Посилення тиску Раднаркому РСФРР на Центральну Раду вилилося в «Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» від 4 грудня 1917 р., підписаний В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті містилося принципової ваги положення: «...Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними». Однак це положення зводилося нанівець усім подальшим змістом документа. Виявляється, Раднарком визнавав не реально існуючу УНР, якою керувала Центральна Рада. «Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки» Раднарком визнати відмовився, тому що Рада ігнорує «радянську владу в Україні». В цьому і полягає суть ультиматуму: щоб бути визнаною Раднаркомом, Центральна Рада повинна визнати радянську (більшовицьку) владу, тобто саморозпуститися. Після цього мала з'явитися радянська УНР, яку уряд Росії готовий був визнати. Маніфест містив і конкретні вимоги: «...сприяти революційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами, «припинити спроби роззброєння на території України радянських полків і робітничої Червоної гвардії».
У разі невиконання ультиматуму протягом двох діб, попереджував Раднарком, він вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни «з радянською владою в Росії і на Україні». Рада відмовилася виконати вимоги уряду Росії, цілком справедливо оголосивши їх грубим втручанням у внутрішні справи УНР.
Ще не були відомі результати Всеукраїнського з'їзду рад, а Раднарком Росії своїм рішенням, прийнятим наступного дня після ультиматуму, 5 грудня 1917 р., ухвалив «вважати Раду в стані війни з нами». Була створена комісія Раднаркому у складі В. Леніна, Л. Троцького і Й. Сталіна для загального керівництва війною. Командувачем військами Раднаркому у війні з УНР затвердили наркома військових справ Росії В. Антонова-Овсієнка. В Гомелі, Брянську і Бєлгороді для стрімкого наступу в Україну з півночі готувалися загони солдатів, моряків, червоногвардійців. Уранці 8 грудня озброєні артилерією і підтримані бронепоїздами російські червоні війська раптовим ударом з Бєлгорода захопили Харків. Харків перетворився на головний більшовицький центр в Україні. Тут було створено штаб групи військ по боротьбі з контрреволюцією на Півдні, начальником якого В. Ленін і В. Антонов-Овсієнко призначили підполковника М. Муравйова, який відзначився при розгромі військ генерала П. Краснова під Петроградом. Бойові дії планувалося вести за всіма правилами воєнного мистецтва: при штабі діяли артилерійський, продовольчий відділи, служби зв'язку, розвідки, охорони та інші.
7. Поняття «громадянська війна» та «інтервенція»
Громадянська війна (1917—1921) — громадянська війна на теренах Росії (у вузькому тлумаченні — в межах Російської республіки, в ширшому — на території колишньої Російської імперії), яка розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захоплення більшовиками Петрограду. В війні брали участь різні за чисельністю і складом збройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками), Добровольча армія (створена офіцерами царської армії), армія УНР (створена для захисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена для захисту інтересів селянства України) та інші.
В російських історичних джерелах - Енциклопедіях, підручниках, довідниках - ця війна часто зветься розширено: «Громадянська війна та іноземна інтервенція проти Радянської Росії». Тобто до поняття Гр.Війна додається (в нього додатково включається):
Продовження військових дій з Німеччиною і Австро-Угорщиною на фронтах 1-ї світової війни після жовтня 1917 р.,
Воєнний конфлікт між Радянською Росією та країнами Антанти, а також на Далекому Сході з Японією - після складення урядом Леніна сепаратної мирної угоди з Німеччиною в Брест-Литовську на початку 1918 р.; відмови більшовиків сплачувати зовнішний борг Росії її закордонним кредіторам; розсекречення урядом більшовиків таємних міжнародних договорів і угод між урядом Російської імперії (царський дім Романових) і країнами Заходу.
За офіційною радянською версією Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків та створенням Радянського Союзу в 1922 році. Але як соціальний конфлікт загально-національного масштабу, в якому політична партія, що захопила владу, придушувала інші соціальні класи і верстви населення силою, а іноді і зброєю, конфлікт проїснував у різних прихованих формах по різним оцінкам до другої половини 20-го ст.
Висновки
У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.
Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".
У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998.
3. Семененко В.І. Радченко Л.О. Історія України. – Харків, 2004.
4. Лановик Б. Матейко Р. Матисякевич З. Історія України. – К., 2005.
5. Рибалка К.І. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.
6. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. –К., 1977.
7. Історія України. Під редакцією Зайцева Ю. – Львів, 1997.
8. Котляр М. Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.
9. Довідник з історії України. За ред. Підкови І. В. Шуста Р.М. Вид. в 3 томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. – К., 2000.
10. Верстюк В.Ф. Дзюба О. М. Репринцев В. Ф. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 2005.