення оберега, охоронця господи. У народі козака вважали чаклуном, характерником, який з'являється до простого люду в найскрутніші хвилини життя, щоб допомогти мудрим словом чи відвагою, любов'ю чи співчуттям. Образ Козака-Мамая – то велична, викристалізована віками дума народу про свою глибину і сокровенну сутність. Зазнавши багато горя і лиха, народ прагнув миру та вільної праці. Власне миролюбивий характер українців й персоніфікує образ козака-бандуриста.
Отже, козацтво становило важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби. В умовах іноземного панування воно виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. В середині XVII ст. козацтво відродило Українську державу як спадкоємницю княжої Русі та мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.
Важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби становила козацька верства, що позначилося на всіх сторонах його життя: економічному, політичному та соціальному розвитку, етнокультурних процесах. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонародних інтересів, мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців.
Незважаючи на відсутність державності, жорстку політику уряду Речі Посполитої, козацтво зуміло добитися визнання за собою окремого юридичного статусу, який визначав місце козаків у системі соціально-економічних та політичних відносин. Одночасно утвердилися морально-етичні цінності "людей лицарських", що позначилося на їхньому світобаченні та нормах поведінки. Все це дає підставу констатувати, що на середину XVII ст. козацтво остаточно сформувалося як соціальний стан українського суспільства.
Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні "Великого кордону", який розділяв європейську та азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансільванії, Волощині, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли і розвивалися в межах одного хронологічного періоду (XV—XVI ст.) і мали багато спільних рис внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального становища.
Водночас, подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації — держави, в формуванні якої воно відіграло провідну роль.
Аналоги козакування відомі на українських теренах з давніх часів. Проте наявні джерела дають підставу стверджувати, що лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків. При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від обумовлених нею обов’язків. По суті, в литовську добу козакування проявляло себе як побутове явище. Чисельне зростання і консолідація козаків, зокрема через організацію Запорозької Січі, привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров’ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя.
Різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в кінці XV — на початку XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні. Таким чином, до козакування прилучалися старостинські й магнатські служебники і самі представники місцевої адміністрації. уходництво покликало на широкі степові простори велику хвилю людей, мало пов’язаних з безпосереднім матеріальним виробництвом, переважно вихідців із міст та містечок. Хоча цілком ймовірно, що козацьким промислом займалися й селяни.
Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарногрошових відносин в першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією панівних верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. привели до покозачення широких верств селянства та міщанства, частина яких здобула козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися також представниками шляхти як українського, так і польського походження.
Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу. Водночас генеза козацьких прав зумовлювалася історичним досвідом, спиралася на певні традиції суспільного життя. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим фактичне землеволодіння фермерського зразка стало економічним підґрунтям козацького стану. Власне судочинство було привілеєм шляхти, як і особливе адміністративне підпорядкування. Зародження цих елементів у життєдіяльності козацтва належить до створення реєстрового війська. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького. Згодом з’явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті, козацтво було повністю позбавлене політичних прав, проте польські власті, переслідуючи амбіційні зовнішньополітичні плани, змушені були йти на компроміс із козаками: при веденні військових кампаній та вирішенні конфесійних питань.