Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.
Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.
Здобутки руської культури другої половини 13 – 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу – в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.
Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:
- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;
- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;
- модернізувало давньоруську державну організацію;
- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;
- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.
Висновок.
Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі 12 – 14 ст. Проте на другому етапі цього періоду – в другій половині 13- 14 ст. – на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») та городяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (Данила Романовича, Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійній боротьбі проти впливового галицько-волинського боярства.
Загалом протягом другої половини 13 ст. – першої третини 14 ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди – все це спричинилося до того, що князівство стало об’єктом агресії з боку сусідніх держав – Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40 – 60-х роках 14 ст. політично роз’єднані землі Південно-Західної Русі підпадали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася.
Використана література.
1. Бойко. О.Д. – Історія України, посібник. – Київ, 1999 р.
2. Відп. Ред. Ю.Сливка. – Історія України. – Львів, 2003.
3. Курс лекцій. – Історія України. – Київ, 1991 р.