Поволзький голод 1933 року нагадує український голод 1932 року. В обох випадках у селян забирали геть усе зерно – основний продукт харчування. Проте в добре поставлених селянських садибах залишалася свійська худоба і птиця, а також незернові продовольчі продукти тривалого зберігання – сало, картопля, цибуля, буряки, сушеня тощо. Але восени 1932 року в Україні і на Кубані у тих, хто не виконав хлібозаготівельного плану, тобто у переважної більшості селян, ці запаси продовольства були конфісковані. В результаті голод переріс у голодомор. Такої конфіскації незернового продовольства, тобто терору голодом, в інших регіонах СРСР не спостерігалося. Отже, сталінська тоталітарна держава здійснювала масові репресії не тільки за соціально-класовими, а й за національними ознаками.
На Заході про факт Голодомору стало широко відомо 29 березня 1933 року, коли валлійський журналіст Ґарес Річард Воон Джоунз опублікував свій відомий репортаж про існування Великого Голоду в Україні у 1932–1933 роках. Цей репортаж був надрукований у багатьох газетах включно з «Manchester Guardian» та «New York Evening Post».
Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що брехав, а його статті визнані спеціальною комісією газети «New York Times» незбалансованими.
Перші ґрунтовні дослідження фактів про Голодомор здійснив в кінці 1940-х – на початку 1950-х років Дмитро Соловей – у еміграції. Його роботи високо цінуються спеціалістами, але не були широко відомі.
У повісті «Все тече» (1955–1963), яка вперше надрукована в ФРН 1970 році Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської): «А наказ – убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми… Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало – забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло… Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік…».
Наступний етап досліджень було проведено після створення у 1984 році Всесвітнім конгресом вільних українців міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні. У 1985 році Конгрес США створив спеціальну комісії з дослідження фактів голоду в Україні, виконавчим директором якої був Джеймс Мейс. Дослідження проводилися як в США (зусиллями вищезазначеної комісії), так, паралельно, і в Україні – після того, як стало відомо про створення американської комісії та було вирішено створити «антикомісію».
Вперше в СРСР, 25 грудня 1987 року, перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР згадав про факт голоду. Згадування було побіжним («5–6 рядків»), і причиною голоду було оголошено «посуху», але принципово новим було визнання самого факту – раніше (і то дуже зрідка) дозволено було згадувати лише про «нестачу продуктів». Є підстави стверджувати, що це визнання було вимушеним – з огляду на очікуване оголошення результатів роботи американської комісії.
18 лютого 1988 року «Літературна Україна» опублікувала доповідь Олекси Мусієнка на партійних зборах Київської організації Спілки Письменників України. Вітаючи курс нового керівництва КПРС на десталінізацію, Мусієнко звинуватив Сталіна у здійсненні в республіці жорстокої хлібозаготівельної кампанії, наслідком якої став голодомор 1933 року. Використане в цій доповіді слово «голодомор» було новотвором письменника.
На початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС в Москві виступив Борис Олійник. Зупинившись на сталінському терорі 1937 року, він цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з'ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».
У сучасній Україні одним з найвідоміших дослідників голодомору є видатний історик Станіслав Кульчицький.
Як в Україні, так і за її межами не досягнуто згоди стосовно подій, означених як Голодомор. Існують наступні альтернативні точки зору щодо Голодомору в Україні:
· Ніякого голодомору взагалі не було, а була посуха на значній території СРСР (а не лише в Україні), в результаті чого у населення були певні проблеми з харчуванням. Кількість загиблих (мільйони) завищена з метою спекуляції.
· Так, мільйони людей загинули в Україні від голоду, але:
o Голод було викликано необхідністю експортувати значну кількість зерна для сплати закупівель передових технологій необхідних для індустріалізації СРСР, тобто метою було винятково зерно, а не загибель селян;
o Те, що в Україні ситуація (тобто кількість мільйонів загиблих) була гіршою, ніж в інших частинах СРСР, викликано лише «перегинами» тодішнього керівництва України;
o Вилучення продовольства виправдано тим, що воно дозволило здійснити індустріалізацію, а індустріалізація – перемогти Німеччину у Другій світовій війні. Разом з тим, саме постачання зерна з СРСР в тогочасну Німеччину допомогло Гітлеру та його партії прийти до влади й поставити економіку Німеччини на «військові рейки».
Стосовно кваліфікації Голодомору, як акту геноциду висловлюється теж певний спектр альтернативних думок: від того, що не можна кваліфікувати геноцидом події, що сталися до укладення міжнародного документу про геноцид (1948) до того, що, оскільки від голоду помирали не лише в Україні, то нема доказів про акцію, направлену проти українців.
Починаючи з 2008 року Служба безпеки України почала оприлюднювати списки осіб, причетних до здійснення Голодомору в Україні в 1932–1933 роках. За словами директора архіву СБУ Володимира В'ятровича, для встановлення цих осіб широко застосовуються партійні документи, аби визначити відповідальних за Голодомор вже на районному рівні.
22 травня 2009 року Служба Безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України по факту здійснення Геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони людей. У листопаді було названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосип Сталін. 5 січня 2010 року президент України Віктор Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Київський апеляційний суд почав розгляд справи. Суд визнав, що Сталін, Молотов, Каганович, Постишев, Косіор, Чубар та Хатаєвич вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю.
14 січня 2010 президент України звернувся до лідерів інших держав Східної Європи, які постраждали від комуністичних режимів – Росії, Польщі, Грузії, країн Балтії та інших – з пропозицією про підписання угоди про створення міжнародного трибуналу над злочинами комунізму.
Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені спадкоємцем Радянського Союзу, відмовляється визнавати Голодомор 1932–1933 років.
Тема Голодомору вперше була яскраво-трагічно розкрита в художніх творах українських письменників діаспори. Так у романі «Марія» (1934) Уласа Самчука вперше в українській літературі показана жахлива картина голодомору та трагедія роду. У той же час Василь Барка, якому вдалося пережити Голодомор, відтворює картину фізичного винищення сім'ї Катранників на Слобожанщині у романі «Жовтий князь» (1963).
З початком Перебудови ця тема дедалі більше висвітлюється і в Україні (спочатку, несміливо, – радянській, відтак – у незалежній).
Українськими композиторами створено вокально-оркестрові твори на тему Голодомору. Найбільш відомим є реквієм «Панахида за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка (1993). Приблизно в той же час з’явилася «Дума про тридцять третій» для мішаного хору та солістів Геннадія Саська на вірші Михайла Ткача. Ораторія Олександра Яковчука на текст Василя Юхимовича «Тридцять третій» відзначається тим, що крім очевидного для твору такої тематики трагедійного звучання, в ній наявні і сатиричні мотиви, пародіювання бравурних радянських маршів.
Про Голодомор були знято велику кількість фільмів і телепередач, найвідомішими з яких є (де не вказано країну-виробника, мається на увазі Україна): Незнаний Голод (1983, Канада), Жнива розпачу (1984, Канада), 33-й, свідчення очевидців (1989), Під знаком біди (1990), Голод – 33 (1991), Великий злам (1993), Пієта (1994), Українська ніч (2002), Час темряви (2003), Голодомор 1932–1933 р.р. (2004, Угорщина), Великий Голод (2005), Тайна пропавшей переписи (2005, Росія), Голодомор. Технології геноциду (2005), Голодомор. Україна (2005), Голодомор. Україна ХХ століття, Жити заборонено.
Офіційне вшанування пам'яті жертв Голодомору, в тому числі, визнання його геноцидом українського народу, розпочалося за ініціативи української діаспори у США та Канаді. Так, починаючи з 1983 року, в столиці канадської провінції Альберта місті Едмонтоні, в мерії міста щорічно проводиться відзначення річниці Голодомору. На офіційній частині заходу традиційно присутні мер міста і керівники провінції. Біля входу до мерії встановлений перший в світі пам'ятний знак на вшанування річниці Голодомору «Розірване кільце життя». У 1988 році Конгрес США, а у 1989 році – Міжнародна комісія юристів офіційно визнали голодомор 1932–33 років актом геноциду проти української нації.